Іншопланетяни в науковій фантастиці та загалом у масовій культурі представлені як загалом розумні форми життя з планети, відмінної від Землі. Їх також часто називають прибульцями; цей термін є антропоцентричним і використовується для позначення гіпотетичних представників та представниць нелюдських цивілізацій з або на інших планетах, навіть у контексті їх рідного середовища існування. Це можна розглядати як повернення до класичного значення «чужий», як позначення «іншого». Вживане в багатьох моваж слово «чужий» (від латинського alienusGiacomo Devoto, Gian Carlo Oli, Nuovo vocabolario illustrato della lingua italiana, vol. 1 p. 84, Le Monnier, 1987. з різним значенням «належить іншим, іншим; іноземець; чужий; несприятливий»Luigi Castiglioni, Scevola Mariotti, Vocabolario della lingua latina, Loescher, 1976, p. 71) зазвичай вказує на суб'єкта, який є чужим для свого оточення.

Хоча наукова фантастика не бачила своєї кодифікації як жанру до першої половини ХХ століття, іншопланетяни вже з'являються в ранній фантастиці, ще в античності, у філософських романах, часто у зв'язку з темою «множинності світів», або в сатирі з соціальним і політичним підтекстом.

У ранній науковій фантастиці американських pulp-журналів іншопланетяни часто зображувалися як монстри або «зелені чоловічки», а загалом як стереотипні персонажі, здебільшого злісні антагоністи людського героя, або, щонайбільше, в ролі «напарника» головного героя. У цих ранніх пригодницьких історіях інопланетяни часто походили з планети Марс або інших місць Сонячної системи. З розвитком астрономічних спостережень і дослідження космосу їхнє походження було перенесено на більш віддалені позасонячні планети. З появою уфології наприкінці 1940-х років і космічної гонки під час холодної війни, іншопланетяни знову зацікавили громадську думку і стали популярним предметом досліджень. З появою у 1960-1970-х роках «нової хвилі» та «соціологічної наукової фантастики» у художній літературі ці постаті відійшли від простої ролі монстрів і жорстоких загарбників, щоб бути описаними більш складно в їхніх психологічних і культурних аспектах, долаючи попередні стереотипи і все частіше стаючи головними героями історій разом з їхньою цивілізацією і середовищем існування.

Тим часом у масовій культурі стереотип «зелених чоловічків» змінився стереотипом «сірих чоловічків» із публікацій про НЛО.

Еволюція поняття позаземного в художній літературі

Історичні ідеї

Хоча наукова фантастика як певний жанр розвинулась з ХХ століття, уявлення про позаземних персонажів з'явилися в літературі з давніх часів, в романі Лукіана Самосатського (120—190 рр. н. е.) «Правдива історія» або пізніше, на зорі наукової ери в «Сомніумі» Кеплера (1634), Testo originale su Google libri у «Державах та імперіях Місяця» Сірано де Бержерака (1662), у «Мікромегасі» Вольтера (1752).

Головний герой японської народної казки Х століття ТКагуя-хіме повертається на Місяць у Такеторі моноґаторі («Історія бамбукового різака»), Х століття. Такеторі моноґаторі (Історія бамбукового різака) — хіме (принцеса) з Місяця, яку під час небесної війни відправили на Землю, де її знайшов і виростив різак бамбука в Японії. Пізніше її забирає назад на Місяць її справжня родина. На ілюстрації в рукописі зображено круглий літальний апарат, що нагадує літаючу тарілку. (cfr. ) Приблизно в той же час у «Пригодах Булукії», середньовічній арабській казці з «Тисячі й однієї ночі», описано космос, що складається з кількох світів, деякі з яких більші за Землю, і кожен з яких має своїх мешканців.

Однак, перш за все, починаючи з XVII століття, з винаходом телескопа, виник справжній інтерес до теми життя в інших світах.

Поет-дидакт Генрі Мор підняв класичну тему множинності світів грека Демокріта в «Демокріті Платонісані, або Есе про нескінченність світів» (1646). З нової відносної точки зору була підтримана можливість того, що «Сонце нашого світу / стає зіркою в іншому місці»«Сонце нашого світу / Стає зіркою деінде», а також здійснено спекулятивний стрибок позасонячних планет.

Можливість позаземного життя була загальноприйнятою в науковому дискурсі XVII століття, хоча в «Утраченому раю» (1667) Джон Мілтон завбачливо використав умовний спосіб, коли ангел натякнув Адаму на можливість життя на Місяці:«Розмови про множинність світів» Бернара ле Бов'є де Фонтенеля з його подібними екскурсами в можливість позаземного життя розширюють, а не заперечують творчу сферу майстра; в 1686 році вони були перекладені англійською мовою. У «Екскурсіях» (1728) Девід Маллет проголошує: «Десять тисяч світів сяють, кожен зі своїм потягом / населених світів».«Ten thousand worlds blaze forth; each with his train/Of peopled worlds.»

ХІХ століття

У ХІХ столітті ідея про те, що Місяць та інші планети Сонячної системи були населені, була досить поширеною на популярному рівні, а також серйозно обговорювалася в академічному світі. Крім того, постійне вдосконалення технології рефракційних телескопів передвіщало нові неминучі відкриття. Французький астроном Каміль Фламмаріон (1842—1925), наприклад, усе своє життя залишався переконаним, що існують інші населені планети, і цю концепцію він популяризував у своїх книгах.Camille Flammarion, La Planète Mars et ses conditions d'habitabilité, Paris: Gauthier-Vallars et Fils, 1892. (Testo originale completo)P. Chambers — Life on Mars; The Complete Story, Blandford, Londra, 1999, ISBN 0-7137-2747-0 Фламмаріон, як і популяризатор, також був відомим письменником наукових романів, попередників наукової фантастики, і був одним з перших, хто висунув ідею, що позаземні істоти були справді іншопланетянами, а не просто варіаціями земних створінь.Flammarion, (Nicolas) Camille (1842—1925)— The Internet Encyclopedia of Science

У 1835 році звістка про відкриття життя на Місяці викликала великий резонанс у громадській думці в серії статей, опублікованих у газеті New York Sun, що різко збільшило її продажі. Ця історія увійшла в історію як Велике місячне дурисвітство. У ньому була описана повна місячна екосистема та розумна раса крилатих людей. Уявні відкриття, помилково приписані серу Джону Гершелю, можливо, найвідомішому астроному свого часу, були сприйняті жителями Нью-Йорка як автентичні, і статтю переклали різними мовами, незважаючи на те, що спочатку вона мала, цілком ймовірно, сатиричний намір: висміювала деякі екстравагантні астрономічні теорії того часуНаприклад, у 1824 році професор астрономії Мюнхенського університету Франц фон Паула Грюйтгайзен опублікував статтю під назвою «Відкриття багатьох виразних слідів місячних мешканців». Гройтхайзен стверджує, що спостерігав різні відтінки кольору на поверхні Місяця, які він співвідніс з кліматичними та рослинними зонами. Він також помітив геометричні лінії і форми, які, на його думку, вказували на існування стін, доріг, укріплень і міст. і, зокрема, ідеї преподобного Томаса ДікаThomas Dick, The Christian Philosopher, or the Connexion of Science and Philosophy with Religion, 1823., який підрахував, що Сонячна система містить 21 891 974 404 480 (понад 21 трильйон) мешканців (один лише Місяць, за його підрахунками, міг би містити 4,2 мільярди). Праці Томаса Діка також були надзвичайно популярними в Сполучених Штатах серед інтелектуалів.Ralph Waldo Emerson, ad esempio, fu uno dei suoi sostenitori.

Після Місяця чудовим кандидатом на позаземне життя довгий час вважалася планета Марс. У 1877 році італійський астроном Джованні Вірджиніо Скіапареллі вважав, що він побачив мережу каналів на поверхні Марса, так звані «Марсівські канали». Поширилася ідея, що ці утворення є витворами гідротехніки, створеними розумними видами, щоб вижити у світі, більш сухому, ніж Земля. Американський астроном Персіваль Лоуелл був одним з основних прихильників цієї теорії, яка мала великий популярність. Він стверджував, що канали були побудовані розумними істотами, щоб краще управляти недостатніми водними ресурсами планети, які він уявляв — на відміну від Скіапареллі — вкритими рослинністю.

Наукова полеміка затягнулася на роки, аж до початку 20-го століття, коли було доведено, що канали Скіапареллі були оптичною ілюзією. Уявлення про Марс, порізаний каналами і населений, все ж залишалося живим у народній уяві, в основному завдяки численним науково-фантастичним історіям, дія яких розгорталася на Червоній планеті, принаймні до 1965 року, коли телебачення показало перші фотографії, зроблені Космічним зондом НАСА «Марінер 4» пустельної і негостинної планети.

Війна світів і вторгнення іншопланетян

З романом Герберта Веллса «Війна світів» 1898 року, який реалістично описує вторгнення марсіан на Землю, уявлення про мешканців інших світів рішуче стає частиною колективної уяви.

Хоча до публікації «Війни світів» були й інші історії про іншопланетян та іншопланетне вторгнення, цей роман зазвичай вважається прототипом історій про іншопланетне вторгнення, а Веллсу приписують розробку кількох позаземних тем, які тоді були значно розширені письменниками-фантастами протягом ХХ століття, включаючи перший контакт і міжпланетну війну між різними видами.

Через кілька десятиліть сам Веллс перевернув стереотип злого інопланетянина, який він сам допоміг створити в наступному романі «Зароджена зіркою» (1937): марсіани тут описані як свого роду старші та мудріші брати людства, які керують еволюція людського інтелекту при дозованому опроміненні космічними променями. Починаючи з «Війни світів», страх перед вторгненням «іншопланетян» залишався постійним у багатьох популярних творах. У 1938 році за мотивами роману було знято однойменну радіодраму, яка була створена та з Орсоном Веллсом у головній ролі. Вона була настільки реалістичною і переконливою, що викликала паніку у мільйонів американських радіослухачів.

Pulp-журнали і золотий вік наукової фантастики

У ранній науковій фантастиці американських Pulp-журналів (1920-1930-ті роки) іншопланетяни часто зображувалися як монстри і загалом як стереотипні персонажі, злі антагоністи героя, або, в кращому випадку, в ролі «напарника» головного героя, який майже завжди був молодим білим чоловіком-землянином. У цих перших пригодницьких оповіданнях та на ілюстраціях до обкладинок часто з'являється персонаж жудоокого монстра (БЕМ), який загрожує дівчині. У золоту епоху наукової фантастики (з кінця 1930-х до початку 1950-х років) часто говорилося, що інопланетяни походять із планети Марс, Венери чи інших місць Сонячної системи, які тоді вважалися загадковими. Пізніше, у міру прогресу астрономічних спостережень і освоєння космосу, їх походження буде перенесено на все більш віддалені планети.

Ще на початку 1930-х років різні автори поставили під сумнів стереотип про іншопланетян як про жорстоких загарбників або воїнів, схожих на людей. Стенлі Вайнбаум у книзі «Марсіанська одіссея» (1934) описує Червону планету, населену миролюбними створіннями, часто такими ж розумними, як люди, але з абсолютно іншою та незбагненною психологією. З того ж року в оповіданні Реймонда З. Геллуна «Старий вірний» марсіанин втікає від деспотичного уряду своєї планети і за допомогою комети досягає Землі, де йому вдається зустрітися з землянами, з якими він встановив радіоконтакт; врешті-решт він гине, бо атмосфера Землі для нього занадто щільна.

Список художніх книг, які містять описи іншопланетян або іншопланетних форм життя, починаючи з роману Веллса і далі, нескінченний. Твори цього типу варіюються від прогностичної чи просто наукової фантастики («Нескінченність» Олафа Стейплдона), до жахів (багато оповідань про «космічний терор» Лавкрафта), космічної опери, космічних пригод, популярних з 1930-х років. У романі «Нескінченність» (1930) Олафа Стейплдона марсіани мають вигляд хмар, здатних телепатично спілкуватися та формувати колективну свідомість на своїй планеті; вони також намагаються вторгнутися на Землю, але їх відбивають, навіть якщо перемога буде фатальною для землян.