Рукопашний бій () або ближній бій () — це ситуація ближнього бою між декількома бійцями, що включає дистанційний (зазвичай з використанням вогнепальної зброї) або рукопашний бій. Він може відбуватися між військовими частинами, правоохоронними органами та кримінальними елементами та в інших подібних ситуаціях.

У сучасній війні ближній бій зазвичай складається з бою між двома силами (зазвичай «атакуючими» та «захисниками») різного розміру зі стрілецькою зброєю на відстані до 100 метрів (110 ярдів), починаючи від перестрілок і закінчуючи рукопашним боєм. У типовому сценарії CQC нападники намагаються швидко захопити закриту територію, контрольовану захисниками, які зазвичай не можуть легко відійти. Оскільки дружній, ворожий і небойовий персонал можуть бути тісно змішані, CQC вимагає швидкого нападу та точного вогню, а підрозділи, які регулярно проводять CQC, такі як поліцейські тактичні підрозділи, антитерористичні підрозділи, морські абордажні групи, сили спеціального призначення та командос часто спеціально навчені та обладнані для тактики CQC. 

Незважаючи на те, що вони дещо збігаються, CQC не є синонімом міської війни, оскільки CQC наголошує на тактиці піхоти з використанням легкої стрілецької зброї в невеликій зоні операцій, на відміну від загальновійськових і значно більших районів міської війни. Крім того, CQC не обмежується лише внутрішніми приміщеннями будівель або вузькими просторами, і теоретично може виникати де завгодно, як-от у споруді та навколо неї, на борту корабля або в густому тропічному лісі. 

Історія Технічно ближній бій існував у певній мірі з початку війни, у формі рукопашного бою, використання зброї далекого бою (такої як пращі, луки та мушкети ) на близькій відстані та необхідності багнетів. Під час Першої світової війни CQC був значною частиною окопної війни, де ворожі солдати билися в тісних і вузьких приміщеннях, намагаючись захопити окопи.

Витоки сучасного ближнього бою лежать у методах ведення бою, вперше запроваджених помічником комісара Вільямом Е. Фейрберном з Муніципальної поліції Шанхаю, поліції Шанхайського міжнародного врегулювання (1854–1943). Після Руху тридцятого травня 1925 року Фейрберну було доручено розробити спеціальний допоміжний загін для боротьби з заворушеннями. Поглинувши найвідповідніші елементи від різноманітних експертів з бойових мистецтв, Фейрберн ущільнив ці мистецтва в бойове мистецтво, яке він назвав « defendu ». Мета defendu полягала в тому, щоб бути настільки жорстоко ефективним, наскільки це можливо, і водночас бути відносно легким для новобранців і стажерів порівняно з іншими бойовими мистецтвами. Цей метод включав в себе як менш смертельні, так і смертельні бойові тактики, такі як стрільба в упор, вогнепальні бойові прийоми та використання більш спеціальної зброї, такої як стільці або ніжки столів.

Під час Другої світової війни Фейрберн був завербований для підготовки спецназу союзників у обороні. У цей період він розширив смертоносність defendu для військових цілей, назвавши його «методом тихого вбивства в ближньому бою»; це стало стандартною бойовою підготовкою для британського спецназу. Він також видав підручник для навчання CQC під назвою Get Tough.Chambers, John W., OSS Training in the National Parks and Service Abroad in World War II, Washington, D.C., U.S. National Park Service (2008), p. 191. Офіцери армії США Рекс Епплгейт і Ентоні Біддл навчалися методам Фейрберна в навчальному закладі в Шотландії та прийняли програму підготовки оперативників Союзників у таборі X в Онтаріо, Канада. Епплгейт опублікував свою роботу в 1943 році під назвою « Убий або вбий». Під час війни було проведено навчання для британських командос, першої спеціальної служби, оперативників OSS, рейнджерів армії США та рейдерів морської піхоти. Інші військові бойові мистецтва пізніше були представлені в інших місцях, включаючи європейський універсал, китайське саньшоу, радянське самбо та ізраїльські капап і крав-мага.

Протягом тривалого періоду після Другої світової війни міська війна та CQC майже не змінилися в тактиці піхоти. Сучасну тактику використання вогнепальної зброї CQB було розроблено у 1970-х роках як «ближній бій» західними антитерористичними підрозділами спеціального призначення після бійні в Мюнхені 1972 року. Підрозділи, навчені після бійні, такі як Спеціальна авіаційна служба, Delta Force, GSG 9, GIGN і Joint Task Force 2, розробили тактику CQB із застосуванням вогнепальної зброї для швидкого й точного штурму будівель, мінімізуючи втрати серед своїх і заручників ; Цю тактику CQB використовували підрозділи спецназу, які були тісно згуртовані і часто тренувалися разом. Спеціальна повітряна служба використовувала тактику CQB під час облоги посольства Ірану в 1980 році. У 1980-х і 1990-х роках тактика CQB незабаром поширилася на поліцейські тактичні підрозділи та подібні воєнізовані формування, такі як американські групи SWAT.

Однак CQB все ще не навчали звичайну піхоту, оскільки це вважалося тактикою порятунку заручників. Ще в 1990-х роках у піхотних інструкціях з міського бою описувалося зачищення приміщення в ближньому середовищі, по суті, так само, як це було описано 60 років тому: гранату кидають у закриту територію, а потім піхотний штурм з автоматичним вогнем. «Монополія» сил спеціального призначення на CQB була порушена після досвіду міської війни та ближніх боїв у 1990-х роках, під час Битви за Моґадішо, Боснійської війни та Першої чеченської війни.

Перша та друга битви за Фаллуджу під час війни в Іраку були переломними моментами для піхоти CQB, коли морські піхотинці США під тиском захоплення міста Фаллуджа ,в Іраку від повстанців, використовували звичайну зброю та вогневу підтримку проти міста, і не мали належної підготовки та обладнання для ефективного зачищення будівель, що призвело до численних втрат серед цивільного населення та союзників і завдало серйозної шкоди місту. З подібною боротьбою в містах серед армій ABCA під час війни в Афганістані правильний підхід до піхоти під час міської війни став вирішальним, і тактику CQB почали навчати піхотинців.

Деякі підрозділи спеціального призначення висловлюють зневагу до того, що звичайну піхоту навчають CQC, особливо в організаційній політиці та внутрішніх справах, таких як забезпечення бюджетів; підрозділ із навчанням CQC потребує дорогого обладнання та навчальних засобів, витрачаючи фінансування, яке можна було б використати для інших підрозділів чи цілей.

Принципи

Планування та підготовка

Перед проведенням операції CQC нападники повинні зібрати розвідувальні дані про можливості та розташування захисників, а також про присутність і положення будь-яких невійськових або заручників; захисники можуть робити те саме. Методи збору розвідданих можуть включати переговори, спостереження, опитування людей, які можуть мати розвідувальні дані (наприклад, заручників, що втекли), або вивчення карт місцевості, на яку спрямована операція.

Зловмисники організовуються, складають схему та обговорюють запропонований план, окреслюючи дії та обов’язки кожної команди та кожного члена, розташування, поля вогню та завдання (навіть, якщо це можливо, схему обстрілу об'єкта від стіни до стіни і від дверей до дверей). Оскільки зловмисники зазвичай вже мають спеціальну підготовку, операція базується на добре зрозумілих, попередньо встановлених постійних операційних процедурах або правилах ведення бою. Коли доступний значний час на підготовку, нападники можуть спробувати облогу, домовитися про мирне вирішення або навіть провести навчання в макетах цільової території; однак, якщо не вистачає часу або ресурсів, нападники повинні використовувати знання, які вони вже мають.

Перед проведенням операції CQC навколо зони проведення операції часто встановлюється периметр, щоб запобігти втечі захисників, зупинити будь-яку допомогу, яку вони можуть отримати, стежити за захисниками з різних точок і запобігти проникненню незалучених осіб у район, де вони можуть потрапити під перехресний вогонь. Розмір периметра може коливатися від найближчих околиць до кількох міських кварталів. Однак у деяких ситуаціях, наприклад, під час активних бойових дій у містах, периметр може бути неможливим з огляду на наявний час і людські ресурси.

Іноді нападники і захисники можуть намагатися провести переговори між собою до або безпосередньо перед вторгненням з метою змусити захисників здатися, зменшити їхню кількість нелетальним шляхом, забезпечити безпечне звільнення заручників або не бойовиків, або принаймні загнати захисників у невигідне становище. Хоча ця тактика часто пов’язана з правоохоронними органами, військові також можуть це робити, коли стикаються з територією, де містяться не бойовики наприклад, під час рейду на територію Абу Бакра аль-Багдаді американські оператори Delta Force оточили територію та наказали вийти на арабській мові тим, хто всередині, успішно витягнувши й убезпечивши низку не бойовиків із комплексу та відокремивши їх від ворогів перед входом.

Сюрприз

Метою більшості операцій CQC є завершення всіх наступальних дій до того, як захисники зможуть ефективно відреагувати. Щоб досягти цього елементу несподіванки, нападники можуть використовувати непомітні рухи та маскування, щоб наблизитися до захисників якомога ближче, не насторожуючи їх, і можуть почати атаку, коли цього найменше очікують або коли боєздатність захисників найнижча, наприклад, під час їжі або сну. Диверсія та відволікання, наприклад петарди чи світлозвукові гранати, можуть відвернути увагу від нападників, щоб дати їм час наблизитися або проникнути без початкового опору. Інші форми відволікання включають відключення електрики в зоні, вхід, коли захисники спілкуються з кимось(наприклад, з переговірником або лідером), або навіть навмисне спричинення видимого чи чутного інциденту, такого як пожежа або дорожнє зіткнення, щоб привернути увагу захисників до цього місця.

Вхід

Спосіб проникнення залежить від багатьох факторів, включаючи підготовку, спорядження, розташування ворогів і цивільних, а також фактори навколишнього середовища.

Звичайні двері можна зламати будь-чим, починаючи від ударів ногами та таранів до вибухових зарядів і паяльних ламп; більші чи більш посилені двері, такі як гаражні чи важкі броньовані двері, можуть відкриватися лише останніми, вимагати спеціальних інструментів для злому.

У деяких випадках, коли вхід з землі неможливий, наприклад, вхід забарикадований і охороняється, або коли атака можлива або бажана з кількох точок, можуть використовуватися різні точки входу, наприклад, вхід на вертольоті чи човні, спуск на канаті для атаки через вікно або зверху, вхід з верхнього рівня за допомогою штурмової драбини або навіть копання тунелю або використання існуючих тунелів чи каналізації для входу знизу. Якщо це можливо та дозволено, вибухові речовини або тарани також можуть бути використані для порушення конструкції та створення іншої точки входу. Метод входу залежить від багатьох обставин: наявність заручників може заборонити використання вибухових зарядів, тоді як споруда, яка здебільшого знаходиться під землею, може заборонити використання літака або спуску.