Детекція брехні — це оцінка вербального твердження з метою виявлення можливого навмисного обману. Детекція брехні може стосуватися когнітивного процесу виявлення обману шляхом оцінки змісту повідомлення, а також невербальних сигналів. Детекцією брехні можна вважати також методами опитування, які використовуються разом із технологіями, що реєструють фізіологічні функції, для встановлення правдивості та брехні у відповідь. Такі методи широко використовується правоохоронними органами в США, але рідко в інших країнах, оскільки він заснований на псевдонауці.
Існує широкий спектр технологій для виявлення брехні. Найбільш поширеним і давно використовуваним засобом є поліграф. У 2003 році Національна академія наук провела комплексний огляд існуючих досліджень, на основі яких був зроблений висновок, що вони налічують замало підстав для очікування надзвичайної точності від тестів на поліграфі. Немає жодних доказів, які б підтверджували, що невербальний спосіб виявлення брехні, наприклад, за допомогою мови тіла, є ефективним, хоча він і використовується правоохоронними органами.
Загальна точність та обмеження оцінки Сукупні дані досліджень свідчать про те, що машини виявляють обман з вищою від випадковості ймовірністю, але зі значним рівнем помилок і що стратегії, які використовуються для «обходу» поліграфів, так звані контрзаходи, можуть бути ефективними.The Truth About Lie Detectors. American Psychological Association. Незважаючи на ненадійність, у деяких країнах, наприклад, у Японії, суд приймає результати поліграфа до уваги. Результати детектора брехні дуже рідко приймаються як докази в судах США.
У 1983 році Офіс Конгресу США з Оцінки Технологій опублікував огляд цієї технології і заявив:
«…наразі існує лише обмежена кількість наукових доказів для встановлення достовірності тестування на поліграфі. Навіть там, де докази вказують на те, що тестування на поліграфі виявляє обман суб'єктів не випадково, можливі значні помилки, а відмінності між екзаменатором і обстежуваним і використання контрзаходів можуть ще більше вплинути на достовірність».
У рецензованій академічній статті 2007 року «Шарлатанство в судовій мовленнєвій науці» автори проаналізували 50 років досліджень детектора брехні та дійшли висновку, що немає наукових доказів того, що детектори брехні, засновані на аналізі голосу, дійсно працюють. Виробник детекторів брехні Nemesysco погрожував подати до суду на академічне видавництво за наклеп, що призвело до видалення статті з онлайн-баз даних. У листі до видавництва юристи Nemesysco написали, що автори статті можуть бути притягнуті до суду за наклеп, якщо вони знову напишуть на цю тему.Online at:
Тим не менш, сторонні «шуми» на поліграфі можуть виникати через збентеження або тривогу і не бути пов'язаними з брехнею. Коли суб'єкти знають, що їх чесніть оцінюють, їх емоційна реакція, особливо тривога, може вплинути на дані. Крім того, психологічні розлади можуть спричинити проблеми з даними, оскільки певні розлади можуть призвести до того, що людина зробить заяву, яку вона вважає правдивою, але яка насправді є вигадкою. Як і під час будь-якого тестування, екзаменатор може спричинити упередження в тесті своєю взаємодією з суб'єктом та інтерпретацією даних.
Історія
20 століття Вивчення фізіологічних методів для тестів на обман, що вимірюють емоційні розлади, почалося на початку 1900-х років. Вітторіо Бенуссі був першим, хто працював над практичними тестами на обман, заснованими на фізіологічних змінах. Він виявив зміни у співвідношенні вдиху та видиху — дані підтвердив Н.Е.Бертт. Бертт провів дослідження, які підкреслювали зміни кількісного систолічного артеріального тиску. Вільям Моултон Марстон досліджував артеріальний тиск і відзначив, що за допомогою сфігмоманометра Tycos систолічний артеріальний тиск підвищувався на 10мм рт.ст. або вище, завдяки чому він повідомляв про це з точністю 90-100%. У своїх дослідженнях Вільям використовував студентів і реальні судові справи. Потім у 1913 році він визначив систолічний артеріальний тиск осциляторними методами, і його висновки свідчать про певні зміни артеріального тиску під час обману підозрюваних у скоєнні злочинів. У 1921 році Джон Огастес Ларсон розкритикував метод переривчастого артеріального тиску Марстона, оскільки емоційні зміни були настільки короткочасними, що їх можна було втратити. Щоб пристосуватися до цього, він модифікував сфігмограф Ерлангера, щоб видавати безперервну криву артеріального тиску та пульсу, і використав його для дослідження 4000 злочинців. У 1990-х роках група вчених - Стенлі Абрамс, Жан М. Вердьє та Олег Мальцев - розробила нову методологію, що включає шість коефіцієнтів, які позитивно впливають на точність результатів аналізу на детекторі брехні.
21 століття Два метааналізи, проведені до 2004 року, виявили зв'язок між брехнею та збільшенням розміру зіниць і стиснутими губами. Брехуни можуть більше залишатися нерухомими, використовувати менше жестів і уникати зорового контакту. Брехунам може знадобитися більше часу, щоб відповісти на запитання, але з іншого боку, якщо вони встигли підготуватися, вони можуть відповісти швидше, ніж люди, які говорять правду, а також менше говорити і більше повторювати фрази. Вони не кліпають більше та не мають менш розслаблену позу.
Пол Екман використовував систему кодування процесів на обличчі (FACS), і «в поєднанні з вимірюванням голосу та мови [вона] досягає рівня точності виявлення до 90%». Однак наразі немає жодних доказів на підтримку такого твердження. Наразі вона автоматизується для використання в правоохоронних органах і все ще вдосконалюється для підвищення точності. У його дослідженнях використовуються мікровирази, які тривають менше однієї п'ятої секунди, і «можуть передавати емоції, які хтось хоче приховати, наприклад, гнів або провину». Однак «ознаки емоцій не обов'язково є ознаками провини. Невинна людина може боятися і здаватися винною»,— нагадує нам Екман. Як показують його дослідження, при виявленні брехні щодо емоцій найбільше інформації можна отримати з підказок, пов'язаних із виразом обличчя та голосом. У той час як, у випадку брехні стосовно переконань та вчинків, наприклад, у випадку злочинів, важливими елементами є жести та вживані слова. Екман і його соратники підтвердили багато ознак обману, але не публікують їх усі, щоб не навчати злочинців.
Джеймс Пеннебейкер використовує метод лінгвістичного дослідження та підрахунку слів (LIWC), опублікований Лоуренсом Ерлбаумом, для проведення аналізу письмового контенту. Він стверджує, що цей метод має точність у передбаченні брехні. Пеннебейкер називає свій метод «значно ефективнішим за людське судження у правильному визначенні того, чи є оманливими або правдивими зразки текстів»; точність його методу становить 67%, тоді як у навчених людей точність становить 52%. У цьому дослідженні було використано п'ять експериментальних процедур. У дослідженнях 1-3 учасників просили вимовити, написати від руки або надрукувати правдиве чи неправдиве твердження про аборт. Учасникам випадковим чином було призначено сказати правдиве чи неправдиве твердження. Дослідження 4 зосереджувалося на почуттях до друзів, а в дослідженні 5 студентів залучали до інсценування злочину та просили збрехати. Людських суддів попросили оцінити правдивість 400 повідомлень про аборти. Судді читали або дивилися повідомлення і давали відповідь «так» або «ні», чи було це повідомлення неправдивим, чи ні. LIWC правильно класифікував 67% повідомлень про аборт, а судді правильно класифікували 52%. Його дослідження виявило, що обман часто має такі три основні ознаки на письмі. Перша — це менша кількість займенників першої особи, таких як «я», «мені», «мій», «моє», «себе» (в однині), а також «ми», «нас», «наш» і «ми самі» (множина). Ті, хто брешуть, «уникають визнання власності, дистанціюються від своїх історій і намагаються не брати на себе відповідальність за свою поведінку», а також використовують більше негативних емоцій, таких як «ненависть, нікчемність і сум». По-друге, вони використовують "кілька слів-виключень, таких як «крім», «але» або «ні», коли «розмежовують те, що вони зробили, і те, чого вони не робили».
Нещодавно в роботі К.А.Морган III і Г.А.Хезлетт було надано докази того, що комп'ютерний аналіз вмісту мовлення, отриманого під час когнітивного інтерв'ю (тобто довжини відповіді та кількості унікальних слів), забезпечує метод виявлення обману, який є значно кращим, ніж професійні судження фахівців і корисних для розрізнення справжніх і фальшивих тверджень дорослих про вплив дуже стресових, потенційно травматичних подій. Цей метод особливо перспективний, оскільки він неконфронтаційний, а також науково обґрунтованим і міжкультурний.
Техніка опитування та тестування Зазвичай існує три типи запитань, які використовуються при тестуванні на поліграфі або аналізі голосового стресу:
Запитання, які не мають відношення до суті, встановлюють базовий рівень для порівняння інших відповідей, задаючи прості питання з очевидними відповідями "так" чи "ні".
Питання на порівняння мають опосередкований зв'язок з подією чи обставинами, і вони призначені для того, щоб спонукати суб'єкта до брехні.
Відповіді на релевантні запитання (які власне стосуються предмету перевірки на брехню) порівнюються із відповідями на контрольні запитання (які мають відображати хибні відповіді) та нерелевантними запитаннями (які мають відображати правдиві відповіді).
Тест з контрольними запитаннями (CQT) використовує контрольні запитання з відомими відповідями як фізіологічну основу для порівняння з запитаннями, що стосуються конкретного інциденту. Контрольне запитання повинно викликати більшу фізіологічну реакцію, якщо було сказано правду, і меншу фізіологічну реакцію у випадку брехні. Тест на виявлення вини (GKT) — це формат із кількома варіантами відповідей, у якому зачитуються варіанти відповідей або одна правильна відповідь і додаткові неправильні відповіді та фіксується фізіологічна реакція. Контролем є неправильні альтернативні відповіді. Більша фізіологічна реакція повинна бути на правильну відповідь. Суть тесту полягає в тому, щоб визначити, чи володіє суб'єкт знаннями про певну подію.
На додаток до того, що тест може не визнавати людей невинними, існують також проблеми, пов'язані з тим, що деякі правопорушники можуть мати більшу фізіологічну реакцію на контрольне запитання, ніж на конкретне запитання, що ускладнює визначення вини за допомогою цього методу, навіть якщо люди не використовують спеціальних прийомів, щоб обдурити тест. Хоча проблеми з частотою хибнопозитивних і хибнонегативних результатів CQT обговорювалися вище, існують також методологічні проблеми, пов'язані з тим, як прихильники CQT визначають точність тесту. У зв'язку з тим, що точність CQT часто визначається через те, чи особа, яка проходить тест, надає поліції зізнання у скоєнні злочину після його проведення, це означає, що випадки, коли з людини знімають звинувачення після проходження поліграфа або, в гіршому випадку, вона дає неправдиве зізнання, хоча насправді є невинуватою, не беруться до уваги, коли йдеться про визначення точності тесту. Інша проблема полягає в тому, що через те, як проводиться CQT і як працює процес детектор брехні, тільки ті люди, які були визнані брехунами, далі допитуються для отримання зізнання. Це означає, що результат поліграфа та зізнання не є незалежними одне від одного, що робить дуже складним використання зізнання як єдиного визначального фактора точності тесту. Ці методологічні проблеми надають неправдиві докази, які підтверджують продовження використання цього тесту, незважаючи на численні недоліки, які він має. Хоча можна сказати, що використання цього тесту як поліцейського інструменту є корисним, оскільки він іноді може надати точну інформацію, ймовірність того, що він спричинить надмірні труднощі для людей, які насправді невинні, і втрачає час у процесі, робить цей метод дуже ненадійним для використання правоохоронцями.