Сергій Володимирович Ніколаєнко  — радянський та український футболіст, воротар. Український військовослужбовець, старший сержант Збройних Сил України, учасник російсько-української війни, який відзначився і загинув під час відбиття російського вторгнення в Україну. Кавалер ордена «За мужність» ІІІ ступеня (2023 р., посмертно).

Життєпис Першим клубом у кар'єрі гравця став алма-атинський СКІФ, у складі якого Ніколаєнко дебютував у 1984 році у Другій лізі СРСР. Відігравши за команду два сезони, футболіст був призваний на строкову військову службу. Після звільнення у запас став гравцем ульянівського «Старту», ​​де провів сезон 1988 року, потім перейшов до йошкар-олинської «Дружби», за яку виступав упродовж трьох років. 1991 року став гравцем таганрозького «Торпедо», виступав за цю команду і після розпаду СРСР.

Сезон 1993 року розпочав у «Металургу» з Красного Сулина, влітку того ж року перейшов у білоруський «Ведрич», який виступав у місцевій Першій лізі.

У вищому дивізіоні білоруського футболу дебютував 5 вересня 1993 року, вийшовши у стартовому складі у матчі проти вітебського КІМу. Загалом за клуб із Речиці відіграв 8 матчів, після чого закінчив виступи на професійному рівні.

У сезоні 1994—1995 рр. провів чотири матчі у складі міні-футбольного клубу «Надія» (Запоріжжя), чим допоміг команді здобути бронзові нагороди чемпіонату України.

Після закінчення футбольної кар'єри Завершивши професійні виступи, грав у аматорських та ветеранських командах. Потім працював дитячим тренером у запорізьких ДЮСШ.

З початком вторгнення в Україну російських військ добровольцем долучився до лав Сил територіальної оборони Збройних Сил України. У військах узяв собі позивний «Шилтон», на честь свого улюбленого гравця — англійського воротаря Пітера Шилтона.

Із запорізького підрозділу ТрО був переведений до 119-го (Старобільського) окремого батальйону територіальної оборони 111-ї (Луганської) окремої бригади ТрО.

Згодом переведений до складу 78-ї окремої десантно-штурмової бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ, у військовому званні старшого сержанта обіймав посаду головного сержанта зенітно-ракетного взводу 2-го десантно-штурмового батальйону.

Брав участь у боях за Сєвєродонецьк та за Кремінну, у найхолодніші дні зими непохитно тримав позицію в Серебрянському лісі.

За спогадами однополчанина, Сергія Огородника, Сергій Ніколаєнко – «дуже сильна особистість з козацьким характером. Порядний, чесний, ціннісний чоловік… Міцний, спортивний… сумлінно воював, ніколи не показував страху, ніколи не відмовлявся від найважчіх завдань і завжди готовий був піти на порятунок побратимів… «З нуля» опанував досить складні види озброєння. Служив на Луганщині в досить важких боях за Сєверодонецьк. Взимку працював під Червонопопівкою – теж успішно. Потім був під Кремінною. І там, в лісах Кремінної, в люті морози зі своїм вольовим характером дуже успішно і грамотно працював. Він завжди був таким осердям, багато, хто на нього рівнявся. І тому він став головним сержантом у своєму взводі…».

28 жовтня 2023 року у бою поблизу села Вербового, під час боїв у Запорізькій області дістав смертельне поранення у голову внаслідок атаки ворожого дрону, помер у 56-річному віці на руках однополчан під час евакуації.

Похований з військовими почестями на цвинтарі Святого Миколая у м. Запоріжжі.

Нагороди Орден «За мужність» ІІІ ступеня (22 грудня 2023 року, посмертно) — за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку.

Родина У Сергія Ніколаєнка залишились дружина, 20-річний син та 13-річна донька. Син, Гордій Ніколаєнко, також став професійним футболістом, грає на позиції воротаря.

Примітки

Посилання Ніколаєнко Сергій Володимирович (Шилтон) // Книга пам'яті полеглих за Україну