Польські татари (пол. Tatarzy polscy) — це етнічна меншина Польщі, субетнічна група татар-липок, чиї предки, вихідці із Золотої Орди та Кримського ханства, почали оселятися на землях Великого князівства Литовського та Королівства Польського (згодом Речі Посполитої) починаючи з XIV–XV століть.

За результатами національного перепису населення Польщі 2021 року чисельність польських татар (липок) становить близько 5 295 осіб.

Історія Перші татарські поселення на теренах Великого князівства Литовського з’явилися за правління князів Гедиміна та Вітовта. Основу цієї спільноти склали політичні емігранти та знатні роди з Золотої Орди та Криму, які отримували землі в обмін на військову службу.

Татарська кіннота під проводом Джелал ад-Діна (сина хана Тохтамиша) відіграла стратегічну роль у розгромі Тевтонського ордену. Саме після цієї перемоги татари отримали землі в обмін на обов'язкову військову службу.

На момент об'єднання Польщі та Литви в Річ Посполиту (1569), татари вже були організованою спільнотою, яку сусіди-мусульмани називали "липками". Татарські воєначальники та еліта отримали права, що прирівнювали їх до християнської шляхти. Вони мали власні маєтки, кріпаків і звільнення від податків за умови військової служби. Татарам дозволялося будувати мечеті, мати своїх імамів і жити за законами ісламу. Оскільки татари часто одружувалися з місцевими жінками, вони швидко перейшли на польську мову.

До середини XVII століття татари-липки займали почесне місце в армії Речі Посполитої. Державна скарбниця була виснажена «Шведським потопом» та війнами з Московією. Татарським ескадронам роками не виплачували жалування. На фоні посилення католицької Контрреформації сейм почав обмежувати права мусульман. Було заборонено будувати нові мечеті, що татарська шляхта сприйняла як приниження гідності.

Коли 1672 року почалася чергова війна з Османською імперією, ситуація досягла межі. Близько 3 000 татар (кільканадцять хоругов), що стояли на гарнізонах у Поділлі, відмовилися воювати за короля. Їхнім лідером став полковник Олександр Кричинський.

Липки відкрили турецькому султану Мехмеду IV шлях до стратегічно важливого Кам'янця-Подільського. Після захоплення фортеці татари-липки стали головними провідниками турецьких військ. Знаючи досконало географію польських земель, вони проводили османські загони найкоротшими шляхами, допомагаючи уникати пасток та ефективно здійснювати набіги глибоко в тил польської держави.

У 1674 році Собеський оголосив повну амністію всім татарам, які повернуться під прапори Речі Посполитої. Їм пообіцяли виплату боргів, збереження шляхетських прав та релігійну свободу. Більшість татар прийняли пропозицію. Вони відіграли ключову роль у подальших перемогах Собеського, зокрема в битві під Хотином (1673) та під Віднем (1683).

Після поділів Речі Посполитої татари брали участь у повстаннях проти Російської імперії. Татарські полки та окремі добровольці брали активну участь у Повстанні Костюшка (1794), Листопадовому повстанні (1830–1831) та Січневому повстанні (1863). Вони воювали за відновлення держави, яка гарантувала їм релігійну толерантність протягом століть.

До Першої світової війни мусульмани на землях колишньої Речі Посполитої були організовані в окремі релігійні громади. У тій частині польських земель, що входила до складу Російської імперії, ці громади територіально об'єднувалися в округи. Усі вони адміністративно підпорядковувалися Таврійському магометанському духовному правлінню із центром у Сімферополі.

Після завершення Першої світової війни та відновлення незалежності Польщі мусульманські громади, які призупинили свою діяльність через воєнні дії та евакуацію (біженство), почали поступово відроджуватися. У цей час виникла гостра потреба у створенні централізованої структури, яка б об'єднала всіх мусульман нової держави. На шляху до створення єдиної організації виникли дві ініціативи: Центральний комітет татар Польщі, Литви, Білорусі та України, заснований у 1919 році у Вільнюсі татарами, які повернулися з евакуації з глибини Росії, та Мусульманський союз столичного міста Варшави, створений у 1923 році мусульманською громадою Варшави. Обидві організації були ініціативами окремих груп активістів і не могли повною мірою задовольнити потреби всіх мусульманських громад країни. Це згодом призвело до скликання всепольського з’їзду мусульман у 1925 році, на якому було засновано єдиний Мусульманський релігійний союз у Республіці Польща (Muzułmański Związek Religijny w Rzeczypospolitej Polskiej), а першим муфтієм було обрано Якуба Шинкевича.

Друга світова війна стала переломним моментом для польських татар. Значна частина громади зазнала репресій, була заслана до таборів або депортована, що докорінно змінило їхню подальшу долю в Польщі. Багато татар-вигнанців змогли покинути територію СРСР у складі армії генерала Владислава Андерса. Вони приєдналися до 2-го Польського корпусу, який у грудні 1943 року був перекинутий до Італії. У складі 8-ї британської армії татарські воїни брали участь у штурмі Монте-Кассіно у травні 1944 року. Після розформування корпусу у Великій Британії (1946) значна частина солдатів-татар, як і більшість польських військовослужбовців, прийняла рішення залишитися в еміграції, побоюючись репресій на батьківщині.

У цей же час на територію повоєнної Польщі в межах нових кордонів почали прибувати татарські репатріанти з Литви та Білорусі (колишніх східних воєводств Речі Посполитої). Це призвело до появи нових центрів розселення поза межами історичного Підляшшя. Татарські громади виникли у Варшаві, Гданську, Ольштині та Ельблонзі.

У містах свого нового поселення татари активно розпочали релігійну та культурну діяльність. Однак до кінця XX століття активність багатьох із цих громад помітно згасла. Через розсіювання у великих містах та відсутність компактного проживання, татари та їхні нащадки пройшли шлях швидкої соціокультурної асиміляції, що часто супроводжувалося вступом у змішані шлюби з польським католицьким населенням.

Сьогодні діяльність Мусульманського релігійного союзу в Республіці Польща (Muzułmański Związek Religijny w RP) відіграє фундаментальну роль у житті татарської меншини, виступаючи головною інституцією, що забезпечує тяглість їхньої релігійної та культурної традиції.

Мова Спочатку татари, які осіли в Речі Посполитій, розмовляли кримськотатарською та ногайською мовами. Проте вже до XVI–XVII століть через проживання в іншомовному середовищі, відсутність татарських шкіл та шлюбні зв’язки вони перейшли на мови місцевого населення — українську та польську. Процес асиміляції був настільки швидким, що вже у XVI столітті татарська шляхта вважала польську мову своєю рідною.

Сьогодні переважна більшість польських татар вважає своєю рідною мовою польську.

Релігія Сповідують іслам, частина нащадків вихідців з Криму через асиміляцію та змішані шлюбі є католиками. Видатні особи

Олександр Ахматович — юрист, міністр юстиції в урядах Криму та Середньої Литви, сенатор часів II Речі Посполитої. Ольгерд Найман-Мірза-Кричинський — польський громадський і політичний діяч, учасник татарського національного руху. Леон Найман-Мірза-Кричинський — громадський діяч та історик. Леон Хозман-Мірза Сулькевич — полковник артилерії Війська Польського та Збройних Сил Польщі. Станіслав Кричинський — польський історик. Якуб Шинкевич — польський релігійний діяч, перший муфтій Польщі, доктор філософії та сходознавства.

Галерея

Примітки