Славой Жижек ( вимова: [ˈslaʋɔj ˈʒiʒɛk]; 21 березня, 1949) — словенський психоаналітик лаканівської школи, марксистський соціолог, філософ та культуролог. Народився в Любляні (Словенія). Отримав ступінь магістра з філософії в університеті Любляни та вивчав психоаналіз в університеті Париж VIII разом із Жаком-Аленом Міллером і Франсуа Рено. З 2005 року є членом Словенської академії наук і мистецтв.

Використав теорії визначного французького психоаналітика Жака Лакана для перепрочитання сучасної ідеології та поп-культури. В центрі його фахових зацікавлень знаходяться такі теми як класична німецька філософія, поп-культура, неоімперіалізм, фундаменталізм, капіталізм, толерантність, політкоректність, глобалізація, суб'єктивність, права людини, Ленін, міф, кіберпростір, постмодернізм, мультикультуралізм, постмарксизм, Девід Лінч та Альфред Гічкок. В інтерв'ю Еймі Гудман для «Democracy Now!» він означив себе як «марксиста» і «комуніста».

Біографія

Славой Жижек народився в Любляні в сім'ї, що належала до середнього класу. Його батько був державним службовцем у районі Прекмур'я у східній Словенії, а мати походила з району Горішка в Словенському Примор'ї. Більшість свого дитинства він провів у приморському містечку Порторож. Коли Славой був підлітком, сім'я повернулася до Любляни. Навчався в престижній Гімназії Бежіград. 1967 вступив до університету Любляни, де вивчав філософію та соціологію.

На ранній кар'єрі Жижека негативно позначилась політична ситуація в Югославії 1970-их років. Він розпочав навчання в атмосфері відносної лібералізації, яка панувала на той час. Жижек був близьким до кіл інтелектуалів-дисидентів, включаючи гайдагеріанських філософів Тіне Грібара та Івана Урбанчича, і публікував свої статті в опозиційних журналах, таких як Praxis, Tribuna та Problemi, та певний час навіть редагував це останнє видання. У 1971 році йому запропонували посаду молодшого співробітника в Люблянському університеті і пообіцяли з часом місце професора. Однак у 1973 році, після того як Йосип Тіто та Стане Доланч змістили реформістськи налаштоване керівництво Словенії і політичний клімат погіршився, його звільнили, звинувативши в тому, що його кандидатське дослідження виконано в не-марксистському дусі. Наступні кілька років Славой провів на строковій службі в югославській армії в Карловаці.

Після чотирьох років безробіття влаштувався в Словенський марксистський центр. Одночасно він почав співпрацювати з групою словенських науковців, до якої належали, серед інших, Младен Долар, Альонка Жупанчич та Растко Мочник, і в центрі теоретичних зацікавлень якої знаходилася психоаналітична теорія Жака Лакана. У 1979 році Жижек отримав посаду дослідника в Інституті соціології Люблянського університету за протекції філософа Івана Урбанчіча.

Жижек був членом Комуністичної партії Словенії до грудня 1988 року, покинувши її ряди як протест проти судового процесу над журналістами і дисидентами Янешом Яншою, Іваном Борштнером, Давидом Тасичем і Франці Заврлом. Між 1988 та 1990 роками він брав активну участь у кількох політичних та суспільних рухах, які боролися за демократизацію Словенії, перш за все в Комітеті захисту прав Янеша Янши. У перших вільних виборах у Словенії у 1990 році він балотувався кандидатом на пост президента (допоміжна посада, скасована в конституції 1991 року) від Ліберально-демократичної партії Словенії.

Лише після публікації першої книги Жижека виданої англійською мовою «Піднесений об'єкт ідеології», він здобув собі славу одного з провідних сучасних суспільних теоретиків. Відтак він продовжує підтримувати свій контроверсійний статус інтелектуального аутсайдера та критично налаштованого інтелектуала. В одній зі своїх найвідоміших робіт «Дражливий суб'єкт: відсутній центр політичної онтології» він відкрито позиціонує себе противником деконструкції, гайдегеріанства, габермасіанства, когнітивних теорій і того, що Жижек називає Нью-ейджівським обскурантизмом.

Жижек працює старшим дослідником в Інституті соціології в Університеті Любляни, (Словенія) та професором в Європейському інституті післядипломної освіти. Певний час він працював також професором серед інших в Чиказькому та Колумбійському університеті, університеті «Лондон Консорціум», Принстонському університеті, Нью-Йоркському університеті, в університеті Нова Школа, в Університеті Мінесоти, Каліфорнійському університеті (у Ірвіні) та Університеті Мічигану. У цей час він є міжнародним директором Біркбекського гуманітарного інституту в Біркбеку, Лондонський університет, та президентом Товариства теоретичного психоаналізу у Любляні.

Жижек регулярно публікується у таких виданням як «Lacanian Ink» та «In These Times» у Сполучених Штатах, а також у «New Left Review» і «London Review of Books» у Великій Британії. Він також активно співпрацює з найбільши польським лівацьким журналом «Krytyka Polityczna». Жижек вільно розмоляє словенською, хорвацькою, англійською, французькою та німецькою мовами.

Особисте життя Був одружений з філософинеюРенатою Салецл та аргентинською фотомоделлю і лаканіанською вченою Аналією Хоуні.

Загальна характеристика творчості та характер Теорії Жижека важко звести до якихось простих узагальнень, тому що він часто змінює свою позицію стосовно певних імен та явищ з однієї книги до іншої, а інколи навіть у рамках однієї сторінки (скажімо, чи був Лакан структуралістом чи постструктуралістом). Через це деякі критики звинуватили його у непослідовності й у відсутності чіткої позиції. Однак Ієн Паркер стверджує, що не існує чогось такого, як «жижекіанська» теорія, адже Жижек, попри всі свої непослідовності, зумисне прагне змусити нас поставити під сумнів те, що ми готові сприйняти як правду, створену певним автором. Справді, Жижек не рідко сам захищає Жака Лакана саме за те, що той постійно розвивав і доповнював власні теорії, стверджуючи, що в завдання філософа не входить бути великим Іншим, який би розповідав нам про світ, а радше спонукати нас засумніватися в ідеологічних засновках наших поглядів. Для Жижека філософ — це швидше особа, яка критикує, аніж та, яка дає відповіді на запитання.

Утім, Жижек інколи заперечує такий погляд на завдання філософа/теоретика, нападаючи на споживацький характер постмодерної культурної критики й відстоюючи свою універсальну емансипаційну позицію та прихильність до «величних очікувань». На противагу Паркерові Адріан Джонстон заперечує у книзі «Онтологія Жижека: трансцендентальна матеріалістична теорія суб'єктивності» поширену думку, ніби роботи Жижека є суперечливими і не містять послідовного теоретичного проекту. У вступі до свого дослідження Джонстон стверджує, що «під поверхнею того, що ми могли б назвати культорологічними студіями Жижека» наявна цілісна «філософська траєкторія, яка проходить неперервною, проникаючою діагоналлю через усі його праці (а саме ретроактивна лаканіанська реконструкція тріади Кант-Шеллінг-Гегель)».

Жижека заслужено вважають полум'яним і колоритним лектором, яким не боїться гострих висловлювань. Жижек написав тексти до фотографій Брюса Вебера для каталогу Abercrombie & Fitch. Коли його запитали, чи визначному інтелектуалові годиться писати рекламні матеріали, Жижек сказав газеті «Бостон глоуб»: «Якби мені довелося вибирати між тим, щоб заробляти на прожиття написанням таких текстів, і роботою американського науковця, якому доводиться цілувати дупи, аби отримати посаду професора, я б із задоволенням писав для таких журналів.»

Медіапопулярність Документальний фільм за участю Жижека, «Гід по кінематографу для збоченців», транслювався британським телебаченням у липні 2006 року і є доступним на DVD.

У 2005-му році вийшов документальний фільм про його життя та інтелектуальну творчість під назвою «Жижек!». В 2007-му був запущений онлайн-проект «International Journal of Žižek Studies».

Думка

Онтологія Онтологія Жижека постулює повернення до категорії Картезіанського суб'єкта; повернення до категорії ідеології, а також повернення до поняття лаканівського Реального.

Захист категорії суб'єкта включає перш за все виправдання доцільності застосування поняття суб'єктивності для політичної теорії. Жижек стверджує, що гегемонічні режими функціонують, інтерпелюючи індивідів у суспільні ролі, та наділяють їх символічними мандатами у межах даної спільноти: ми не можемо пояснити, як діє влада, без звернення до психології політичних суб'єктів. По друге, у його теоріях наявне безпосереднє повернення до «категорії суб'єкта». Опираючись на теорії Лакана, Жижек відстоює думку, що суб'єктивність збігається з певною нестачею, яка завжди чинить опір повному вписуванню у мандати, накинуті індивідам гегемонічними режимами. У своєму застосуванні категорії «ідеології» Жижек вважає, що поняття ідеології, запропоноване Марксом у «Німецькій ідеології», яке фокусується на понятті «фальшивої свідомості», не має сенсу у період безпрецедентної рефлексивності та цинізму суб'єкта щодо мотивів та методів можновладців (дивіться Піднесений об'єкт ідеології). Однак можна твердити, що найоригінальніший аспект думки Жижека з цього питання полягає у його наполяганні на тому, що лаканіанську модель перекресленого або розколотого суб'єкта, через її твердження, що найінтимніші мотиви суб'єкта мають несвідомий характер, можна використати для демонстрації того, що ідеологія не стільки втратила сьогодні сенс, скільки більш виразно відкрила свою глибинну істину. Розвиваючи свою теорію ідеології, Жижек стверджує, що домінантні ідеології сьогодні повністю структурують відчуття реальності для суб'єкта. Однак поняття Реальне, яке він використовує, зовсім не є тотожним реальності, яку суб'єкти сприймають як сповнену значення упорядковану тотальність. Для нього Реальне позначає місця в межах онтологічної тканини реальності, прошиті гегемонічними системами репрезентації та репродукції, які не є, однак, повністю вписаними у її текстуру, і які, відповідно, можуть породжувати місця активного політичного спротиву.

У роботі «Паралаксовий погляд» (2006) Жижек представляє суперечності між ідеалістичними та матеріалістичними розуміннями різних аспектів ідеології. Одна з таких суперечностей між ідеалізмом та матеріалізмом виражається у лаканіанських термінах через гадану здатність ідеалізму теоретизувати «Все» на противагу матеріалістичному розумінню, що гадане «Все» це насправді «не-Все». Така схильність до трактування суперечностей між ідеалізмом та матеріалізмом спонукає його до окреслення своїх робіт у парадоксальних термінах «матеріалістичної теології». Жижек стверджує, що реальність є фундаментально відкритою, і матеріалістична «мінімальна відмінність» — розрив, який відкривається у реальності між редукціоністським описом фізичних процесів та екзистенційним досвідом людини — і є реальним людського життя та критично важливою сферою, яку онтологія повинна намагатися обмислити. Жижек ставить знак рівності між цим розривом та фройдіанським понятям потягу до смерті як негативною та убивчою «річчю, що думає.» Хоча одного дня біологічній психології вдасться створити досконалу модель людського мозку, все одно залишиться певний невеликий залишок, який не можна буде пояснити, і це щось прямо співвідноситься із фройдіанським потягом до смерті. Саме потяг до смерті, а не принцип насолоди, приймає цю роль, а отже він і є негативним аспектом свідомості, що руйнує та робить неможливим репрезентацію тотальності. Жижек звертає увагу на непрозорість свідомості. Підставовою характеристикою свідомості можна вважати те, що ми ніколи не можемо знати, чи щось є насправді свідомим чи це просто мімікрія.