Федералізація Швейцарської Конфедерації 1848 року — період швейцарської історії, що охоплює часовий проміжок після Реставрації та Регенерації та перед початком світових війн у XX столітті. Після боротьби між радикалами й консерваторами в першій половині XIX століття, яка вилилася в громадянську війну, 12 вересня 1848 року була ухвалена нова федеральна конституція, яка закладала нову централізовану федеративну державу, у якій кантони були вже не незалежними, а «суверенними», поступившись деякими своїми привілеями федеральній державі. Ця конституція також встановлювала нові політичні, монетарні й економічні інститути та визначила місто Берн, де був побудований Федеральний палац, у статусі федерального міста.

З огляду на зовнішню політику, цей період ознаменувався Невшательською кризою 1856—1857 років, а потім Савойською кризою 1860 року, коли Федеральна рада розглядала питання про окупацію французьких регіонів Шабле та . Під час Французько-прусської війни Швейцарія мобілізувала свої сили, але залишилася нейтральною, прийнявши велику кількість біженців, які першими скористалися допомогою Червоного Хреста, нещодавно створеного Анрі Дюнаном.

На внутрішньому фронті поступово було надано право факультативного референдуму та право народної ініціативи, а мажоритарна система, запроваджена радикалами, була скасована в 1868 році на користь пропорційної системи, що дозволило католицьким консерваторам отримати місце у Федеральній раді в 1891 році. У тому ж дусі, перегляд конституції в 1874 році надав федеративній державі ще більше прерогатив, і в Лозанні був створений Федеральний верховний суд. Цей перегляд відбувся під час німецького Культуркампфу, наслідки якого відчула і Швейцарія через низку конституційних статей, що обмежували свободу віросповідання та вираження поглядів, особливо щодо католицизму, і призвели до розриву дипломатичних відносин між Швейцарією та Святим Престолом у 1874 році.

Централізація влади продовжилася в 1891 році, коли Конфедерація отримала монополію на випуск банкнот і створила Швейцарський національний банк. У 1898 році кримінальне та цивільне право в повному обсязі стали прерогативою федеральної держави. Саме в цей період були досягнуті перші соціальні успіхи, такі як скорочення щоденного робочого дня.

Конституція 1848 року

Вихід з війни

Коли наприкінці лютого 1848 року у Франції спалахнула революція, різні радикальні рухи у Швейцарії вже взяли під політичний контроль майже всі кантони, які раніше були нейтральними або ворожими до ідеї перегляду Союзної угоди 1815 року. Після закінчення Зондербундської війни, коли політичні лідери сепаратистського альянсу втекли або втратили свої мандати, склалися умови для початку роботи над новими державними структурами. Фактичний початок цієї роботи був пов'язаний з тим, що радикали скористалися дезінтеграцією європейських націй, спричиненою Весною народів, які ще в січні вимагали одностайності кантонів як передумови для внесення будь-яких змін до Союзної угоди.

Рух очолювала комісія, призначена тагзатцунгом, до якої входило 23 члени (по одному від кожного кантону і напівкантону, за винятком Невшателю й Аппенцелль-Іннерродену). У її лавах були деякі з майбутніх «батьків-засновників» нації та переважно представники кантональних урядів. Комісія зібрала свої пропозиції в доповіді, представленій 8 квітня 1848 року. На пленарному засіданні зборів 15 квітня ця ж група відстоювала свій проєкт, погодившись на низку компромісів, спрямованих на мінімізацію повноважень централізованої влади у військовій, освітній та дорожній сферах, де значна влада зберігалася на кантональному рівні. Ці поступки дозволили кантональним депутатам у зборах прийняти нову Конституцію, розроблену тургауцем Йоганном Конрадом Керном і водуанцем Даніелем-Анрі Дрюе в червні сторінка 313., перед тим як її винесли на народне голосування між липнем і серпнем, де текст був схвалений 15½ кантонами проти 6½ (власне шістьма членами Зондербунду: Урі, Швіц, Обвальден, Нідвальден, Цуг і Вале, до яких приєднався Тічино, де втрати від скасування кантональних митних прав відіграли ключову роль, і напівкантон Аппенцелль-Іннерроден)сторінка 601.. У Люцерні утримання від голосування було зараховано як схвалення, тоді як у кантоні Фрібур голосувала лише Велика рада, яку складали радикали. Явка виборців була різною: від менш ніж 20 % у Берні до 88 % там, де голосування було обов'язковим.

12 вересня 1848 року тагзатцунг зафіксував результати кантональних голосувань, і, відзначивши, що Конституція була схвалена, оголосив про саморозпуск 22 вересня, як це було передбачено перехідними положеннями схваленого тексту, таким чином ознаменувавши кінець дії угоди 1815 року.

Федеральна конституція 1848 року

Схвалений населенням текст отримав офіційну назву «Федеральна конституція Швейцарії». Вона складалася з преамбули, 114 статей, розділених на три глави, і була майже вдесятеро довшою за Союзну угоду 1815 року, яку вона замінила. Окрім фіксації історичних вимог, вона визначила нові інституції, пропонуючи при цьому можливість майбутнього розвитку. Дві головні її цілі, а саме гарантування незалежності країни від іноземного впливу та підтримання внутрішнього миру та порядку, взяті безпосередньо з Угоди 1815 року, тоді як дві інші головні цілі, захист свободи й прав союзних членів та сприяння загальному процвітанню, були абсолютно новимиp 603..

Замість тагзатцунгу, який складався з представників, делегованих кантональною владою, і не мав повноважень приймати рішення, Конституція утворила парламент на основі американської моделі, що складається з двох палат: Національної ради, яка представляє народ і складається з «депутатів швейцарського народу, які обираються кожні три роки шляхом прямого пропорційного голосування з розрахунку один депутат на кожні 20 000 душ населення»Constitution fédérale de 1848, Article 61 — http://mjp.univ-perp.fr/constit/ch1848.htm#ass., і Ради кантонів, у якій кожен з 22 кантонів представлений двома делегатами (і по одному делегату від кожного з напівкантонів); для ухвалення законів необхідна згода обох палат.

Виконавча влада представлена Федеральною радою, складеною з семи членів, що обираються Федеральними зборами на трирічний термін. Один з них обирається «Президентом Конфедерації» строком на один рік, хоча цей титул не надає жодних особливих прав раднику. Федеральна рада, кожен член якої відповідає за певний департамент, діє як колегіальний орган і є вищим органом виконавчої влади; її не можна скинути або змусити піти у відставку, а її члени можуть переобиратися безстроковоp 350—351.. Федеральна рада має власну адміністрацію та канцелярію, яка виконує функції її апарату.

Судова влада здійснювалася Федеральним судом, який складався з 11 суддів, призначених Асамблеєю на неповний робочий день. Він не мав фіксованого місця розташування і поки що не був постійною інституцією, обмежуючись розглядом цивільних справ.

Однак «сувереном» залишався народ: вперше в Європі було запроваджено загальне чоловіче виборче право і гарантовано свободу пересування робочої сили та підприємництва, що дозволило громадянам Швейцарії з інших кантонів вільно користуватися своїми федеральними і кантональними політичними правами. У разі повного або часткового перегляду Конституції виборці, на додаток до виборів народних депутатів, також повинні проголосувати на обов'язковому референдуміArticles 113 et 114 de la Constitution de 1848.. Існує також положення про повний перегляд тексту, якщо ініціатива збирає 50 000 підписів. Громадяни також мають право подавати петиції, хоча вони не мають обов'язкової юридичної сили.

Стаття 1 Конституції наголошує, що Швейцарська Конфедерація складається з усіх «суверенних кантонів Швейцарії […], а саме: Цюрих, Берн, Люцерн, Урі, Швіц, Унтервальден (верхній і нижній), Гларус, Цуг, Фрібур, Золотурн, Базель (міський і сільський), Шаффгаузен, Аппенцелль (обидві роди), Санкт-Галлен, Граубюнден, Ааргау, Тургау, Тічино, Во, Вале і Женева […]».

Нова конституція перетворила країну з конфедерації союзних членів на федеративну державу, тим самим передавши частину суверенітету кантонів на федеральний рівень. Згідно з дослідженням Комісії, «[…] Швейцарія більше не утворює, як це було до революції 1798 року, простого союзу суверенних держав». Відповідно до принципу субсидіарності у федералізмі, кантони здійснюють всі права, які не делеговані Конфедерації. Будь-яка поправка до кантональної конституції мала бути схвалена Конфедерацією, яка повинна була гарантувати, що вона відповідає федеральній конституції, зберігає певний рівень демократичної участі та може бути переглянута на вимогу більшості громадян кантону.

Перші вибори, перші рішення

Збори та Рада У жовтні 1848 року в кантонах відбулися вибори до парламенту. Після кількох сутичок, зокрема в кантоні Фрібур, були оголошені результати, які підтвердили перемогу радикалів, що отримали понад три чверті місць у Національній раді та 30 з 44 місць у Раді кантонів. 16 листопада 1848 року парламент обрав першу Федеральну раду та її першого президента — Йонаса Фуррера з Вінтертураp 349—351.. Іншими членами ради були Анрі Дрюе з Мудона, Ульріх Оксенбайн з Нідау, Мартін Йозеф Мунцінгер з Ольтена, Стефано Франшині з Бодіо, Вільгельм Матіас Нефф з Альтштеттена та Фрідріх Фрай-Ерозе з ЛіндауMarkus Kutter, Jetzt wird die Schweiz ein Bundesstaat, tome 4, Christoph Merian Verlag, Bâle 1998..

Перші члени Федеральної ради булі відносно молоді (віком від 37 до 57 років). Четверо з них були юристами та належали до Радикальної партії, яка перемогла на виборах. Жоден з кантонів Зондербунду не був представлений, хоча двоє радників, Мунцінгер і Франшині, були католиками. Жоден з семи радників не походить з великого міста, що здавалося б немислимим поколінням раніше, враховуючи, що основні рішення приймалися в старих «Vororte». Однак на той час Швейцарія все ще була відносно сільською країною, тож малі міста і села разом представляли набагато більше населення, ніж великі міста. Таким чином, національні радники, які вели передвиборчу кампанію, становили переважну більшість. Більше того, політичні події попередніх років були спрямовані саме проти класу заможних міщан, який часто був консервативним або навіть аристократичним. Тому було б нелогічно обирати члена колишньої впливової родини.

Від самого початку члени Федеральної ради Швейцарії відкидали помпезність і почесті. Попри те, що з 1803 року до префектів, мерів і президентів тагзатцунгу зверталися «Ваша Превисокосте», семеро обраних членів відмовилися від цього титулу. Простота цього уряду, яка зберігається донині, контрастує з більш помпезним протоколом сусідніх країн.

Місцерозташування федеральних органів влади На тій самій сесії було ратифіковано рішення обрати Берн «федеральним містом», виключивши тим самим два інші міста — Люцерн (як лідера Зондербунду) та Цюрих (який вважався надто віддаленим). Раніше ці міста почергово виконували роль головуючих (). Конституція не визначала місцерозташування федеральних органів влади. Комітет, відповідальний за це питання, вважав, що, по-перше, немає потреби, щоб усі органи влади засідали в одному місці (наприклад, Федеральний суд міг би бути розташований ближче до місць, де відбуваються відповідні події), а по-друге, що уряд за певних обставин може потребувати зміни місця перебуванняRapport de la commission qui a élaboré le projet de Constitution fédérale du 8 avril 1848 (Google eBook).

1857 року було урочисто відкрито першу офіційну будівлю (нині західне крило Федерального палацу), де розмістилися Федеральні збори, адміністрація та уряд.

Митні збори