Му́сга́йд (, hän: Ëdhä Dädhëchan або Jëjik Dhä Dënezhu Kek'it, дослівний переклад — «Шкура Лося») — колишній племені ген на території Юкону. Заснований в 1897-му році, покинутий наприкінці 1960-х років. Розміщений у місці впадіння річки Мусгайд в річку Юкон, є об'єктом світової спадщини ЮНЕСКО — Клондайк ().
Дані археологічних вишукувань свідчать, що ще 9000 років тому територія заповідника була для індіанців місцем сезонного вилову лосося. До 1897 року постійного поселення там не було.
Починаючи з середини 1800-х, у район Юкону почали прибувати європейські поселенці, здебільшого трапери та шукачі золота. Найбільший наплив старателів відбувся в часи Клондайкської золотої лихоманки (1896—1900). На початку заснування міста Доусон-Сіті (осінь 1897 року) індіанців змусили покинути їхню історичну територію риболовства на річці Клондайк і переселитися на 5 км нижче за течією Юкона в нове поселення, назване від річки Мусгайд. У 1900 році це поселення отримало статус заповідника.
Історія
Заснування поселення
Територія, де річка Мусгайд впадає в Юкон, здавна була місцем літнього та осіннього табору індіанців, проте без постійних будівель чи споруд. Постійне поселення індіанців племені ген розміщувалося кількома кілометрами вище по березі Юкону.
Через кілька місяців після відкриття золота на річці Клондайк (16 серпня 1896) індіанці були змушені покинути місцевість Трочек, де вони жили, рибалили і полювали, і переселитися на північний берег річки Клондайк, де закладався Доусон-Сіті. Проте це теж не було спокійним місцем для них. Єпископ , намагаючись обмежити вплив білих людей на корінних жителів, домігся від виділити 160 акрів території для переселення всіх індіанців з Доусона і району золотих копалень. Весною 1897-го корінні жителі перебралися трохи далі на північ, де річка Мусгайд впадає в Юкон. Наміри єпископа Бомпаса і вождя племені Ісаака були лише добрі — поселити індіанців біля води і лісу, щоб вони мали з чого жити. І водночас — не дуже далеко від поселення білих, щоб можна було вести торгівлю й обмін товарами. Мусгайд став поселенням індіанців ген на наступні півстоліття. Проте, як виявилося невдовзі, місце вибрали не зовсім вдало.
160 акрів — саме стільки землі уряд Канади виділяв у преріях Саскачевану та Альберти для однієї сім'ї іммігрантів з Європи. А в Мусгайді на таку ж територію переселили 30 сімей індіанців. Уряд Канади вимагав від них повністю відмовитися від претензій на історичні території проживання. На цьому турбота уряду про індіанців скінчилася. На численні прохання розширити територію завжди надходила відмова. У 1900 році трохи золота знайшли й у руслі річки Мусгайд і відтоді будь-які претензії індіанців взагалі не бралися до уваги.
Патриція Ліндгрен (), дочка вождя Ісаака, згадувала:
Переселення індіанців у Мусгайді в́икликало невдоволення поліцейського інспектора , який планував побудувати там поліцейський табір. Він вкінець посварився з єпископом Бомпасом, а проявилося це в ще більшій неприязні до корінного населення.
Життя в Мусгайді Стосунки між корінними жителями Мусгайда і білим населенням Доусон-Сіті були по суті сегрегацією. Це сильно обмежувало вливання корінного населення в цивілізоване життя. Напроти, наполегливо залучала індіанців до релігії, а єпископ Бомпас майже два роки жив у Мусгайді (1899—1900).
Індіанцям Мусгайда не були раді в Доусон-Сіті й зустрічали їх неприязно, особливо після 1898 року, коли місто вже стало більш цивілізованим і розкішним. Проте жителі Доусона не відмовлялися від м'яса, риби, ягід, одягу, що їх продавали індіанці з Мусгайда. Ще одним винятком з життя в ізоляції були перформанси, що їх влаштовували індіанці ген у Доусон-Сіті. За ініціативи вождя Ісаака на вулицях і в клубах міста періодично проводилися покази національних танців і співів. Ісаак прагнув не об'єднання білих та корінних жителів, а створення розуміння між народами. Водночас це завжди був натяк, що білі люди є гостями на цій землі. Окрім того, кожного Різдва він запрошував усіх мешканців Доусон-Сіті в гості в Мусгайд. Втім, лише одиниці приймали це запрошення.
Візити жителів Мусгайда до Доусон-Сіті були швидше спорадичними. Високий рівень епідемічних захворювань у Мусгайді теж нікого не заохочував до тісніших контактів з білими людьми.
У газетах Доусона періодично публікувалися заклики до «цивілізування» індіанців Мусгайда. Їм пропонували освоїти рільництво, використовувати як тяглову силу оленів, а не собак, але індіанці не прислухалися до цих наполегливих порад. Це також віддаляло розуміння між народами. «Поселення Мусгайд і його жителі не сприймалися новоприбульцями як справжній світ. З погляду білих людей на расову еволюцію, індіанці не можуть існувати в сучасності, або в майбутньому, якщо вони не засвоять уроки західної цивілізації… Народ ген повинен або відректися від своєї автентичності… або ж бути ізольованим, як зіпсовані люди, яким належить зникнути після зустрічі з вищою расою».
У перші роки полювання ще давало якийсь прибуток і засоби для життя для індіанців Мусгайда. Втім, дуже швидко вирубані і випалені ліси та забруднені річки збідніли на здобич й індіанці почали голодувати. Дизентерія, діарея, туберкульоз сильно прорідили корінне населення. Справа дійшла до того, що поліція Доусона, яка до того ігнорувала жителів Мусгайда, 1904 року мусила доставляти їм їжу. За те індіанці мали відпрацьовувати.
15 грудня 1911 року вождь Ісаак сказав в інтерв'ю газеті Dawson Daily News (ламаною англійською мовою):
У 1904—1919 роках, після спаду золотої лихоманки, вождю Ісааку, подолавши численні бюрократичні перепони, вдалося зареєструвати навколо Мусгайда чотири ділянки для видобутку золота. Насправді золота ніхто і не збирався там шукати. Зроблено це було, щоб трохи додати території до Мусгайда й офіційно закріпити її за індіанцями.
З огляду на забруднення і небезпеку епідемій, муніципалітет Доусона в 1899 році заборонив поселення і використання води з Юкону нижче за течією. А Мусгайд розміщувався п'ятьма кілометрами нижче. Проте жодних заходів чи застережень, щоб уберегти індіанців від хвороб, не вжили. Їх просто ігнорували. Проте ситуація з тифом, зокрема з його складнішим варіантом — черевним тифом, у Мусгайді була значно краща, ніж у Доусон-Сіті, і після 1917 року в Мусгайді не зафіксували жодного смертельного випадку від цієї хвороби. Основна причина — річка Мусгайд, з якої індіанці брали воду, була значно чистіша, ніж Клондайк і Юкон.
У 1901 році в Мусгайді жив лише один білий чоловік — священник Бенджамін Тотті (), який змінив єпископа Бомпаса. Тотті мав жінку-індіанку і дітей. Інші змішані сім'ї старалися поселятися десь на інших річках.
Вождь Ісаак вимагав від жителів Мусгайда безумовного дотримання індіанських традицій. Щоранку він першим виходив з дому і гучним голосом будив решту індіанців. Потім оголошував, куди йти полювати, або куди має йти все плем'я. Зазвичай, на Різдво всі жителі приходили до хати вождя і обмінювалися з ним дарунками. У спогадах білих людей Ісаак постає як авторитарний, жорсткий вождь племені, що не допускав ніякого посягання на свій авторитет і владу. Можливо, це був єдиний спосіб тримати порядок у Мусгайді та не допускати впровадження лихих звичок білих людей.
Переживши перші важкі роки та голод, індіанці почали облаштовувати поселення — зводили зруби, школу, церкву. Багато сімей розробляли присадибні ділянки. Проте не було лікарів і госпіталів, доступних ліків. У часи першої світової війни епідемії краснухи і грипу забрали багато життів.
Кількість дичини в лісах катастрофічно зменшувалася й індіанці все далі й надовше відходили від селища, щоб щось вполювати. У той самий час пароплави та печі лісопилень поглинали ліси навколо Доусона і Мусгайда. Ісаак намагався захистити ділянку лісу, з якої його плем'я могло задовольнити свої потреби. У 1907 році через місіонера Бенджаміна Тотті він звернувся до уряду з проханням про лісову зону навколо Мусгайда. Однак до кінця 1920-х років індіанський заповідник зменшили в розмірах на користь лісорубів, оскільки вважалося, що ця деревина мало корисна для народу ген.
У 1908 році побудована церква Святого Варнави в пам'ять про єпископа Бомпаса. Катехитом працював індіанець Джонатон Вуд. Церква ініціювала створення в поселенні чоловічого клубу і жіночої допоміжної організації. 1932 року в Мусгайді створена, як вважається, єдина місцева англіканська молодіжна організація в Канаді. Ці організації служили в першу чергу для догляду за способом життя та чистотою поселення.
Мусгайд став центром суспільного життя племені ген.
Школа
Школа в Мусгайді, як і в інших поселеннях індіанців на Юконі, була дуже бідно оснащена, вчителів не вистачало, а ті, що все ж приїжджали, надовго не затримувалися. Жодних стандартів для програми навчання не було. Читання та рахування викладалося лише на початковому рівні, та й того не всі діти могли осягнути. Учні відвідували школу нерегулярно, оскільки часто мусили допомагати батькам у господарстві. Зате школа стала філіалом церкви, де дітей привчали до релігійних традицій англіканської церкви. Більшість вчителів, що пробували працювати в цій школі, називали таке навчання «провальним». Невдовзі дітей почали примусово відбирати з індіанських родин у церковні школи-інтернати. Уряд вважав, що ізоляція школярів від індіанської сім'ї пришвидшить їх інтеграцію в цивілізоване життя. У результаті це стало великою трагедією для корінних жителів півночі Канади, політичні та культурні наслідки якої даються взнаки й досі.
Сара-Джен-Ессо, індіанка з Мусгайда, дітей якої забрали в школу-інтернат, скаржилася:
Закон і порядок
+ Вожді Мусгайду Вождь Роки правління Ісаак (Chief Isaac) 1890—1932 Чарлі Ісаак (Charlie Isaac)Син Ісаака1932—1939 Джеймс Вуд (James Wood) 1940—1956 Хеппі Джек Лескі (Happy Jack Lesky) 1956—19?? Джонас (Chief Jonas)Останній вождь в Мусгайд 19??—19??
Поліція Доусона регулярно звітувала про безлади в Мусгайді через пияцтво. Була спроба найняти констеблем одного з місцевих індіанців, щоб він слідкував за проявами пияцтва, проте, як писав преподобний Тотті, «індіанці не хочуть свідчити проти своїх людей і на допити про походження спиртного або мовчать, або видумують несенітниці».
Все ж приблизно в 1911 році поліція Доусона найняла одного з одноплемінників констеблем. Перше зареєстроване ім'я — Генрі Гарпер. У 1912 році був приведений до присяги спеціальний констебль, який мав слідкувати, щоб жителі Мусгайда не відвідували Доусон через епідемію кору. Вождь Ісаак також кілька разів був констеблем, але жодних інших імен, окрім ще Сема Сміта, не записано. Відомо, що Сем жив у Мусгайді до своєї смерті в 1925 році.
Імовірно, констеблі отримували вказівки від ради та старійшин. Відповідно до звіту поліції, спецконстеблям доручили підтримувати спокій у Мусгайді, що їм і вдалося зробити.
У березні 1921-го була вибрана перша Індіанська Рада, головою якої став Есо Гарпер (). Його заступником вибрали вождя Ісаака. Рада підтримувала в поселенні порядок і видавала місцеві закони, піклувалася про хворих і немічних, слідкувала за обов'язковою шкільною освітою дітей. До її компетенції входив також контроль за стосунками між чоловіками і жінками, і накладання штрафів. Наприклад, тих, хто приїхав до Мусгайда з пляшкою спиртного, садили до в'язниці. І, окрім того, порушник повинен був вказати, де він дістав спиртне (індіанці не могли купувати спиртні вироби в магазинах).