Історія військово-морських сил США — історія заснування, розвитку та основних подій, пов'язаних із військово-морськими силами Сполучених Штатів Америки. Історія військово-морського флоту Сполучених Штатів поділяється на два основні періоди: існування «Старого флоту», чисельного угруповання вітрильних кораблів невеликих класів, яке стало більш впливовим під час громадянської війни в США, зокрема завдяки інноваціям у застосуванні броненосців, і «Нового флоту», що став результатом модернізації, яка розпочалася у 1880-х роках, і до 1943 року ВМС США перетворилися на найбільшу військово-морську потугу у світіFrederick S. Harrod, Manning the New Navy: The Development of a Modern Naval Enlisted Force, 1899—1940 (Praeger, 1978).

Офіційною датою заснування військово-морських сил Сполучених Штатів вважається 13 жовтня 1775 року, коли Другий Континентальний конгрес ухвалив резолюцію про створення Континентального флоту. Після закінчення війни за незалежність США Континентальний флот був розформований. Під час президентства Джорджа Вашингтона торгове судноплавство опинилося під загрозою в Середземному морі з боку берберських піратів чотирьох північноафриканських держав. Це призвело до прийняття Військово-морського акту 1794 року, у відповідності до якого був створений постійний флот США. У відповідності до цього закону було дозволено будівництво перших шести фрегатів. Протягом наступних 20 років молоді американські ВМС воювали з флотом Французької республіки у Квазівійні (1798–99), з берберськими державами в Першій і Другій війнах та з Британією у війні 1812 року. Після англо-американської війни військово-морський флот США перебував у стані миру аж до початку мексикансько-американської війни в 1846 році і переважно виконував завдання боротьби з піратством у Середземному та Карибському морях, а також залучався до боротьби з работоргівлею біля узбережжя Західної Африки. У 1845 році в старому форті Северн в Аннаполісі, штат Меріленд поблизу Чесапікської затоки була заснована Військово-морська академія, головна кузня підготовки офіцерських кадрів американського флоту. У 1861 році почалася Громадянська війна в США і флот США змагався з невеликим флотом Конфедерації, застосовуючи в боях як вітрильні кораблі, так і нові революційні для свого часу броньовані кораблі. Головною стратегією застосування флоту було створення та утримання блокади, яка припинила цивільне прибережне судноплавство Конфедерації. Після Громадянської війни більшість його кораблів залишили в резерві, і до 1878 року флот налічував лише 6000 осіб.

У 1882 році у складі ВМС США перебувало багато кораблів застарілих проектів. Протягом наступного десятиліття Конгрес схвалив будівництво кількох сучасних панцерних крейсерів і лінійних кораблів зі сталевим корпусом, і приблизно на початку XX століття американський флот за кількістю кораблів перемістився з дванадцятого місця, яке посідав у 1870 році, на п'яте місце. Втім, більшість членів екіпажів були іноземцями. Після перемоги у двох великих битвах під час іспано-американської війни 1898 року американський флот продовжував будувати більше кораблів і до кінця Першої світової війни у лавах американського флоту було вже більше чоловіків і жінок у формі, ніж у британському Королівському флоті. Вашингтонська військово-морська конференція 1921 року внесла значні корективи у розміри флотів того часу та визначила обмеження щодо чисельності кораблів основних класів для держав того часу. Протягом 1920-х і 1930-х років ВМС побудували кілька авіаносців і лінійних кораблів. Після японської атаки на Перл-Гарбор 7 грудня 1941 року американський флот був втягнутий у Другу світову війну і протягом наступних чотирьох років брав найактивнішу участь у багатьох історичних битвах, включаючи битву в Кораловому морі, битву за Мідвей, численні морські битви у Гуадалканальській кампанії та найбільшу морську битву в історії, битву в затоці Лейте. Значна частина діяльності військово-морського флоту полягала у підтримці висадки морських десантів, і не тільки вході кампанії «стрибків з островів на острови» у Тихому океані, а й в ході Європейської кампанії. Коли японці капітулювали, велика флотилія увійшла в Токійську затоку, щоб стати свідком офіційної церемонії, проведеної на лінкорі «Міссурі», на якій посадовці японського уряду підписали документ про беззаперечну капітуляцію. До кінця війни флот мав у строю понад 1600 бойових кораблів.

Після закінчення Другої світової війни ВМС США вступили в Холодну війну, яка тривала 45 років, і брали участь у Корейській і В'єтнамській війнах. Стрімкий розвиток технологій ядерної енергетики та балістичних ракет призвів до створення нових корабельних силових установок і систем озброєння, які використовувалися на авіаносцях типу «Німіц» і підводних човнах типу «Огайо». До 1978 року кількість кораблів скоротилася до менш ніж 400, багато з яких були випущено за часи Другої світової війни, що спонукало Рональда Рейгана запровадити програму створення сучасних ВМС, що складалися із 600 кораблів. Після розпаду Радянського Союзу в 1990—1991 роках радянський військово-морський флот був розділений між колишніми радянськими республіками і залишився без фінансування, що перетворило США на беззаперечну військово-морську наддержаву світу, яка володіла спроможностями брати участь і проектувати силу одночасних у двох обмежених війнах на окремих театрах. Ця здатність була продемонстрована під час Першої та Другої воєн у Перській затоці.

На березень 2007 року ВМС США досягли найменшого, з часів Першої світової війни, розміру свого флоту у 274 кораблі. Колишні адмірали ВМС США, які очолювали Військово-морський інститут США, висловили занепокоєння щодо того, що вони бачать це як загрозу забезпечити здатність відповідати на «агресивні дії Ірану і Китаю». У 2020 році ВМС США випередили ВМС Китайської народно-визвольної армії за кількістю кораблів, що перебувають у строю.

Історія Старого флоту

Континентальний флот (1775—1785) Військово-морські сили Сполучених Штатів сформувалися на колоніальній морехідній традиції північноамериканських колоній, яка була фундаментом заснування великого співтовариства моряків, капітанів і суднобудівників у колоніальну епохуJonathan R. Dull, American Naval History, 1607—1865: Overcoming the Colonial Legacy (University of Nebraska Press; 2012). За часи американської революції декілька штатів (колишніх британських колоній) заснували та використовували власні військово-морські сили. Так, 12 червня 1775 року прийняла резолюцію про створення військово-морського флоту колонії Род-Айленд. Того ж дня губернатор Ніколас Кук підписав накази, адресовані капітану Аврааму Віплу, командиру шлюпа «Кеті» та комодору озброєних суден, які працюють на уряд штату.

Перший офіційний рух за створення Континентального флоту був ініційований представниками штату Род-Айленд, оскільки широко розповсюджена контрабандна діяльність род-айлендських купців дедалі більше придушувалася Британським королівським флотом. 26 серпня 1775 року Род-Айленд прийняв резолюцію про заснування єдиного Континентального флоту, який мав фінансуватися Континентальним конгресом. 3 жовтня 1775 року резолюція була представлена ​​Континентальному конгресу. Тим часом Джордж Вашингтон почав купувати кораблі, розпочавши зі шхуни «Ганна», яка була придбана ним за власний кошт. 5 вересня 1775 року «Ганна» була спущена на воду під командуванням капітана Ніколсона Бротона у порту Марблгед, штат Массачусетс.

13 жовтня 1775 року визнано військово-морським флотом США як дата його офіційного заснування — дата ухвалення резолюції Континентального конгресу у Філадельфії, на підставі якої було створено Континентальний флот. У цей день Конгрес дозволив закупівлю двох озброєних суден для каперських рейдів проти британського торговельного судноплавства. 13 грудня 1775 року Конгрес дозволив будівництво тринадцяти фрегатів, п'яти кораблів з 32 гарматами, п'яти — з 28 гарматами і трьох — з 24 гарматами протягом наступних трьох місяців.

Тим часом Бенедикт Арнольд наказав побудувати на озері Шамплейн 12 військових суден, щоб уповільнити просування британських військ, які прорвалися до Нью-Йорка з Канади. У наступній Королівський флот вщент розгромив кораблі Арнольда, але завдяки цієї битви повільне просування британських сухопутних сил до Нью-Йорка було сповільнено. До середини 1776 року кілька кораблів, зокрема тринадцять фрегатів, будівництво яких було схвалено Конгресом, перебували ще на стадії будівництва, але їх ефективність була обмеженою; Королівський флот їх повністю перевершував і до 1781 року майже всі вони були захоплені або потоплені британцями.

Водночас, не маючи спроможностей перемогти британський флот у відкритому протистоянні, американці вдалися до нестандартних методів ведення війни на морі. В результаті американські капери досягли певного успіху й Конгресом було видано 1697 фірмових свідоцтв на ведення каперства. Окремі штати, американські агенти в Європі та на Карибах також видавали доручення; з урахуванням дублікатів різними джерелами було видано понад 2000 доручень. Понад 2200 британських торговельних суден було захоплено американськими каперами під час війни, спричинивши британцям збитків на суму майже 66 мільйонів доларів, значну на той час суму.

Одним із найбільш видатних американських військово-морських офіцерів за часи війни за незалежність був Джон Поль Джонс, який під час походу навколо Британських островів у захопив фрегат Королівського флоту «Серапіс». У бою, коли такелаж двох кораблів заплутався, а кілька гармат корабля Джонса «Бонхом Річард» вийшли з ладу, капітан «Серапіса» запитав Джонса, чи готовий він спустити свій прапор, на що Джонс відповів: «Я ще й не починав битися!»

17 червня 1778 року Франція офіційно вступила у війну і кораблі французького флоту, що були відряджені в Західну півкулю. Більшу частину року вони проводили у Вест-Індії, але поблизу Тринадцяти колоній плавали лише під час Карибського сезону ураганів з липня по листопад. Французький флот намагався висадитися в Нью-Йорку та Род-Айленді в 1778 році, але врешті-решт не зважився вступити в бій з британськими силами. У 1779 році флот під командуванням віцеадмірала Шарля Анрі д'Естена допоміг американським військам, які намагалися відбити Саванну у штаті Джорджія.

У 1780 році флот з 6000 солдатів під командуванням генерал-лейтенанта Жана-Батиста де Рошамбо висадився в Ньюпорті, у Род-Айленді, і незабаром після цього флот був заблокований Королівським флотом. На початку 1781 року Вашингтон і де Рошамбо запланували атаку на британців у районі Чесапікської затоки, щоб узгодити з прибуттям великого флоту під командуванням віцеадмірала Франсуа де Грасса. Успішно обдуривши британців, створивши уяву, що планується напад на Нью-Йорк, Вашингтон і де Рошамбо вирушили до Вірджинії, а де Грасс почав висадку військ біля Йорктауна. 5 вересня 1781 року між де Грассом і британцями сталася велика морська сутичка в битві біля мисів Вірджинії, яка закінчилася тим, що французький флот захопив Чесапікську затоку. Континентальний флот продовжував блокувати британські кораблі постачання, поки наприкінці 1783 року нарешті не було оголошено мирRobert W. Love, Jr., History of the U.S. Navy (1992) vol 1 pp. 27–41.

Роззброєння (1785—1794) У вересні 1783 року війна за незалежність завершилася підписанням Паризького договору і до 1785 року Континентальний флот був розформований, а кораблі, що залишилися, були продані. Фрегат «Альянс», який здійснив останні постріли в американській війні за незалежність, також був останнім кораблем у ВМС. Фракція в Конгресі хотіла зберегти корабель, але нова держава не мала коштів, щоб підтримувати його в експлуатації. Крім загального браку грошей, чинниками, що призвели до роззброєння флоту були слабкість конфедерації штатів, трансформація цілей з воєнного часу на мирний і зміна зацікавленості американського суспільства у врегулюванні внутрішніх проблем, а не зовнішніх.