Ісламізація Албанії сталася в результаті османського завоювання регіону, починаючи з 1385 року.. «Османи вперше вторглися в Албанію в 1385 році. Друге османське військо було відправлене до Албанії у 1394-96 роках і окупувало країну. Враховуючи як схильність Османської імперії толерантно ставитися до релігійного розмаїття серед лояльних підданих, так і загалом войовничі традиції албанців, османська влада в перші десятиліття окупації проводила примирливу політику щодо албанських християн. Хоча навернення в іслам не було обов'язковим, албанський володар-християнин міг розраховувати на прихильність до себе, якщо він навернеться. Хоча османи не вірили, що релігійні причини можуть змусити християнина прийняти іслам, вони, проте, косо дивилися, коли мусульманин навертався (або знову навертався) до християнства. Це сталося в 1443 році, коли Гьєргь Кастріоті (на ім'я Скендербег), який був вихований як мусульманин у султанському палаці, відмовився від ісламської віри і публічно повернувся до віри своїх предків. Але це навернення було не просто публічним жестом непокори. Це був перший акт революційної драми. Адже, змінивши свою релігійну приналежність, Скендербег вимагав від мусульманських колоністів і новонавернених прийняти християнство під страхом смерті, оголосивши своєрідну священну війну проти султана/халіфа». Через свою адміністрацію та військовиків османи принесли іслам до Албанії.
У перші кілька століть османського правління поширення ісламу в Албанії було повільним і в основному посилилося протягом XVII та XVIII століть. Це було одне з найбільш значущих подій в історії Албанії, оскільки албанці Албанії перетворилися з переважно християнського (католицького та православного) населення на населення, яке переважно є мусульманами-сунітами, зберігаючи при цьому в деяких регіонах значні албанські християнські меншини. Ситуація, що виникла в результаті цього, коли сунітський іслам був найбільшою релігією в албанському етнолінгвістичному просторі, але інші релігії також були присутні в регіональному мозаїці, відіграла великий вплив на формування політичного розвитку Албанії в пізній османський період. Окрім релігійних змін, навернення до ісламу також спричинило інші соціальні та культурні трансформації, які сформували та вплинули на албанців та албанську культуру.
Історія
Ранній османський період
Албанці почали переходити в іслам, коли вони стали частиною Османської імперії наприкінці XIV століття. Албанія відрізняється від інших регіонів на Балканах, таких як Болгарія та Боснія, тим, що до 1500-х років іслам залишався обмеженим членами кооптованої аристократії та рідкісними військовими форпостними поселеннями юрюків.Zhelyazkova, Antonina. ‘’Albanian Identities’’. Sofia, 2000: International Center for Minority Studies and Intercultural Relations. Page 15-16 На початку 1430-х років албанські феодали з північної та центральної Албанії кинули виклик османському правлінню, і османи відповіли двома військовими кампаніями. Албанські поразки призвели до того, що османи віддали багато землі тімарам Анатолії, а чверть — албанцям із еліти. Перше навернення частини албанської християнської еліти в іслам дозволило їм зберегти деякі попередні політичні та економічні привілеї та приєднатися до класу тімарів або власників маєтків сипахів, що з'являвся в новій османській системі..
Серед деяких із цих аристократичних діячів був Георгій Кастріоті (Скандербег), який, перебуваючи на службі в Османської імперії, прийняв іслам і пізніше під час північноалбанського повстання наприкінці XV століття, яке він ініціював, повернувся до християнства. Роблячи це, він також наказав іншим, які прийняли іслам або були мусульманськими колоністами, навернутися до християнства або зазнати смерті. Скандербег отримав військову допомогу від Неаполітанського королівства, яке надіслало в 1452 році Рамона д'Ортафу, який був призначений віце-королем Албанії і мав завдання підтримувати католицизм серед місцевого населення на противагу ісламу.. Під час конфліктів між Скандербегом і османами різноманітні битви та набіги підштовхнули султана Мехмета II до будівництва фортеці Ельбасан (1466) у низині, щоб протистояти опору, що надходить з гірських фортець.. Під час повстання Скандербега багато мусульман і євреїв у районі Вльори було вбито, а деякі втекли до Італії чи Стамбула. «В Албанії важливий торговий центр Валона мав велику кількість єврейських іммігрантів з Піренейського півострова... хоча подальше повстання християнських албанців проти османів під проводом Скандербега призвело до смерті більшості мусульман і євреїв регіону, а решту змусило тікати, переважно до Стамбула або Італії». До і після смерті Скандербега (1468 р.) частина албанської аристократії мігрувала до півдня Італії разом з деякою кількістю албанців, щоб уникнути османського завоювання, чиї нащадки все ще проживають у багатьох селах, де вони оселилися. Інше албанське повстання проти османського панування відбулося 1481 року.
Навіть через довгий час після падіння Скандербега великі регіони албанської сільської місцевості часто повставали проти османського правління, часто несучи великі людські втрати, включаючи знищення цілих сіл.Zhelyazkova, Antonina, ‘’Albanian identities’’, page 15. У 1570-х роках в Ельбасані та Реці почалися узгоджені зусилля османських правителів з навернення корінного населення в іслам, щоб зупинити виникнення сезонних повстань, а невдале повстання 1596 року серед католиків на Півночі передувало серії жорстких каральних заходів що спонукало до переходу в іслам.Zhelyazkova, Antonina. ‘’Albanian Identities’’. Pages 15-16, 19. Пік ісламізації в Албанії припав набагато пізніше, ніж в інших ісламізованих або частково ісламізованих областях: дані османського перепису XVI століття показали, що санджаки, де жили албанці, залишалися переважно християнськими, а мусульмани становили не більше 5 % у більшості територій, тоді як у цей період мусульмани вже були зросла до значних пропорцій у частині Боснії (Боснія 46 %, Герцеговина 43 %, міське Сараєво 100 %), Північна Греція (Трікала 17,5 %), міська Македонія (Скоп'є та Бітола по 75 %) та Східна Болгарія (Сілістра 72 %, Чирмен 88 %, Нікополь 22 %). Пізніше, у ХІХ столітті, коли на більшій частині Балкан процес ісламізації припинився, він продовжував досягати значного прогресу в Албанії, особливо на півдні.
У ранній період османського правління території, що утворюють сучасну Албанію, були реорганізовані в адміністративну одиницю під назвою Санчак-і Арнавід або Санчак-і Арнавуд.. Під час настання османського панування на мечеті перетворювали лише видатні церкви, що мали значне символічне значення чи культурну цінність міського поселення.. Більшість перших мечетей, побудованих в Албанії, були здебільшого побудовані у фортецях для османських гарнізонів, іноді османськими султанами під час їхніх військових кампаній у регіоні, як-от мечеть Фатіха Султана Мехмета в Шкодері, Червона мечеть у Бераті та інші...
Як правило, османське правління в основному терпіло християнських підданих, але також дискримінувало їх, роблячи їх громадянами другого сорту з вищими податками та різноманітними юридичними обмеженнями, як-от неможливість судити мусульман, мати коней, мати зброю або мати будинки з видом на мусульмани. Хоча османська влада хронічно підозріло ставилася до католицизму, вона здебільшого дозволяла православній церкві безперешкодно функціонувати, за винятком певних періодів, коли церква була придушена шляхом вигнання єпископів та конфіскації майна та доходів. Протягом османського періоду більшість християн, а також більшість мусульман використовували певний ступінь синкретизму, все ще практикуючи різні язичницькі обряди; багато з цих обрядів найкраще збереглися серед містичних орденів, таких як Орден Бекташі.Vryonis, Spyros. Religious Changes and Patterns in the Balkans, 14th-16th centuries
Північна Албанія
Османське завоювання деяких північних міст у венеціанців відбувалося окремо від початкового завоювання Албанії місцевими феодалами. Такі міста, як Леже, впали у 1478 році, Шкодер у 1478—1479 роках і Дуррес у 1501 році, більшість їхнього християнського населення втекла. Протягом XVI століття міське населення цих міст стало переважно мусульманським.. На півночі поширення ісламу відбувалося повільніше через опір римо-католицької церкви та гірську місцевість, яка сприяла приборканню мусульманського впливу в XVI столітті.. Османське завоювання та територіальна реорганізація Албанії вплинули на католицьку церкву, оскільки церковні структури були знищені.. У XVI столітті мусульманське населення санджаку Шкодер становило 4,5 % від загальної кількості, тоді як у Дукаджіні (на той час малонаселеному) було 0 %, а в Прізрені — 1,9 %.
Повстання католицьких албанців, часто в контексті османських воєн з католицькими державами Венеції та Австрії в XVII столітті, призводили до жорстоких репресій проти албанців-католиків, які повстали, що спонукало навернення до ісламу... У 1594 році Папа підняв невдале повстання серед албанців-католиків на Півночі, пообіцявши допомогу з Іспанії. Однак допомога не надійшла, і коли повстання було придушено в 1596 році, для покарання повстанців були застосовані османські репресії та сильний тиск з метою навернення в іслам. Різке зменшення відбулося протягом 1630-1670-х років, коли, наприклад, кількість католиків у єпархії Леже скоротилася на 50 %, тоді як у єпархії Пульт кількість католиків зросла з 20 000 до 4 045 прихильників, причому більшість прийняли іслам, а деякі прийняли православ'я.. «Тоді, у 1644 році, почалася війна між Венецією та Османською імперією. На заклик духовенства багато албанських католиків стали на бік Венеції. Османи відповіли жорстокими репресіями, які, в свою чергу, змусили багатьох католиків прийняти іслам (хоча деякі з них вирішили приєднатися до Православної Церкви)... Протягом двадцяти двох років (1649-71) кількість католиків в єпархії Алессіо скоротилася більш ніж на 50%, а в єпархії Пулаті (1634-71) кількість католиків зменшилася з більш ніж 20 000 до всього лише 4 045 осіб. Загалом, албанські повстання під час османсько-венеційських війн 1644-69 рр. призвели до жорстких репресій османів проти католиків на півночі Албанії і значно прискорили ісламізацію... Загалом, з'явилася закономірність. Коли на Османську імперію нападали католицькі держави, на місцевих католиків чинився тиск, щоб вони наверталися, а коли на Османську імперію нападала православна Росія, тиск чинився на місцевих православних, щоб вони змінювали віру. Однак у деяких випадках ісламізація була лише поверхневою, і в ХІХ столітті багато сіл і цілих районів залишалися «криптокатолицькими», незважаючи на прийняття зовнішніх ознак ісламської культури».
Під час Великої австро-турецької війни лідери албанських католиків П'єр Богдані та Тома Распасані згуртували косовських албанських католиків і мусульман до проавстрійської справи. Після війни, коли Косово не опинилося у складі імперії Габсбургів, послідували жорстокі репресії. Велика кількість албанців-католиків втекла на північ, де багато хто «померли, одні від голоду, інші від хвороб» навколо Будапешта. Після втечі сербів паша Іпека (албанська Пея, сербська Печ) змусив католицьких албанців на півночі переселитися на безлюдні рівнини Південної Сербії та змусив їх прийняти там іслам.Pahumi, Nevila (2007). «The Consolidation of Albanian Nationalism». Сторінка 18: «Після невдалого сербського повстання 1689 року і втечі багатьох сербів до імперії Габсбургів, паша Іпек примусово переселив католицьких мешканців північної Албанії на рівнини південної Сербії. Переселених селян змушували приймати іслам».