Див. також Історія української мови. Історія літературної мови починається з фіксації народної розмовної на письмі. Літературно-писемна мова існує відтоді, відколи існують твори, написані неюДОДАТОК 1. Мовні риси, засвідчені в писемних пам'ятках, які стали нормою української літературної мови; Звукові риси русько-українських пам'яток XI—XIV ст., які стали нормою української мови; МОРФОЛОГІЧНІ РИСИ РУСЬКО-УКРАЇНСЬКИХ ПАМ'ЯТОК ХІ–XIV СТ., ЯКІ СТАЛИ НОРМОЮ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ; // Спочатку було Слово… Від мовного узусу — до літературної норми (Нарис генези української літературної мови) / Віктор Мойсієнко, . — Warszawa: Wydawnictwa Uniwersytetu Warszawskiego, 2024. — С. 78—131; 150—179; 239—247. — ISBN 978-83-235-6702-8.Бабич Н. Д. Історія української літературної мови. — Практичний курс: Навч. посібник. — Львів: Світ, 1993. — 376 с..
Ще до появи писемних пам'яток староукраїнською (давньоруською) мовою усна народнопоетична творчість відігравала важливу роль у шліфуванні та унормуванні мови, сприяючи формуванню традиційних формул, що згодом стали частиною літературної мови княжої доби. Деякі дослідники висловлюють припущення, що до прийняття християнства та запровадження церковнослов'янської (болгарської, староболгарської) мови в Київській державі існували пам'ятки, написані руським письмомЄрмоленко С. Я. Історія української літературної мови // .
Давня українська літературна мова
Руський період Згідно з Візантійськими джерелами, книги написані руською мовою траплялися на території Русі ще у ІХ сторіччі, що свідчило про існування руської літературної мови, проте вченим нічого не відомо як могла виглядати така літературна мова, адже жодних книг чи детальних свідчень не збереглосяІван Огієнко: «Я все зробив, що міг зробити…»: Бібліог. покажчик / Уклад.: Л. Оленич, В. Чупрова. — Т.: Підручники і посібники, 2007. — 112 с..
Серед найближчих сусідів Русі, які мали достатньо розвинену літературну мову та могли культурно впливати на оточуючі народи була Болгарія. У Х-му сторіччі болгари були чи не найкультурнішим слов'янським народом у галузі писемництва, в часі своєї золотої доби за царя Симеона Болгарія мала свою літературу, а також все необхідне для богослужінь. Із запровадженням християнства на Русі виникла потреба у великій кількості церковної літератури і таку літературу в повній мірі могла забезпечити Болгарія.Костянтин і Мефодій, їх життя та діяльність: історично-літературна монографія / Іван Огієнко. — Варшава: Zaklady graficzne, 1927—1928. — (Студії до української граматики; кн. IV)Т. ІІ: Історія церковно-слов'янської мови. — 1928. — 400 c.. І дійсно, найперші українські писані пам'ятки часто свідчать про своє болгарське походження, на нашій землі збереглося немало таких болгарських давніх пам'яток.
З моменту прийняття християнства та поширення конфесійної літератури функцію літературної мови в Україні виконувала старослов'янська мова (також відома як слов'янська або словенська). Нею переписувалися релігійні тексти і створювалася література «високого стилю» .
Паралельно зі старослов'янською літературною мовою існувала староукраїнська літературна мова. Її використання у творах, які створювалися на територіях поширення народних говорів, неминуче відбивалося на її характері. Так само впливу зазнавали і старослов'янські тексти, які піддавалися місцевому редагуванню. Саме тому дослідники фіксують типові риси української мови у пам'ятках київського, або ширше — південноруського походження.
У всіх давніх народів, у тому числі й українського до середини XVI сторіччя панувала непохитна ідея, що мова церковна водночас є й мова літературна даного народу. Для давнього часу обидві ці потребі, церковна й літературна, майже покривалися, адже літературна мало виходила поза рамки церковні. Тому на той час в Європі літературною мовою скрізь була мова латинська, а в слов'ян нею стала мова церковнослов'янська, в основі своїй болгарська. Початкова літературна мова, мова церковна-болгарська, не була на Русі мовою зовсім чужою, тим паче з часом вона видозмінювалась, адже знаходилась під впливом мови народної, значна частина слів з часом українізовувалися та отримували українське звучання. Церковна мова з українською вимовою в своїй поукраїнщеній формі вважалася немов рідною мовою, адже вона була мовою рідної української Церкви, її, навіть, називали руською, себто українською мовою. Тому вона мала великий вплив на склад і розвиток живої української літературної мови в її зародженніСмаль-Стоцький С. Українська літературна мова / Смаль-Стоцький С. // Україна. — 1928. — Кн.. 4. — С. 6..
Уживання староукраїнської літературної мови у світському письменстві на Русі характерно для: науково-юридична і канцелярсько-ділова сфери («Руська правда», грамоти з різних територій Київської Русі, договори руських князів з іншими народами); літописної літератури («Повість минулих літ», «Галицько-Волинський літопис»); художньої літератури («Слово о полку Ігоревім»); епістолярного жанру (листи від Гостяти, листи від Михайла).
Уживання церковнослов'янської мови (літературної) в конфесійному письменстві застосовувались у таких стилях: літургійному (Остромирове Євангеліє, Галицьке Євангеліє 1144 р.); житійному («Житіє Феодосія Печерського», «Сказаніє о Борисі і Глібі»); проповідницькому («Поученіє Кирила Туровського», «Слово о законі і благодаті» київського митрополита Іларіона).
Спокійний розвиток української літературної мови в руський період був припинений монголо-татарською навалою, яка зруйнувала культурні центри, державність руських князівств та змусила припинити розквіт та розвиток руської культури на значних теренах українських земель. У XII—XIII сторіччях мова жива народна й мова церковна та літературна вже помітно розходяться: церковна й літературна мова тримаються старовинних норм, а жива мова пристосовується до всіх широких вимог біжучого життя. На полях наших давніх рукописів появляються так звані ґлоси, себто пояснення живою чи «простою» мовою незрозумілих давніх слів, а це вже вказує на глибше розірвання мов літературної й народної.
Литовський період
З входженням українських земель до складу Великого князівства Литовського розпочався новий етап у розвитку української літературної мови. Цей період характеризувався значними змінами порівняно з попередньою епохою.
До цього часу східнослов'янські племена були об'єднані спільною Київською метрополією, що забезпечувало єдність віри та культури. Однак, з початком литовського періоду українські землі культурно відділилися від північних племен. Це призвело до самостійного розвитку української культури та мови в нових умовах, з помітнішим впливом західноєвропейських традицій.
Завдяки своїй давній та розвиненій культурі, Україна мала значний вплив на Литву. Українська мова, відома тоді як «руська», поступово набула статусу офіційної мови Литовсько-Руської держави. Вона використовувалася в державних канцеляріях, судочинстві, а також була розмовною мовою деяких литовських князів.
Важливим етапом стало закріплення статусу української мови у Литовському Статуті 1529 року, де вона була визнана офіційною мовою держави. Цікаво, що основою тогочасної канцелярської або актової мови була північно-західна українська говірка, яка згодом злилася з південною, галицькою мовою, формуючи тодішню українську літературну мову.
До Люблінської унії 1569 року українська літературна мова розвивалася вільно, спираючись на традиції, сформовані ще за княжої доби. Однак, приєднання Галичини до Польщі у 1340 році призвело до її відокремлення від Волині та Київщини, що спричинило посилення польських мовних впливів на західноукраїнських землях, включаючи Холмщину та Полісся. Це розділення українських земель стало першим порушенням єдності української мови і заклало основу для подальшого розходження між східноукраїнським та західноукраїнським варіантами мови.
Літературна мова другої половини XVI–першої половини XVII ст В першій половині XVI століття України опинилась під впливом європейського лютеранського руху. Значення живої народної мови з того часу значно зросло — вона явно стає в основу української літературної мови, явно входить і до церкви. Під впливом протестантства зароджується нова українська літературна мова, вже заснована на мові живій народній. Це був великий переломовий час в історії розвитку української літературної мови, адже його наслідком і постала нова українська літературна мова.
Традиції ділового стилю давньокиївської мови були успадковані й розвивалися на українському (а також білоруському) ґрунті, ставши основою для мови ділових документів Великого князівства Литовського. Завдяки історичним умовам ця мова набула статусу офіційної в урядових канцеляріях князівства. Навіть у XVI столітті, коли українська літературна мова почала зазнавати сильного польського впливу після підкорення Литовського князівства Польщею, Литовський статут 1588 року чітко вимагавЛітературна мова післямонгольської доби (друга половина XIII—XVI ст.) // Історія української літературної мови: підручник для студ. гуманітарних спец. вищ. навч. закладів / В. М. Русанівський. — : АртЕк, 2001. — 392 c. — ISBN 966-505-041-9:
Поступово, з польським впливом, українська літературна мова приймає в себе полонізми, в першу чергу до свого словника. З'являються полонізми навіть у мовних формах. Помалу починається не тільки збільшений польський вплив на українську літературну мову, але й насильна урядова полонізація. Українська шляхта не погоджувалась з застосуванням латинської та польської мови у офіційних переписках, судових справах та у канцеляріях і довгий час українська документація продовжувала вестися українською літературною мовою, хоча офіційна польська влада домагалася зворотнього.
Українська шляхта неодноразово офіційно висловлювала свій протест проти використання польських літературних норм на території руських воєводств. Але Польща вперто вела полонізацію і року 1614-го видала Литовського Статута вже польською мовою. А вже 1696 року Варшавський Сейм прийняв таку постанову про мову урядових українських канцелярій: «Писар повинен по-польськи, а не по-руськи писати»Огієнко, Іван (митрополит Іларіон). Історія української літературної мови / І. Огієнко (митрополит Іларіон); упоряд., авт. передм. і комент. М. С. Тимошик. — [2-ге вид., випр.]. — Київ: Наша культура і наука, 2004. — 434 c.: іл..
З XVI віку, українська літературна мова стає на новий шлях свого поповнення й перероблення: коли їй бракувало слів, особливо по канцеляріях, то їх вона брала не з своєї старої церковно-літературної мови, що трохи забувалася, але з мов чужих: польської, латинської, німецької. Це відразу переродило українську мову і словником стало зближати її до мов західнослов'янських, сильно відриваючи тим від старої близькості до мови російської.
Літературна мова другої половини XVII–до кінця XVIII ст З 1654 року, по приєднанні України до Москви, розвиток української літературної мови знову почав змінювати свій шлях. Майже на три столітті знову рветься соборність українського народу й його літературної мови, — їх розвиток з цього часу йде відмінними шляхами: на сході розпочинається сильний вплив московський, а український захід був остаточно відданий на впливи польський. У Речі Полполитій вже дуже скоро по українських канцеляріях заведена була польська мова, писати мовою українською поляки заборонили.
Після Андрусівського перемир'я 1667 р. у Гетьманщині стали широко використовувати «просту мову» в документах центральної та місцевої влади. Українською провадили свої записи органи місцевого самоврядування та суди, українська мова стала офіційною. Не зважаючи на це, престиж польської мови навіть на тих землях, де порушилися політичні зв'язки з Польщею, не був підірваний. Польську вживали як писемну навіть представники вищого православного духівництва, наприклад Л. Баранович. Не виходили з моди й полонізми у мові освічених верств суспільства.