Ісламізація ( ) або шаріазація має довгу історію в Пакистані з 1950-х років, але вона стала основною політикою або «центральною ланкою» уряду генерала Мухаммеда Зія-уль-Хака, правителя Пакистану з 1977 року до його смерті у 1988 році.
Зію часто називають «людиною, найбільш відповідальною за перетворення Пакистану на глобальний центр політичного ісламу». Зія-уль-Хак зобов’язався забезпечити дотримання свого тлумачення Нізам-е-Мустафи («Правила пророка» Мухаммеда), заснувавши окремі шаріатські суди і судові лави для розгляду судових справ на основі ісламської доктрини. До пакистанського законодавства були додані нові кримінальні злочини (перелюб, блуд і види богохульства) і нові покарання (батогом, ампутація та забиття камінням). Виплати відсотків за банківськими рахунками були замінені виплатами «прибутків і збитків». Благодійні пожертви закят стали 2,5% річного податку. Шкільні підручники та бібліотеки були капітально переглянуті, щоб видалити неісламські матеріали. Офіси, школи та фабрики повинні були забезпечити місце для молитви. Зія зміцнив вплив улемів (ісламського духовенства) та ісламських партій, а консервативні вчені часто запрошувалися на телебачення. Десятки тисяч активістів партії Джамаат-е-Ісламі були призначені на урядові посади, щоб забезпечити продовження його порядку денного після його смерті. Консервативні улеми були додані до Ради ісламської ідеології.
Вплив ісламізації, що підтримується державою, на національну згуртованість Пакистану був неоднозначним. У 1984 році референдум дав Зію та програму ісламізації 97,7% голосів за офіційними результатами. Проте під час і після правління Зії були протести проти законів та їх виконання. Шиїтсько - сунітські релігійні заворушення спалахнули через розбіжності в ісламській юриспруденції ( фікх ) – зокрема, щодо того, як будуть розподілятися пожертви закят . Серед мусульман-сунітів також були розбіжності. Жіночі та правозахисні групи виступали проти ув’язнення жертв зґвалтувань як покарання хадд, нових законів, які цінували свідчення жінок (Закон доказів) і компенсації кровних грошей ( діят ) вдвічі менше, ніж чоловіки. Релігійні меншини та правозахисні групи виступили проти «нечітко сформульованого» Закону про богохульство та його «зловмисного зловживання та свавільного застосування».
Можливі мотиви для програми ісламізації включали особисте благочестя Зії (більшість свідчень сходяться на тому, що він походив з релігійної сім’ї), бажання отримати політичних союзників, «задовольнити сенс існування Пакистану» як мусульманської держави та/або політична потреба легітимізувати те, що деякі пакистанці вважали його «репресивним, нерепрезентативним режимом воєнного стану». Під час правління Первеза Мушаррафа Муттахіда Маджліс-і-Амал (MMA), коаліція ісламістських політичних партій у Пакистані, закликала до посилення ісламізації уряду та суспільства, зокрема займаючи антиіндуїстську позицію. MMA очолювала опозицію в національних зборах, мала більшість у провінційних зборах NWFP і була частиною правлячої коаліції в Белуджистані. Однак деякі члени MMA доклали зусиль, щоб усунути свою риторику проти індуїстів. International Religious Freedom Report 2006 Published by the US Department of State
Передумови та історія
Пакистан був заснований на основі забезпечення суверенної батьківщини для мусульман субконтиненту, щоб жити на самовизначенні.John L. Esposito The Islamic Threat: Myth or Reality? page 64 Oxford University Press, 1999 , 9780199727209
Ідея Пакистану отримала переважну підтримку серед британських індійських мусульман, особливо в президентських установах і провінціях Британської Індії, де мусульмани були в меншості, як-от Сполучені провінції (1937–1950). За деякими джерелами, керівництво Мусульманської ліги, улеми (ісламське духовенство) і Мухаммед Алі Джинна сформулювали своє бачення Пакистану в термінах ісламської держави. Джинна тісно зв'язався з улемами. Коли Джинна помер, ісламський учений Маулана Шаббір Ахмад Усмані описав Джинну як найбільшого мусульманина після імператора Великих Моголів Аурангзеба. Усмані попросив пакистанців пам’ятати послання Джинни про єдність, віру та дисципліну та працювати над здійсненням його мрії:
створити міцний блок усіх мусульманських держав від Карачі до Анкари, від Пакистану до Марокко. Він [Джинна] хотів бачити мусульман світу, об'єднаних під прапором ісламу, ефективним стримуючим фактором проти агресивних задумів їхніх ворогів.Після створення Пакистану в 1947 році під час східно-пакистанського мовного руху багато хто виступав за те, щоб Мухаммед Алі Джинна зробив державною мовою Пакистану арабську мову як мову мусульманської націоналістичної країни, що пізніше було підтримано та повторено багатьма, але пропозиція зрештою не отримала народної підтримки та популярності. Ці пропозиції зробити арабську мову державною не отримали істотної підтримки в жодній частині Пакистану. Однак, оскільки ця вимога пов’язана з питанням розвитку ісламської культури, вона опосередковано підсилила в деяких колах вимогу впровадження арабської писемності державними мовами урду та бенгальською (добхаші).
Цій міфології суперечать заяви Джинни: «...у цій державі Пакистан. Ви можете належати до будь-якої релігії, касти чи віросповідання — це не має нічого спільного з державними справами...», і Муніс Ахмар, який пише: «На етапі формування Пакистану поняття релігійного екстремізму майже не існувало, оскільки засновник країни, Куейд-е-Азам Мохаммад Алі Джинна ясно дав зрозуміти, що нова держава не буде теократичною за своєю природою, однак після його смерті 11 вересня 1948 року його наступники не змогли приборкати сили релігійної войовничості...» Замість того, щоб ісламізація була природною еволюцією того, яким мусульмани бачили Пакистан, секуляристи описують її як реакцію на події 1970-х років: травматичний відкол Бангладеш у 1971 році, зростання сили ісламського відродження та ісламських політичних партій у Пакистані, що призвело до оголошення громади Ахмадія немусульманами, заборони алкоголю, азартних ігор і нічних клубів, та повалення Зульфікара Алі Бхутто 1977 року консервативним побожним мусульманином генералом Мухаммедом Зія-уль-Хаком, який правив Пакистаном до своєї смерті в 1988 році.
Перший формальний крок, зроблений для перетворення Пакистану на ідеологічну ісламську державу, був зроблений у березні 1949 року, коли перший прем’єр-міністр країни Ліакат Алі Хан представив Резолюцію про цілі в Установчій асамблеї. У Резолюції про цілі проголошено, що суверенітет над усім Всесвітом належить Всемогутньому Богу. Президент Мусульманської ліги Чаудрі Халікуззаман оголосив, що Пакистан об'єднає всі мусульманські країни в Ісламістан - панісламське утворення. Халікуззаман вважав, що Пакистан був лише мусульманською державою і ще не був ісламською державою, але він безумовно міг би стати ісламською державою після того, як об’єднав усіх віруючих ісламу в єдину політичну одиницю. Кіт Каллард, один із перших дослідників пакистанської політики, зазначив, що пакистанці вірили в суттєву єдність цілей і поглядів у мусульманському світі:
Пакистан був заснований для просування справи мусульман. Можна було б очікувати, що інші мусульмани ставитимуться до цього з симпатією, навіть ентузіазмом. Але це за умови, що інші мусульманські держави дотримуватимуться такого ж погляду на зв'язок між релігією і національністю.Однак панисламістські настрої Пакистану не поділяли інші мусульманські уряди того часу. Націоналізм в інших частинах мусульманського світу базувався на етнічній приналежності, мові та культурі. Хоча мусульманські уряди не прихильно ставилися до панісламських устремлінь Пакистану, ісламісти з усього світу були залучені до Пакистану. Частими гостями країни стали такі діячі, як Великий муфтій Палестини Аль-Хадж Амін аль-Хусейні та лідери ісламістських політичних рухів, таких як Брати-мусульмани. Після того як генерал Зія-уль-Хак прийшов до влади в результаті військового перевороту, Хізб ут-Тахрір (ісламістська група, яка закликає до створення халіфату) розширила свою організаційну мережу та діяльність у Пакистані. Його засновник, Такіюддін ан-Набгані, підтримував регулярне листування з Абул А'ла Маудуді, засновником Джамаат-е-Ісламі (JI), і він також закликав доктора Ісрара Ахмеда продовжувати свою роботу в Пакистані для організації. всесвітнього халіфату.
Соціолог Насім Ахмад Джавед у 1969 році провів опитування в попередньо розділеному Пакистані щодо типу національної ідентичності, який використовували освічені професійні люди. Він виявив, що понад 60% людей у Східному Пакистані (сучасний Бангладеш) сповідували свою світську національну ідентичність. Однак у Західному Пакистані (сучасний Пакистан) та сама фігура стверджувала, що має ісламську, а не світську ідентичність. Крім того, той самий діяч у Східному Пакистані визначив свою ідентичність у термінах своєї етнічної приналежності, а не ісламу. Але в Західному Пакистані було навпаки, де іслам вважався важливішим за етнічну приналежність.
Після перших загальних виборів у Пакистані обраний парламент ухвалив Конституцію 1973 року. Конституція проголосила Пакистан ісламською республікою, а іслам державною релігією. Також було зазначено, що всі закони повинні бути приведені у відповідність із заборонами ісламу, викладеними в Корані та Сунні, і що жоден закон, який суперечить таким заборонам, не може бути прийнятий. Конституція 1973 року також створила певні інституції, такі як Федеральний шаріатський суд і Рада ісламської ідеології, щоб направляти тлумачення та застосування ісламу.
5 липня 1977 року генерал Зія-уль-Гак очолив державний переворот. За рік чи два до перевороту Зія-уль-Хака його попередник, лівий прем’єр-міністр Зульфікар Алі Бхутто зіткнувся з енергійною опозицією, яка об’єдналася під прапором відродження Нізам-е-Мустафи («Правління пророка»). На думку прихильників руху, створення ісламської держави на основі законів шаріату означало б повернення до справедливості та успіху ранніх днів ісламу, коли ісламський пророк Мухаммед правив мусульманами. Прагнучи зупинити хвилю вуличної ісламізації, Бхутто також закликав до цього та заборонив розпивання та продаж вина мусульманами, нічні клуби та скачки.
Прийшовши до влади, Зія пішов набагато далі, ніж Бхутто, зобов’язавшись дотримуватись Нізам-е-Мустафи, тобто закону шаріату. Більшість записів підтверджують, що Зія походив з релігійної сім’ї, і релігія відіграла важливу роль у формуванні його особистості. Його батько працював цивільним чиновником у штабі армії і був відомий як «Маулві» Акбар Алі через його релігійну відданість. Зія приєднався до армії перед поділом і час від часу ображав британське начальство своєю відмовою відмовитися від релігійних і культурних традицій. Зія пояснював свій особистий опір стилю життя британської індіанської кавалерії своєю вірою в «Бога та його вчення».
Про це він заявив у своєму першому телевізійному виступі перед країною як глава державиПакистан, який був створений в ім'я ісламу, виживе лише тоді, коли буде дотримуватися ісламу. Ось чому я вважаю запровадження [ісламської] системи важливою передумовою для країни.Хоча в минулому «багато правителів робили, що їм заманеться, в ім’я ісламу», він цього не робив.
На відміну від Ірану, ісламізація в Пакистані була політично консервативною, працювала проти лівих сил та ідей, а не з ними. Зія мало симпатизував Бхутто чи його популістській, соціалістичній філософії, втіленій у гаслі «Їжа, одяг і притулок». Генерал Зія пояснив в інтерв’ю:
Хоча Зія ініціював програму ісламізації, він зазнав нападок з боку консервативних сунітських сил, які вважали його процес надто повільним. У 1980 році він дистанціювався від деяких улемів, а в 1983 році релігійні противники поширили чутки, що Зія був ахмадієм. Зія був «змушений публічно заперечити це твердження та засудити ахмадіїв як кафірів (невірних)».