Би́тва під Підга́йцями (Підгаєцька кампанія) відбулася 6—16 жовтня 1667 року, під час польсько-козацько-татарської війни 1666—1671 біля міста Підгайці (тепер у Тернопільській області), в якій польний коронний гетьман Речі Посполитої Ян Собеський із 4 тисячами війська та озброєними селянами зупинив наступ 12-тисячної козацької армії гетьмана Петра Дорошенка в союзі з 16 (за деякими джерелами, 20) тисячною татарською ордою — завдяки провокаційному нападу кошового Запорозької Січі Івана Сірка у жовтні 1667 р. на Крим. Петро Дорошенко внаслідок зради калги-султана Кирим Ґерая змушений був укласти Підгаєцьку угоду і погодитися на зверхність Речі Посполитої над Правобережною Україною.
Передумови Від кінця квітня 1666 року уряди Речі Посполитої та Московії вели між собою в селі Андрусові переговори про мир. Гетьманові Петрові Дорошенку стало відомо, що московський уряд має намір зректися претензій до Правобережної України, аби цією ціною зміцнити своє панування над Лівобережжям. Дорошенко вирішив ударити на Річ Посполиту, щоб примусити її зректися з свого боку Правобережної України й цим поставити обидві сторони, які вели перемовини в Андрусові, перед фактом унезалежнення цієї частини України. Дорошенко заручився восени 1666 року допомогою з Криму — до нього прийшло 30000 татар. Польський уряд, по ліквідації рокошу Любомирського, вислав 6000 коронного війська на Україну під проводом реґіментаря Себастьяна Маховського. Він у грудні 1666 р. вступив на Поділля й першим ділом зруйнував містечко Івангород, яке не хотіло піддатися добровільно. Але вже 19 грудня на нього напав Дорошенко між Браїловом і Брацлавом і у битві знищив цілий його відділ, а сам Маховський потрапив у полон і був відвезений до Криму.
Це прискорило укладення договору в Андрусові 13 січня 1667 р., на основі якого встановлялося перемир'я між Річчю Посполитою та московитами на 13 років. Правобережна Україна залишалася під Польщею, Лівобережна — під Москвою; Київ залишався у московитів тільки на два роки; Запорожжя мало зоставатися під спільною зверхністю обидвох окупантів. Андрусівський трактат неприхильно зустріли Дорошенко, турки й татари: для першого він дуже утруднював його програму злуки обох частин України, а для Туреччини й Криму виникала небезпека спільного супроти них фронту Польщі й Московії.
Але зречення московського уряду претензій до Правобережної України розв'язувало П. Дорошенкові руки щодо боротьби проти Польщі в союзі з Кримом і Туреччиною. Ще перед остаточним закінченням Андрусівських переговорів він вислав до Криму посольство клопотатися, щоб новий хан Аділь Ґерай (поставлений турками замість скинутого в 1665 Мехмед Ґерая IV) помирився з Москвою і вкупі з ним воював Польщу.
Західний похід гетьмана Дорошенка
У травні 1667 року гетьман Правобережної України Петро Дорошенко, намагаючись здобути Україну по Віслу, почав підготовку до походу проти Речі Посполитої. Були розіслані універсали про мобілізацію козаків, котрі мали збиратися під Корсунем. До Стамбула вирушило посольство засвідчити готовність прийняти протекцію султана. Мехмед IV позитивно поставився до цієї пропозиції. У серпні гетьман застеріг Яна Казимира, щоб той не чинив шкоди козакам, котрі в минулому перебували в його підданстві, але тепер «заховалися під опіку султана». Прибулі в другій половині травня кілька тисяч татар Батирші-мурзи, на їхню вимогу, разом із уманськими козаками полковника Григорія Білогруда були послані по здобич на захід. Вони вдерлися в Летичівський повіт Подільського воєводства та на Волинь, де захопили численний ясир. У червні кількатисячний чамбул Елле-мурзи й козаки Гоголя пройшли через Поділля до Тернополя. Протягом липня-серпня татари, котрі приходили на допомогу Дорошенку, вчинили спустошливі рейди до Старокостянтинова, Меджибожа, Острога, Заслава, Збаража, Вишнівця й Дубна. Вимушена згода гетьмана на проведення цих походів у західноукраїнські землі стала його великим політичним прорахунком, бо призвела до втрати в майбутньому підтримки з боку місцевого населення. Зазнавши лиха від татар, воно стало шукати захисту в польських воєначальників, чим напрочуд вдало скористався призначений коронним гетьманом Ян Собеський.Смолій В. А., Степанков В. М. Українська національна революція XVII ст. (1648—1676 рр.). — (Сер. Україна крізь віки) Т.7. — К.: Альтернативи, 1999. — ISBN 966-7217-26-4 стор. 287
У середині серпня 1667 року Дорошенко здобув Чигиринський замок і посилив облогу польського гарнізону Білої Церкви. Не довіряючи обіцянкам короля надати «удільність» частині козацької України, він силою близько 15 тисяч козаків з 30-40 гарматами разом із 16-20-тисячним татарським військом на чолі з калгою-султаном Кирим Ґераєм на початку вересня вирушив у похід проти Речі Посполитої. На поміч йому прийшло й 3 000 турецьких яничар із 12 гарматами. За визнанням Собеського, козаки мали намір іти аж до Вісли. Основні сили українців і татари просувалися через Старокостянтинів на Тернопіль. Допоміжного удару з боку Подністров'я завдавав ГогольДорошенко, том ІІ, стор. 78 подає загальне число війська Дорошенка в 24 тисячі та 40 гармат; тому цей допоміжний удар було нанесено силами до 10 тисяч козацького війська, напевно з кількома гарматами (захопивши з козаками й опришками Шарівку, він атакував Ярмолинці, де, за словами автора «Римованої хроніки», кожен поляк "мусів, захищаючись, скакати як горобець на нитці").
План Собеського
Річ Посполита, стомлена громадянською війною (рокошем Любомирського), була не готова до війни, тому гетьман польний Ян Собеський мусив сам разом із місцевим населенням, зімпровізувати оборону. Вже у червні він повідомив шляхту Руського і Люблінського воєводства про можливу небезпеку. Гетьман, показуючи приклад великої енергії, зумів зібрати 15000 жовнірів (до цього числа входили гарнізони фортець і приватні війська). Крім того, озброїв багато селян, які приєдналися до війська.17-18 тис. подільських, волинських і галицьких селян і міщан, Смолій В. А., Степанков В. М. Українська національна революція XVII ст. (1648—1676 рр.) // Серія «Україна крізь віки». — Т. 7. — К.: Альтернативи, 1999. — ISBN 966-7217-26-4 стор. 288, переважно поляків. Там же дається вище число коронних військ — 25 тисяч.
Перед підходом з'єднаної козацько-татарської армії Собеський вирішив скористатися досвідом Стефана Чарнецького під час кампанії 1664 року проти козаків, застосувавши його для розгрому татарських чамбулів. Собеський розумів, що його сили недостатні для того, щоб розбити Дорошенка у вирішальній битві. Також, якби Собеський спробував затулити шлях вглиб країни армії Дорошенка, ставши в одному укріпленому таборі (за прикладом Збаража, то частина сил супротивника могла б його легко заблокувати в таборі. Саме тому Собеський вирішив розділити армію на п'ять з'єднань кількістю від кількохсот до пари тисяч жовнірів. Кожна така група захищала певний район або перекривала важливий шлях, опираючись на зміцнені фортеці Західного Поділля, Волині й Галичини (Кам'янець, Теребовля, Бережани, Дубно, Броди та інші) або укріплений табір, а тому не боячись того, що їх може знищити військо П. Дорошенка. При цьому кожна група мала достатню кількість рухомих сил, здатних до погрому окремих чамбулів. Поєднання наступальної сили польської кінноти з оборонною здатністю фортець мало принести добрий результат. Я. Собеський хотів розпорошити сили противника й, нав'язавши їм маневрову боротьбу, знищити.Wojskowy Instytut Historyczny, zakład historii dawnego wojska polskiego. Zarys dziejów wojskowości polskiej do roku 1864. Tom II, 1648—1864. Redaktor naukowy Janusz Sikorski. Wydawnictwo Ministerstwa Obrony Narodowej. Warszawa • 1966. p.107-110
З другою частиною (3000 війська) Собеський став спочатку під Кам'янцем, куди він дістався 20 вересня. Тут він розраховував поставити під загрозу зручний відкритий шлях на Львів. Але Дорошенко з Кирим Ґераєм не піддалися на хитрість. Під прикриттям пропозиції про ведення переговорів союзники 25 вересня рушили з-під Старокостянтинова на захід, через Збараж і Вишневець та дійшли 3 жовтня до Поморян. Собеський, дізнавшись про появу татар і Дорошенка у Галичині, 1 жовтня вирушив до Підгаєць і став там 4 жовтня за 45 км од головних сил супротивника, загрожуючи її комунікаційним лініям та розраховуючи на те, що П. Дорошенко вирішить його розбити.
Коли татари розпустили чамбули, виявилося, що польські відділи були розташовані так, що нападники скрізь натрапляли на опір і більшість відправлених загонів було розбито.Смолій і Степанков (Смолій В. А., Степанков В. М. Українська національна революція XVII ст. (1648—1676 рр.). — (Сер. Україна крізь віки) Т.7. — К.: Альтернативи, 1999. — С. 288. — ISBN 966-7217-26-4) трактують події дещо інакше: П. Дорошенко й Кирим Ґерай, знявши облогу Вишнівця, захопили Збараж, Тернопіль, Зборів і Поморяни й звернулися з листами до львів'ян, пропонуючи розпочати переговори про умови здачі міста. Розгадавши задум Я. Собеського, вони вирушили основними силами (близько 20 тис. осіб) проти нього й уже 6 жовтня з'явилися під Підгайцями. Особливо відчутних поразок татари зазнали під Поморянами, Бучачем і Нараєвом. Лише Зборів здався без боротьби, ставши жертвою грабежу орди. Коли з'ясувалось, що урозсип діяти не вдалося, козацько-татарські сили знову зосередилися в кулак і рушили на Львів.
На шляху до Львова, під Підгайцями, козаки й татари наштовхнулися на армію польного коронного гетьмана Яна Собеського (3000 солдатів, 6000 озброєних селян і 18 гармат), що закрила їм дорогу. Обране Собеським для бою місце було дуже зручно обороняти. На північ від Підгайців лежить височина, обмежена з одного боку лісом, а з другого річкою Коропцем, що утворює тут смугу ставів. Височина поділена ярами та струмками на східну і західну частину. З півдня й заходу Підгайці прикривали густі ліси, а зі сходу болота і глибокі балки. Собєський заздалегідь провів інженерну підготовку поля бою, звівши два равеліни з гарматами на північ від підгаєцького замку. Більшість військ Я. Собеського лишилися в резерві. Відділи Кирим Ґерая і Петра Дорошенка (близько 20000 війська) підійшли до Підгайців вже 4 жовтня, але битва почалася на два дні пізніше — 6 жовтня.Віммер дає цю дату під знаком питання
Битва
Особливості поля бою змусили союзну армію поділитися на два крила, що могли слабо взаємодіяти тактично через те, що поле бою поділяв на дві частини глибокий яр. При цьому як західна, так і східна частини поля мали ширину не більше 1 км, що унеможливило для козацько-татарського війська використати свою чисельну перевагу — у першому ешелоні могло йти не більше 8-10 тисяч вояків.Wieslaw Majewski Podhajce — letnia i jesenna kampania 1677 r. Studia i materiały do historii wojskowości, tom VI, Część 1, Wydawnictwo Ministerstwa Obrony Narodowej Warszawa 1960 — str. 47-98
Задум Дорошенка полягав у тому, щоб татари вдарили бережанським шляхом на західній частині підгаєцької височини, по лівому флангу поляків втягнути в бій всі сили Собєського та відвернути їх від спроби козаків здобути Старе Місто Підгайців, форсувати Коропець, вийти у тили розташування поляків та відрізати їх від підгаєцького замку.
Собеський розмістив всю свою піхоту й артилерію у двох равелінах у формі півкола під командою майбутнього гетьмана Яблоновського (переможця татар під Устечком у 1694 році), тримаючи в резерві всю свою кінноту.
Першим почав наступ калга-султан з татарами, але оскільки він вівся на вузькому фронті, Собеський зупинив його вогнем піхоти й артилерії з польових укріплень, а також контратаками кінноти із другої лінії. У контратаці взяло участь дві третини кінноти Собєського, 13 корогов під проводом поручника гетьманської гусарської корогви Александра Поляновського. Цим 800 полякам протистояло близько 2 000 татарської кінноти, яка через брак простору не могла реалізувати чисельну перевагу та оточити Поляновського. Тим часом польська артилерія почала вести вогонь через голови своєї кінноти по другій лінії татар, не даючи їм прийти на допомогу першій лінії.