Кри́мське ха́нство (Кри́мський хана́т, , Qırım Hanlığı), самоназва — Кри́мський престо́л та Кипча́цький сте́п (, Taht-ı Qırım ve Deşt-i Qıpçaq), до кінця XVII століття — Улу́г Улу́с/ЮртГулевич В. Улуг Улус (Крымское ханство) // Золотая Орда в мировой истории. Монография. — Казань: Институт истории им. Ш.Марджани АН РТ, 2016. С. 761—777 (, Uluğ Ulus/Yurt — Велика Держава) — станово-представницька історична кримськотатарська держава династії Ґераїв. Існувала у 1441—1783 роках. Займала територію Криму, степів Північного Причорномор'я в межиріччі Дуная і Дону, а також земель північної Кубані. Входила до складу так званих ісламських порохових імперій.
Заснована Хаджі І Ґераєм у 1441 внаслідок політичного розпаду Золотої Орди. У XVI столітті визнала османського султана як халіфа мусульман-сунітів. Тримала у васальній залежності кочовиків-ногаїв Ногайської, Буджацької, Єдисанської, Перекопської орд, малих ногаїв Кубані, які зіграли одну з найважливіших ролей у військовій історії цієї держави, та черкесів Північного Кавказу. Наприкінці XV століття та на початку XVI століття, до коронації Івана ГрозногоВідображаючи нові імперські претензії Москви, у 1547 році було розроблено ритуал коронації Івана IV як царя, взявши за модель візантійських імператорів. У 1552 Москва підкорила Казанське, у 1556 Астраханське, згодом Сибірське ханство. Але після походу 1571 року Московське царство відновило плату данини Кримському хану, Іван Грозний навіть (щоправда, на один рік, коли зміг довести свої татарські коріння по матері Олені) зрікся престолу, царем став татарин Саїн-Булат хан, вважалася єдиним спадкоємцем Золотої Орди, на підтвердження чого Московія до 1700 сплачувала данину Кримському ханству.
Зазнала сильних руйнувань під час російсько-османської війни 1735—1739. У 1774 здобула повну незалежність як від Османської, так і від Російської імперій в результаті чергової поразки османів, що було письмово закріплено мирним договором. У 1783 Російська імперія порушила договір та анексувала Кримський ханат. З великих держав тільки Франція виступила з відкритим протестом проти цього акту.
Назва Кримський каганат () — історіографічна назва. Кри́мське ха́нство () — історіографічна назва. Улуг Улус → Улуг Юрт (Велика Держава) — самоназва, використовується у документах після взяття кримцями золотоординської столиці міста Сарай 1502 року та перемоги над Великою Ордою, перестає використовуватися приблизно з кінця XVII століттяСагит Фаизов. Письма ханов Ислам-Гирея III и Мухаммед-Гирея IV к царю Алексею Михайловичу и королю Яну Казимиру, 1654—1658: крымскотатар. дипломатика в полит. контексте постпереяслав. времени — Москва: Гуманитарий, 2003. — 166 с. ISBN 5-89221-075-8, коли роль спадкоємця держави Чингізидів повністю бере на себе Російська Імперія з претензією і на Кримський Юрт. Престольний Крим та Кипчацький степ (, Та́хт-і Крим вє Де́шт-і Кипча́к) — варіант самоназвиГаленко О. І. Кримський ханат // . Кри́мський юрт () — неофіційна назваДомановський А. М. «Осколок Золотой Орды, или Загадки рождения Крымского ханства» — 2017. Харків, сторінка 11, використовується офіційно у документах з XVII століття. Тохтами́шев Ца́рів Юрт () — назва, яку використовували ногаї, апелюючи до Кримського ханства, у офіційному листуванні. Татарія (, Мала Татарія, Перекопська Татарія, Кримська Татарія, Європейська Татарія) — застаріла європейська історіографічна та картографічна назва.
Географія
Станом на 1774 рік: Кримський півострів — найважливіша частина ханства. Називався мешканцями як Кири́м, Кири́м-Адаси́ (острів Крим), Ада́ (острів). Сполучався на півночі перешийком Перекоп зі Східним Ногаєм. З півдня і заходу омивався Чорним морем, зі сходу — Азовським морем і Кафською (Керченською) протокою. На півночі простягалася степова кам'яниста рівнина, бідна на деревину і річки. Внаслідок нестачі питної води, в степовому Криму була розвинена система колодязів. На півдні були великі родючі рівнини і живописні Кримські гориТунманн. Крымское ханство. — Симферополь: Таврия, 1991. — С. 14-16.. «Європейська» частина Східний Ногай або Джамбуйлук та Єдишкуль — між річками Берда і Дніпро, частина Половецького поля. Західний Ногай або Єдисан — між річками Південний Буг та Дністер, частина Половецького поля. Буджак — частина Бессарабії, між річками Дністер і Дунай, частина Половецького поля. «Азійська» частина Кубань — по обох берегах річки Кубань, частина Половецького поля. Кабарда — область на Північному Кавказі; претензії хана на володіння областю час від часу не визнавалися.
Історія
Передісторія
Причорноморський степ здавна був населений різними кочовими племенами або групами племен. Степова частина Криму та Північне Причорномор'я входять до складу Великого Євразійського степу, що тягнеться від берегів Амура через Алтай до Панонії. Перший кочовий народ, який населяв Крим та Причорноморські степи та відомий за назвою, — кіммерійці. Кіммерійці були витіснені скіфами, а скіфів, у свою чергу, витіснили сармати. З сарматів, як вважається, виділилося плем'я алан. Їх витіснили тюрки-гуни, чий лідер Аттіла заснував велику євразійську імперію. Пізніше землі, на яких у тому числі розташовуватиметься Кримське ханство, контролювали по черзі Тюркський каганат, Аварський каганат, Стара Велика Булгарія, Хозарський каганат. Хозарів витіснили печеніги, а печенігів — половці (кипчаки). У середині XIII століття Крим, населений тоді переважно тюрками (різних віросповідань: християни, мусульмани, тенгріанці), а також частково греками та готами, став частиною Улуса Джучі, відомого як Золота Орда або Улуг УлусР. И. Куртиев, К. К. Когоношвили. Этнический термин «татар» и этнос «крымские татары». — Сквозь века: народы Крыма. Выпуск 1 \ Ред. Н.Николаенко — Симферополь: Академия гуманитарных наук, 1995. У цю епоху процес тюркізації посилився. Проте на узбережжі виникли фактично незалежні генуезькі факторії, з якими татари підтримували торговельні відносини. Багатонаціональне населення Криму тоді складалося в основному з тюрків, що мешкали в степовій і передгірській частині півострова, греків, готів, генуезців, караїмів та кримчаків. Кримська знать була здебільшого ординсько-кипчацького походження. У XII столітті візантійський філолог Іоанн Цец в поемі «Теогонія» залишив декілька фраз «варварськими» мовами, одна із них — скіфською (яку дослідники інтерпретують як половецьку): «Ти знайдеш мене скіфом серед скіфів, латинянином серед латинян || І серед будь-якого племені як (людину) одного роду з ними. || Коли я привітаю скіфа, я звертаюся до нього так: || „Добрий день, пані моя, добрий день, пане мій“ || „Salamalek alti — salamalek altugep“». Приблизна реконструкція скіфської фрази така: «Salam-alek altı, salam-alek altı-ağabek» («Здрастуй, невольниця! Здрастуй, пане»)Греко-варварские диалоги в эпилоге «Теогонии» Иоанна Цеца // Восточная Европа в древности и средневековье (ВЕДС). 2022. Т. 34. С. 203—207.. На початку XIII століття Махмуд Киримли написав в Криму великий поетичний твір тюркською мовою «Юсуф і Зулейха» на мандрівний сюжет про Юсуфа і Зулейху. На рубежі XIII—XIV століть (остання його частина вийшла 1303 року) в Криму був створений найвідоміший письмовий пам'ятник кипчацької або половецької мови (названий кипчацькою tatar tili) — «Кодекс Куманікус»: він відображав розмовну мову Золотої Орди того часу, а за своїми діалектними особливостями є одним з найстаріших пам'ятників кримськотатарської мови, що має величезне значення для історії кипчацьких і огузьких говірок причорноморських степів та Криму. При цьому не можна казати про формування кримських татар як окремого народа в цей період: він остаточно сформується дещо пізніше за участю не лише тюркського, а й частково не тюркського населення Криму.
Від зародження до османського вторгнення
Протистояння в Орді
Пізній період існування Золотої Орди (кінець XIV — початок XV століття) відзначився черговим етапом внутрішньої боротьби за владу (великої зам'ятні). В цей час правитель Великого князівства Литовського Вітовт намагався підпорядкувати Орду литовським інтересам, проте поразка Тохтамиша на річці Ворскла (1399) поклала край цим планам. Відомий ординський емір Едиге відновив єдність держави під владою номінального хана Тимур-Кутлука, а після його смерті Шадібека.
Всевладдя Едігея почало обтяжувати хана Шадібека, що спонукало його до організації повстання проти еміра. Однак Едіге швидко придушив заколот, стративши частину повсталих, і посадив на трон нового хана Пулада. Проте влада останнього виявилася слабкою та нестійкою, оскільки його право на правління оскаржували сини Тохтамиша. Перша спроба Джелаладдіна захопити владу в 1408 році завершилася невдало. Для реалізації своїх претензій дітям Тохтамиша була потрібна зовнішня підтримка, що знову відкрило можливості для впливу Великого князівства Литовського на внутрішньополітичні процеси в Орді. Джелаладдін особисто відвідав Вітовта, шукаючи його допомоги, і згодився взяти участь у Грюнвальдській битві (1410) на боці Литви в обмін на військову підтримку. У 1411 році Джелаладдін скористався тимчасовою відсутністю хана Золотої Орди, який був зайнятий облогою Хорезма, і захопив місто Солхат. Однак вже у лютому 1411 року Тимур-хан відновив контроль над Кримом. Незважаючи на цей тимчасовий успіх, влада Тимур-хана залишалася хиткою, і вже у червні 1411 року він знову втратив контроль над Солхатом. Джелаладдін зміг отримати підтримку від генуезців, проте при цьому адміністрація генуезької факторії Кафи продовжувала підтримувати відносини з Едіге, що свідчить про складність політичної ситуації в регіоні.
Джелаладдін зміцнив свої позиції в Криму і розпочав наступ на центральні території Улусу Джучі, захопивши його столицю місто Сарай-Бату. Однак внутрішня боротьба між синами Тохтамиша створила сприятливі умови для відновлення влади Едіге в Орді. Щоб запобігти втручанню Великого князівства Литовського у внутрішні справи Орди, Едіге організував великомасштабний похід проти ВКЛ влітку 1416 року. Він здійснив напад з півдня, захопив замок Swyna horda (певно, Звенигород) і спалив Київ, який традиційно служив місцем притулку для ординських біженців.
Поки в центральних територіях Золотої Орди тривала гостра боротьба за владу між різними угрупованнями, місцева знать у Криму ухвалила рішення про призначення свого ставленика, сина Тохтамиша Кадир-Берди, на посаду правителя в Сараї. У 1418 році Кадир-Берди розпочав військову кампанію проти Едіге, проте керівництво кримським військом здійснював не молодий хан, а досвідчені беї. В результаті Едіге зазнав поразки та був убитий. Тривала політична боротьба в Орді призвела до її значного послаблення. Як свідчить кримський очевидець у 1421 році, внутрішня війна майже знищила «скіфський народ». Утримувати контроль над далеким Кримом із центральних регіонів Улусу Джучі стало практично неможливим. Починаючи з 822 року за хіджрою (1419—1420 роки за григоріанським календарем), на монетах, карбованих у Солхаті, стали з'являтися три імені, серед яких було ім'я кримського правителя Бек-Суфі. Це свідчить про зростання самостійності Кримського улусу. Дипломатичні відносини між Кримом та Великим князівством Литовським були дружніми. Проте в Орді продовжувала тривати боротьба за владу, а також за володіння Кримом. Основними дійовими особами в цій боротьбі були Девлет-Берди (деякі дослідники, серед яких історик-османіст Василь Смірнов, вважають, що він і Хаджі I Ґерай були однією особою: Хаджі — мусульманське ім'я, Девлет-Берди — національнеСмирнов В. Д. Крымское ханство XIII—XV вв. //. — С. 183—184.), Улуг Мухаммед та Барак.
Хаджі Ґерай. Утворення ханства