Кримська евакуація (8 квітня — 29 квітня 1919 року, Крим) — масовий результат цивільного населення, військ Добровольчої армії та окупаційних військ країн Антанти . Відбулася після взяття частинами Української радянської армії під загальним командуванням Павла Дибенка укріплень Перекопа та їх просуванням усередину Криму під час Громадянської війни в Росії.

Із Севастополя евакуювався другий Кримський крайовий уряд Соломона Криму та кілька тисяч цивільних, які в основному належали до заможних класів. З Південного берега Криму Королівський Британський флот за наказом короля Георга V евакуював імператрицю, що вдовила, та інших членів будинку Романових і кілька тисяч біженців, які побоювалися повторення ексцесів Червоного терору в Криму зими 1917—1918 років.

Одночасно виводили всі сухопутні контингенти союзників Антанти в Криму, насамперед грецький і французький, знищували кораблі колишнього Імператорського Чорноморського флоту, для яких білі не змогли зібрати команд, артилерію Севастопольської бази, і вивозили військове майно. Контрольовані Добровольчою армією плавзасоби прямували до Новоросійська і порти Кавказу, союзники евакуювалися до Константинополя і далі.

Особливістю Кримської евакуації 1919 року на відміну від відомої Кримської евакуації 1920 року були скромніші масштаби. Евакуювалися тисячі біженців проти 150 000 у 1920 році. Другою відмінністю є переважання серед евакуйованих росіян цивільного населення. Війська Добровольчої армії організовано відступили на Керченський півострів та зайняли міцну оборону на Ак-Монайському перешийку під прикриттям артилерії союзної ескадри. Із Севастополя евакуювалися лише дрібні підрозділи, військові чиновники та Білий флот та його берегові підрозділи. Третьою особливістю було забезпечення морських перевезень переважно силами союзників. Ні другий Кримський крайовий уряд, ні Добровольча армія не мали у необхідній кількості суден, команд та вугілля. Білий флот також не мав команд, і половина кораблів і суден, що відводилися в Новоросійськ, йшли на буксирі. Частину евакуйованих було вивезено на комерційних пароплавах, а частину — безпосередньо на військових англійських і французьких кораблях. Як і всі ранні евакуації білих, Одеська евакуація 1919, Одеська евакуація 1920, Новоросійська евакуація, Кримська евакуація 1919 року відрізнялася панікою, плутаниною та різними ексцесами.

Евакуація та пов'язані події добре описана в емігрантській та радянській історіографії, у мемуарній літературі, але зазвичай розглядається у ширшому контексті відновлення радянської влади в Криму на 75 днів, тобто, другого приходу більшовиків, коли було оголошено Кримську соціалістичну радянську республіку.

Передісторія Політична влада у Криму після відходу в листопаді 1918 року кайзерівських німецьких військ належала другому Кримському крайовому уряду Соломона Крима (на північні материкові повіти колишньої Таврійської губернії його влада не поширювалася). На той момент це був один із найбільш ліберальних багатопартійних білих урядів у регіонах колишньої Росії. Він був сформований на основі результатів земських виборів і виборів до міських дум, і іноді називається земським. Своїх збройних сил він не мав і спирався на Добровольчу армію за умови її невтручання у внутрішнє управління Кримом. У відносно спокійний регіон переїхали десятки тисяч біженців із Центральної Росії — буржуазія, колишні службовці й політики, офіцери, буржуазно-ліберальна інтелігенція. Діяла відносна свобода преси (крім прямої більшовицької та анархістської агітації), професійні спілки.

На території Криму були французькі війска, включаючи тубільні частини сенегальців, командувачем у Криму був полковник Труссон. Висадилися і грецькі війська у складі 2-го полку ΧΙΙΙ грецької дивізії загальною чисельністю до 2000 чоловік. У портах Криму і на головній базі в Севастополі перебували потужні, що включали, зокрема, лінійні кораблі, англійська і французькі ескадри, які базувалися на Константинополь. Але їхній флот на останньому етапі не стільки допомагав Білому флоту Денікіна, скільки намагався не допустити потрапляння колишніх кораблів Імператорського Чорноморського флоту, артилерії баз і колосальних військових припасів до рук більшовиків. Тому вже вдруге після німців уцілілі після потоплення в Новоросійську російські кораблі викрадали в іноземні порти, топили, підривали механізми, вивозили запаси і майно. У зв'язку із загальною втомою від війни, незрозумілими солдатам цілями окупації та успішною більшовицькою агітацією війська інтервентів стали стрімко розкладатися. Це закінчилося Чорноморськими повстаннями на французькому флоті.

Під час контролю Криму до осені 1918 року німці не дозволяли розгортати на контрольованій території збройні структури Добровольчої армії. Після відходу німецьких військ у листопаді 1918 року в Криму було створено Кримський центр Добровольчої армії та розпочалося формування 4-ї піхотної дивізії (Кримський загін), командир генерал-майор А. В. Корвін-Круковський. Командувачем силами Доброармії у Криму був генерал-майор барон Микола де Боде. Було сформовано Кримсько-Азовський корпус. Хоча на території Криму були десятки тисяч колишніх офіцерів, боєздатні частини Доброармії були дуже нечисленні. Крим вважався тиловим та малозначним у військовому відношенні районом. Пізніше Боде змінив посаді генерал-лейтенант Олександр Боровський. У Севастополі 12 березня 1919 року він провів зустріч із Верховним комісаром Франції на Півдні Росії генералом Луї Франше д'Еспере. Той обіцяв посилити Добровольчу армію грецьким контингентом і зажадав від неї активніших дій у Північній Таврії. Участь французьких частин на фронті не обіцяли. Весь французький контингент (оціночно до 20000 рахуючи з моряками ескадри) знаходився в Севастополі.

Французьке суспільство втомилося від війни. 29 березня 1919 року Жорж Клемансо (що за сумісництвом обіймав посаду військового міністра) видав директиву про Одеську евакуацію та відведення військ союзників на лінію Дністра, а маршал Фердинанд Фош оголосив у французькому парламенті, що «з цього дня жоден французький солдат більше не буде відправлений до Росії, а ті, хто зараз служать там, повертатимуться». 3 квітня 1919 року кабінет Клемансо був відправлений у відставку. Французька Палата депутатів відмовила у продовженні кредитування французьких військових операцій у Росії.

За спогадами міністра крайового уряду Петра Бобровського, з певного моменту воно мало сподівалося на те, що Добровольча армія захистить Крим: «велика кількість офіцерів наполегливо відхилялася від відправлення на фронт, воліючи бити навколо штабів. На фронті, за нашими відомостями, були нікчемні сили».

Інженерні загородження були виконані повному обсязі. Начальник штабу севастопольської фортеці Федір Рерберг писав: «Поки була надія на успіх, Катеринодарське та Сімферопольське начальство дуже холоднокровно ставилося до наших пропозицій про зміцнення та озброєння гарматами Кане Перекопських та Чонгарських позицій; з нас сміялися, наші пропозиції відкидали…».

Обстеживши місцевість, командири Сімферопольського офіцерського полку переконалися, що існування Перекопських укріплень із кількома рядами дротяних загороджень виявилося міфом. «Лише на лівому фланзі у „Кордона“ знайшли зімкнутий окоп для стрілянини стоячи з трьома рядами дроту і трохи на схід інший окоп. Більше нічого на всій лінії». Командир полку доповів про це начальнику 4-ї піхотної дивізії генералу Олексію Корвін-Круковському та начальнику штабу полковнику Георгію Дубяго. Ті були « більш ніж вражені».

У першій половині березня частини 2-ї Задніпровської бригади зайняли станції Пришиб та Федорівка, а 14 березня 1919 року взяли Мелітополь. Через два дні червоні просунулися на 35 верст на південь від ст. Великий Утлюк. Це запобігло спробам військ Донського фронту білих з'єднатися з силами Антанти у Херсоні та портах Таврії. У 20-х числах березня 1919 р. війська 2-ї бригади підійшли до укріплених позицій білих на Чонгарському і Перекопському перешийках, де знаходилися всього 2500 денікінських і 600 грецьких солдатів. На Чонгарському перешийку зміцнився Мелітопольський офіцерський полк та інші частини 5-ї піхотної дивізії під командою генерала Матвєєва. На флангах з боку Чорного та Азовського морів знаходилися кораблі Антанти.

Данило Пасманік згадував «[Полковник] Труссон обіцяв надати допомогу добровольцям, якщо вони утримають другу лінію оборони (у озер), але після здачі цієї лінії Труссон відмовився надалі підтримувати добровольців…» французи також стали відступати до Севастополя.

5 квітня 1919 р. 1-ша Задніпровська Українська радянська дивізія (комдив Павло Дибенко) Українського фронту захопила Перекопський перешийок і мала зупинитися на вигідних позиціях, замкнувши білих у Криму, але наказу вищого командування не було. Дивізія продовжила наступ наглиб півострова. У квітні 1919 року частини 2-ї Української радянської армії прорвали зміцнення білих та інтервентів на Перекопі та опанували значну частину Криму, 29 квітня взявши Севастополь. Колишні організовано відступили на Керченський півострів і під прикриттям артилерії союзної ескадри зайняли міцну оборону на Ак-Монайському перешийку.

Евакуація із Севастополя

Стихійна евакуація цивільних осіб З 10 квітня 1919 року відбувалася панічна евакуація з усього Криму і далі з Севастополя заможних верств і побоюваних репресій більшовицької влади — суддівських чинів, поліцейських, тюремних стражників, офіцерів Доброармії: "Біля Графської пристані протягом усього 10 невимовне. Сюди стікалися з усіх кінців міста підводи з речами, їхали автомобілями, екіпажами, везли домашній мотлох, солідні, дорогої жовтої шкіри валізи. Все це звалювалося тут, переносилося на катери, військові транспорти. Тут яскравіше, ніж будь-де, виявлялася паніка. Почуття чисто тваринного страху охопило всіх, хто їде: ніби не вірять вони, що вони вже в безпеці, що ще година інша, і вони попрощаються з рідною землею. <…> Лише до третьої години… дещо вщухла паніка, вже всі, кому випало з їхнього погляду щастя виїхати, перебували на своїх місцях… " писала севастопольська газета «Кримський вісник» від 11 квітня (29 березня) 1919 року.

Союзники проводили ретельне сортування охочих. Редактор газети Данило Пасманик згадував про одержання перепусток на пароплави: «Перед будівлею, де містився Base Navale (військово-морська база), стояли з ранку до вечора тисячі російських людей, чекаючи своєї черги на отримання перепустки на пароплав. французькі матроси, які ставилися до нас огидно». Сам автор домагався перепустки 4 дні.

Федір Рерберг оцінював кількість біженців, які прибули до Севастополя із Сімферополя, у дві тисячі осіб, не враховуючи тих, хто перебував у Севастополі до цього.

Крім того, за кілька днів до цього закінчилася Одеська евакуація (1919) і деяка частина кораблів та суден з евакуйованими прийшла до Севастополя.

Евакуація другого Кримського крайового уряду

Червоні частини підійшли до Севастополя 15 квітня 1919 року. Наступ на Севастополь здійснювали 3-й Таврійський полк (3011 бійців за 1750 багнетів) під командуванням Вс. Павловського та частина 4-го Задніпровського полку під командуванням начальника штабу полку М. А. Петровського. Французькі війська відмовилися чинити опір, а на трьох французьких кораблях («Мірабо», «Жан Маре», «Франс») були підняті червоні прапори. Повсталих французьких моряків обстріляли грецькі війська, але після придушення повстання всередині військ Антанти вже не було мови про те, щоб чинити опір більшовикам.

Увечері 15 квітня на грецькому пароплаві «Надія» Севастополь залишили члени другого Кримського крайового уряду, багато з них із сім'ями.