Вбудований лібералізм () — це термін у міжнародній політичній економії для позначення глобальної економічної системи та пов'язаної з нею міжнародної політичної орієнтації, що існувала з кінця Другої світової війни до 1970-х років. Система була створена для підтримки поєднання вільної торгівлі зі свободою держав підвищувати рівень добробуту та регулювати свою економіку з метою зменшення безробіття. Вперше термін був використаний американським політологом Джоном Раггі у 1982 році.
Мейнстримні науковці зазвичай описують вбудований лібералізм як компроміс між двома бажаними, але частково суперечливими цілями. Першою метою було відродження вільної торгівлі. До Першої світової війни міжнародна торгівля формувала значну частину світового ВВП, але класичний ліберальний порядок, який її підтримував, був зруйнований війною та Великою депресією 1930-х років. Друга мета полягала в тому, щоб дозволити національним урядам свободу надавати щедрі програми соціального забезпечення та втручатися в економіку для підтримки повної зайнятості. Ця друга мета вважалася несумісною з повним поверненням до системи вільного ринку, яка існувала наприкінці XIX століття — головним чином тому, що за умов вільного ринку міжнародного капіталу інвестори могли легко виводити гроші з країн, які намагалися впроваджувати інтервенціоністську та перерозподільчу політику.
Результатом компромісу стала Бреттон-Вудська валютна система, яка почала діяти наприкінці Другої світової війни. Система була ліберальною, оскільки мала на меті створити відкриту систему міжнародної торгівлі товарами та послугами, чому сприяли напівфіксовані обмінні курси. Водночас вона також мала на меті вбудувати ринкові сили в рамки, де вони могли б регулюватися національними урядами, а держави могли б контролювати міжнародні потоки капіталу за допомогою контролю за рухом капіталу, а також брати участь у державних стратегіях розвитку, короткострокових запозиченнях у МВФ та коригуванні валютних курсів. Для підтримки нової системи були створені нові глобальні багатосторонні інституції, такі як Світовий банк та Міжнародний валютний фонд.
Коли Джон Раггі придумав фразу «вбудований лібералізм», він спирався на більш ранню роботу Карла Поланьї, який представив концепцію відокремлення ринків від суспільства протягом XIX століття. Далі Полані припустив, що повторне вбудовування ринків стане центральним завданням для архітекторів післявоєнного світового порядку, і це було значною мірою реалізовано в результаті Бреттон-Вудської фінансової конференції. У 1950-х і 1960-х роках світова економіка процвітала в умовах вбудованого лібералізму, зростання було швидшим, ніж будь-коли до або після цього, але в 1970-х роках ця система повинна була зламатися. Робота Раггі про вбудований лібералізм спростувала теорію гегемоністської стабільності (уявлення про те, що гегемон необхідний для підтримки багатостороннього співробітництва), стверджуючи, що міжнародний порядок підтримується не лише за допомогою матеріальної сили, але й «з легітимною соціальною метою».
Системи-попередники
Вбудовані ринки: усі часи до 1834 Карл Поланьї стверджує, що до виникнення лібералізму XIX століття ринки, де вони взагалі існували, завжди і скрізь були вбудовані в суспільство, підпорядковані різноманітному соціальному, релігійному та політичному контролю. Форми цього контролю дуже різноманітні, наприклад, в Індії професії протягом століть визначалися кастою, а не ринковими силами. Протягом Середньовіччя фізичні ринки в Європі загалом були жорстко зарегульовані, у багатьох містах більші ринки (тоді відомі як ярмарки) дозволяли відкривати лише один або два рази на рік.In addition to chapter 3–6 of Polanyi (1944), for a wide-ranging and easily digestible discussion of these restrictions see chapter 1 of The Worldly Philosophers by Robert Heilbroner.
Поланьї прямо спростовує твердження Адама Сміта про те, що природно людина має «схильність до бартеру, товару і обміну»,. стверджуючи, що антропологія та економічна історія показують, що до XIX століття ринки відігравали лише незначну роль в економіці, а більш важливими методами розподілу ресурсів є взаємне дарування, централізований перерозподіл та автаркія (самодостатні домогосподарства). У той час як Поланьї визнає, що європейське суспільство почало розвиватися в напрямку сучасного капіталізму ще в XIV столітті, особливо після Славної революції та початку Промислової революції, він стверджує, що лише в 1834 році встановлення справді вільних ринків стало можливо. Поланьї називає це відокремлення ринків від суспільства «особливим відхиленням» () від усього, що було раніше в історії людства.. До XIX століття міжнародна торгівля займала дуже незначну частку у співвідношенні до світового ВВП..
Класичний лібералізм: відділення ринків, 1834–1930-ті роки Згідно з Поланьї, ключовою подією 1834 року, яка дозволила відбутися вільним ринкам у Великій Британії (найбільшій економіці світу на той час), було скасування вуличних пільг (), що відбулося після захоплення політичної влади середніми класами в 1832 році. Оскільки безробітні бідні не могли отримати будь-яку фінансову допомогу, окрім як потрапити до робітних будинків (), і коли робітні будинки стали набагато більш репресивними, ніж вони були раніше, безробітні були схильні йти на будь-яке можливе, щоб отримати роботу, що створило вільний ринок праці. Поланьї визнає, що протягом XIX століття вільний ринок зміг забезпечити безпрецедентний матеріальний прогрес. Він також стверджує, що це спричинило величезні труднощі для широких верств населення, оскільки, як це не парадоксально, швидке загальне зростання добробуту супроводжувалося швидким зростанням кількості жебраків. Певною мірою це явище спостерігалося як у Європі, так і у Великій Британії від зорі аграрної революції, прискорившись із промисловою революцією в середині XVIII століття, але воно стало більш гострим після 1834 року.
І в Британії, і в Європі робітничі рухи та інші форми опору виникли майже відразу, хоча вони мали незначний тривалий вплив на основну політику до 1880-х років. У Британії, хоча десятки тисяч померли від голоду або були змушені працювати в робітних будинках і займатися проституцією, соціальні заворушення були відносно низькими, оскільки в цілому навіть робітничий клас швидко отримував вигоду від зростання добробуту. Частково це було пов’язано з раннім прийняттям Великобританією вільного ринку та її лідерством у промисловій революції. У континентальній Європі заворушення спалахнули під час протестів 1848 року, після чого Карл Маркс і Фрідріх Енгельс започаткували свій Комуністичний маніфест, хоча це не мало великого негайного ефекту. Здебільшого з 1834 року до 1870-х років ідеологія вільного ринку користувалася майже безперечним пануванням у Великій Британії та поширювала свій вплив за кордоном. У 1848 році лорд Маколей опублікував свою «Історію Англії». Хоча Маколей в основному озирався на XVII століття, він також передбачав потужний тріумф лібералізму вільного ринку..
До 1880-х років було введено різні заходи захисту ринку праці, що змусило Герберта Спенсера, на той час чи не найвидатнішого прихильника економічного лібералізму у світі, підняти тривогу щодо зростання потужності соціалізму. Поланьї пояснив це з точки зору подвійного руху діалектичного процесу маркетизації разом із протилежним поштовхом до соціального захисту від цієї маркетизації..Polanyi cites The Man Versus the State (1884) where Spencer provides a long list of what he saw as undesirable state interventions into economic affairs. Polyani goes on to says Spencer was wrong to blame socialism, arguing that the interventions resulted from pragmatic reactions by policy makers to the stresses caused by the free market, thus socialism was not to become a powerful political force until a few decades later. Наприкінці XIX та на початку XX сторіччя у сфері політики, трудових відносин і торгівлі прихильники вільного ринку зазнали подальшої невдачі через інтелектуальні та моральні нападки з боку неформальних мереж прогресивних реформаторів. Це включало такі групи, як фабіанці; такі особи, як Кейр Харді та Папа Лев XIII з його соціальною енциклікою Rerum novarum; і такі національні лідери, як Отто фон Бісмарк і Девід Ллойд Джордж, які обидва представили ранніх попередників держави загального добробуту. У Сполучених Штатах цей період був названий Епохою Прогресивізму.The link between progressive developments in the United States and Europe is covered in Polyani's Great Transformation (1944), but for a much more detailed account see Atlantic Crossings: Social Politics in a Progressive Age (2000) by Daniel Rodgers. Інші події, не обов’язково пов’язані з прогресивним рухом, але все ще протидіючі вільному ринку, включали різні країни, такі як Сполучені Штати, які значно підвищили свої торговельні тарифи. Навпаки, у середовищі академічного середовища та практики міжнародних фінансів вільне ринкове мислення залишалося переважно до 1930-х років. Хоча золотий стандарт був призупинений Першою світовою війною, міжнародні фінансисти значною мірою успішно відновили його в 1920-х роках. Лише після кризи 1931 року Британія вирішила залишити золотий стандарт, а Сполучені Штати пішли за нею у 1933 році. До середини 1930-х років глобальний ліберальний економічний порядок зазнав краху, а стара, високоінтегрована система торгівлі була замінена певною кількістю закритих господарських блоків. Подібним чином у мейнстрімній економіці мислення вільного ринку було підірвано в 1930-х роках успіхом Нового курсу та Кейнсіанської революції. Після перехідного періоду та Другої світової війни вбудований лібералізм став домінуючою економічною системою....
Вбудований лібералізм: 1945–1970-ті роки
Мейнстрімні вчені, такі як Джон Раггі, схильні розглядати вбудований лібералізм як компроміс між бажанням зберегти якомога більше переваг системи вільного ринку попередньої епохи, а також дозволом державам мати автономію для проведення внутрішньої політики інтервенціонізму та соціального забезпечення... Передбачаючи трилему, яка пізніше буде сформульована як «неможлива трійця», Джон Мейнард Кейнс і Гаррі Декстер Уайт стверджували, що свобода руху капіталу суперечить як свободі національної держави проводити економічну політику, засновану на їхніх внутрішніх обставинах, так і системі напівфіксованих обмінних курсів, яка була широко визнана важливою для максимізації міжнародної торгівлі товарами та послугами. Отже, було широко погоджено, що держави будуть вільні запроваджувати контроль над рухом капіталу, що допоможе їм одночасно підтримувати як фіксовані обмінні курси, так і, за бажання, експансійну внутрішню політику.Such as Keynesian public spending to boost employment and low interest. In the absence of capital controls, investors would tend to move their money away from countries that pursued such policies, causing downward pressure on the domestic currency that would make the maintenance of fixed exchange rates difficult or impossible. Протягом 1950-х і 1960-х років вбудований лібералізм і кейнсіанська економіка були настільки популярні, що консервативні політики виявили, що їм довелося в основному прийняти їх, щоб мати шанс бути обраними. Особливо це стосувалося Британії і було названо післявоєнним консенсусом, а подібний, хоча й дещо менш кейнсіанський консенсус існував в інших місцях, зокрема в Сполучених Штатах..