Національний комітет за вільну Німеччину, або Національний комітет «Вільна Німеччина» (, NKFD) — антифашистська політична і військова організація, сформована 12 липня 1943 року в СРСР під час Другої світової війни, що складалася переважно з німецьких колабораціоністів із числа військовополонених, а також членів Комуністичної партії Німеччини, які переїхали до СРСР після захоплення влади нацистами.s By Earl Browder, Trade Union Unity League (U.S.), Herbert Aptheker, Communist Party of the United States of America, Gus Hall Published 1927 New Century Publishers Communism Original from the University of California Digitized 7 February 2007The Russians in Germany: A History of the Soviet Zone of Occupation, By Norman M. Naimark Published 1995 Harvard University Press Communism and culture/ Germany (East) 586 pages
Хоча спочатку він проводив переважно пропаганду та психологічну війну, пізніше сформував невеликі бойові підрозділи () і партизанські загони (), які були направлені в тил Вермахту, де вони поєднували пропаганду із збиранням розвідданих, вели військову розвідку, диверсії, а також до Східної Пруссії, де намагалися розгорнути народний партизанський рух. Під кінець війни його добровольці були відправлені на фронт, де брали участь у боях з гітлерівцями. Створення організації сформувало , антинацистський німецький рух у країнах за межами Німеччини, включаючи окуповану Грецію і Францію.
Історія
Прихід нацистської партії до влади в Німеччині в 1933 році призвів до оголошення Комуністичної партії Німеччини поза законом і переслідувань її членів, багато з яких втекли до СРСР.
Із вторгненням Третього Райху в СРСР під час операції «Барбаросса», німецькі військовополонені почали потрапляти до радянських рук, із яких намагалися створити антинацистську організацію.
Після поразки гітлерівців у Сталінградській битві, кількість військовополонених зросла, а їхня віра в «непереможну Німеччину» ослабла, тому вони були більш відкритими до ідеї членства в антинацистській організації.
На початку червня 1943 року Альфред Кунелла та Рудольф Гернштадт почали писати Маніфест комітету. Цей текст вихваляв історичних діячів Королівства Пруссія, які об'єдналися з імперською Росією проти Наполеона в Німецькій кампанії; такі діячі, як Генріх Фрідріх Карл фом унд цум Штайн, Карл фон Клаузевіц і Граф Йорк, були зображені як зразкові німці.
Національний комітет за вільну Німеччину був заснований у Красногорську під Москвою 12 липня 1943 року; його президентом був німецький комуністичний письменник Еріх Вайнерт у вигнанні зі своїми заступниками — лейтенантом Генріхом фон Айнзіделем і майором Карлом Гетцем. Його керівництво складалося з 38 членів, у тому числі 28 військовополонених Вермахту та 10 комуністів у вигнанні, включаючи Фрідріха Вольфа.
Союз німецьких офіцерів
Після кількох невдалих спроб завербувати офіцерів до Національного комітету, підполковник Альфред Бретт запропонував створити спеціальну організацію для офіцерів, щоб вони не контактували з комуністами та простими солдатами.
Через два місяці після заснування Національного комітету, був заснований (Bund Deutscher Offiziere, або BDO); його лідером був генерал Вальтер фон Зейдліц-Курцбах. Основним завданням Союзу було ведення пропаганди, спрямованої проти німецьких збройних сил. Кілька офіцерів, яких утримували як радянських військовополонених, зрештою приєдналися до BDO, найвидатнішим з них був фельдмаршал Фрідріх Паулюс, командувач 6-ю армією, захоплений у Сталінградській битві. Згодом Союз об'єднався з Національним комітетом.
Ідеологія та символіка
Під час дискусій про фашизм, нацистську ідею демократичного уряду та історію Німеччини багато військовополонених говорили про свою огиду або ненависть до «слабкості» Веймарської республіки і що головним чином через цю ненависть вони приєдналися до Нацистської партії або навіть СС.
У одному зі своїх виступів , один із лідерів нацкомітету, наполягав, що, виступаючи за демократію, він не мав на меті відродження Веймарської конституції, яку він назвав слабкою. Він описав принципи організації як опозицію будь-якій фашистській диктатурі та імперіалістичній війні, підтримку необмеженої демократії, мирне міжнародне співробітництво та повагу до права, і особливо міжнародного, з широкої платформи, яка об'єднує всі погляди, представлені в NKFD, від комуністів до консерваторів серед військовополонених.
Ці пункти разом із критикою Веймарської Німеччини були додані до Маніфесту NKFD; оскільки Компартії Німеччини також не подобалась Веймарська республіка, її члени підтримали цю критику. Маніфест поставив демократичний «справжній німецький уряд» як одну зі своїх цілей і протиставив цей майбутній «справді народний» уряд «безправній» Веймарській республіці, оскільки цей уряд мав бути сильним, щоб знищити залишки нацистського режиму.
Критика Веймарської республіки стала однією з причин вибору прапора: нацкомітет використовував Reichsflagge, як це робили Німецька імперія, а раніше Північнонімецький союз , консервативні політики Веймарської республіки та Третій Райх перші два роки існування; іншою причиною такого вибору було те, що лідери Компартії Німеччини хотіли запевнити свою немарксистську більшість у тому, що NKFD — це не комуністична організація, а профспілка з усіма видами поглядів, які виступають проти нацизму. Однак після війни ні ФРН, ні НДР не прийняли цей прапор.
Політбюро Компартії розділилося з цього питання: Антон Акерман і Петер Флорін проголосували проти, а Вальтер Ульбріхт і Вільгельм Пік проголосували за прийняття прапора.
Діяльність
Пропаганда і психологічна війна
Національний комітет оголосив своєю головною метою повалення Адольфа Гітлера німецьким народом і повернення до кордонів 1937 року. Спочатку його основною діяльністю було політичне перевиховання та індоктринація, пропаганда та психологічна війна, спрямована проти Вермахту. Зейдліц брав участь лише у цій роботі, відмежуючись від збройної боротьби, яку також вела організація, будучи автором та ведучим прорадянського радіо і парламентером під час переговорів про капітуляцію. Найбільшою акцією, в якій брав участь Зейдліц як лідер комітету, була його участь у Корсунь-Черкаській битві, коли Зейдліц та інші лідери закликали гітлерівців здатися, а Зейдліц встановив особисті зв’язки з німецькими командувачами операції, спонукаючи їх до цього.
Членів NKFD відправляли на поле бою, де вони розповсюджували листівки, які слугували перепустками в полон, в яких вказувалося, що здача є добровільною, а солдатів з такими листівками слід передавати комітету. Операція пройшла відносно успішно, і з 18 200 полонених кожен третій мав таку листівку. Зейдліц також пропонував створити прорадянську німецьку армію в німецькій формі, аналог армії Власова, але Сталін відкинув цю ідею; навпаки, сформував дві дивізії Червоної армії з румунських військовополонених.
Незважаючи на те, що повалення Гітлера німцями було включено до Маніфесту, радянське керівництво спочатку розглядало його як допоміжний засіб боротьби з Вермахтом, а саме інструмент пропаганди, який змусить німецьку армію капітулювати та дезертирувати.
Пропаганда NKFD закликала німецьку армію повернути зброю проти своїх командирів і Гітлера, а Вільгельм Пік до 1944 року описував Вермахт як єдину силу, яка могла повалити фюрера. Робота з німецьким цивільним населенням була покладена на радіостанцію «Freies Deutschland», яка займалася не тільки ідеологічним вихованням своїх слухачів, а й давала рекомендації та вказівки щодо ведення партизанської війни та організації антифашистського руху Опору, наводячи приклади та вказуючи на партизанські рухи в інших країнах.
Комітет також видавав газету під назвою «Freies Deutschland». Головним редактором газети був Рудольф Хернштадт, а радіопрограмою керував Антон Акерман.
Газета була лише одним із кількох радянських видань, спрямованих на військовополонених країн Осі в СРСР; проте зусилля, докладені для німецькомовного видання, були значно більшими, ніж у інших схожих проєктах: Alba (італійською), Word of Truth (угорською), Free Voice (румунською).
Бойові частини і партизани комітету Із іншого боку була збройна боротьба, яка, однак, відкрито не проголошувалася під час створення організації.
Починаючи з літа 1943 року, комітет формував малі збройні бойові загони, Kampfgruppen, і перший такий підрозділ був десантований на парашуті на північний схід від Пскова 8 грудня 1943 року.
Хоча вони були оснащені зброєю, збройна боротьба не була їхньою основною метою, повинні були по можливості уникати будь-яких боїв, а натомість висаджуватися в тилах німецької армії і поширювати пропаганду головної організації та створювати групи комітету в ар'єргарді підрозділів Вермахту, які капітулювали радянським військам на фронті.
Kampfgruppen складався як з німецьких, так і з радянських солдатів, але зрештою вони складалися виключно з німців і брали участь у боях проти німецької армії наприкінці війни. Після того, як перший загін успішно висадився, Червона армія направила їх виконувати розвідувальні завдання. Оскільки полонені німецькі офіцери не змогли виправдати свою роль радянських «рупорів», вплив в організації перейшов до лідерів Комуністичної партії Німеччини, і в січні 1944 року вони оголосили про «другу фазу» руху.
Головною метою Комуністичної партії Німеччини було створення народного партизанського руху, який би принаймні розпочав повномасштабну партизанську війну в Німеччині, якщо не масові антинацистські повстання чи навіть повалення Гітлера.
Протягом 1944 року Kampfgruppen і Freischärlergruppen (партизанські загони) разом із виконанням завдань на радянських територіях, окупованих Третім Райхом, були направлені до Східної Пруссії, де вони мали створити такий рух.
Однак Східна Пруссія виявилася вкрай консервативним і націоналістичним регіоном, а місцеві жителі безмірно допомагали владі репресіями проти партизанів комітету, тому, навіть якщо ідея створення партизанського руху не була приречена з самого початку, вибір регіону визначили його неспроможність. Після численних спроб Ульбріхт визнав поразку лише в березні 1945 року. Провал спроби створити в Німеччині народний антифашистський рух призвів до морального падіння і «кризи» всередині комітету.
Хоча спроба створити партизанський рух зазнала невдачі, у Кельні виникла незалежна група NKFD, яка восени та взимку 1944—1945 років брала участь у підпільній діяльності.
Кілька сотень німецьких військовополонених у США і Великій Британії, з яких деякі приєдналися до руху «Freies Deutschland», допомогли західним союзникам організувати кілька партизанських і контрпартизанських загонів, навчених для десантування в Альпах. Як виявилось, Західна Німеччина і Південна Німеччина були більш придатними для партизанської діяльності, ніж Східна Пруссія.
Незважаючи на «кризу», комітет продовжував діяти, а добровольці продовжували вступати до Kampfgruppen.
Коли Червона армія ступила на німецьку землю, значення NKFD як засобу демонстрації підтримки її вторгнення серед німців зростало; невдача партизанської війни зумовила використання загону для таких дій, як штурм командос, оскільки для Червоної армії вони були практичним засобом переслідування та відволікання Вермахту і не потребували підтримки населення в той же час, до того ж Гітлер попереджав про небезпеку командос у своєму останньому зверненні до Ostheer 15 квітня 1945 року.
Ні Компартія Німеччини, ні Союз німецьких офіцерів не були в захваті від таких форм боротьби, але обидві фракції керівництва комітету до весни 1945 року втратили свій вплив на радянське керівництво.
Перше залучення Kampfgruppen до дій проти німецької армії відбулося 21 грудня 1943 року.
Як зазвичай, вони отримали завдання вийти в тил та розгорнути пропаганду, але після невдалого перетину лінії фронту, приєдналися до радянського партизанського загону та його штурму на німецькій колоні з 25 вантажівок, під охороною танків і бронетехніки.