Протипові́тряна оборо́на (ППО) — сукупність засобів, організаційних заходів та бойових дій, які спрямовані на відбиття ворожих ударів з повітря, прикриття власних угрупувань наземних військ або важливих об'єктів у тилу. Військова ППО перешкоджає завоюванню й утриманню панування в повітрі, ворожими літальними об'єктами. Вона здійснюється на всіх етапах та в усіх видах бою, під час пересування військ та під час їхнього постійного розташування.
НАТО визначає ППО як «усі заходи, спрямовані на запобігання або зменшення ефективності ворожого повітряного удару». До ППО належать наземні, надводні та повітряні системи озброєння, пов'язані з ними системи виявлення, засоби керування і спостереження, а також пасивні заходи (наприклад, загороджувальні повітряні кулі). Засоби ППО можуть використовуватися для захисту військово-морських, наземних та повітряних сил у будь-якому місці, але для більшості країн головним завданням ППО є оборона власної території.
Протиракетна оборона (ПРО), а також заходи щодо перехоплення снарядів у польоті (C-RAM), є продовженням протиповітряної оборони. Здебільшого, системи ПРО розробляються для боротьби з високошвидкісними загрозами, як от балістичні ракети. Однак системи протиракетної оборони можуть виконувати завдання і проти крилатих ракет повітряного базування та літаків супротивника.
ППО здійснюється військами протиповітряної оборони сухопутних військ та винищувальною авіацією у взаємодії з військами ППО країни. У разі бойових дій у районі морського узбережжя — з частинами ППО військово-морського флоту. До завдань військових частин ППО належать: розвідка повітряних сил супротивника, сповіщення про його наближення, бойові дії зенітно-артилерійських та зенітно-ракетних підрозділів, дії винищувальної авіації. Частини ППО знищують ворожі літаки, вертольоти, крилаті ракети, безпілотні літальні об'єкти та інші засоби повітряного нападу, ведуть боротьбу із десантом та аеромобільними військами ворога, перешкоджають його спробам вести повітряну розвідкуСоветская военная энциклопедия — М.: Воениздат, 1976—1980. — Том 6. Объекты — Радиокомпас. — М.: Воениздат, 1976 .
Одним із далекосяжних напрямів розвитку ППО, є залучення штучного інтелекту для вправного керування оборонними системами й серіями стрільби.
Термінологія
Визначення «повітряна оборона» (), ймовірно, вперше було використано у Великій Британії, де 1925 року створили командування (ADGB) у складі Королівських ВПС.«ack-ack, adj. and n.». OED Online. September 2013. Oxford University Press. (accessed 14 September 2013).
В англійській мові також закріпився вжиток («протиповітряний») або скорочено AA. Іншими назвами, що стосуються протиповітряної оборони, є, наприклад: ; ; .
В українській мові вживається визначення «протиповітряна оборона» та прикметник «зенітний» (напр. «зенітна гармата», «зенітний комплекс»; тобто «такий, що спрямований в зеніт»). В західних областях України існувала назва «протилетунський».
Загальний опис Мета ППО полягає у вчасному виявленні ворожих літаків, вертольотів, ракет, безпілотних літальних апаратів та їх знищенні. Найважливіше завдання — вразити ворожу ціль, що рухається в тривимірному просторі. Атака мусить не лише відповідати цим трьом координатам, а також миті, коли ціль перебуває в певній точці. Це означає, що снаряди треба скерувати на влучення безпосередньо в повітряну ціль, або на місце її ймовірного розташування в мить потрапляння снаряда, з урахуванням швидкості та напрямку як цілі, так і снаряда.
Протягом усього XX століття протиповітряна оборона була однією з галузей військової техніки, які розвивалися найшвидше. Системи ППО повинні були враховувати удосконалення повітряних суден і використовувати різні сприятливі технології, зокрема радари, керовані ракети й обчислювальну техніку (спочатку, з 1930-х років, це були електромеханічні аналогові обчислення). Розвиток протиповітряної оборони охоплював галузі: давачів і технічного контролю за вогнем, зброї та командування й керування.
На початку XX століття ці засоби були дуже недосконалими або їх взагалі не існувало.
Спочатку давачі були оптичними та акустичними пристроями, розробленими ще під час Першої світової війни і їх застосовували до 1930-х років, але згодом їх швидко витіснили радари ― у 1980-х роках доповнені оптоелектронікою. Командно-штабні можливості залишалися спрощеними до кінця 1930-х років, аж поки Велика Британія не створила інтегровану систему для ADGB (ППО). З часом НАТО назвало ці установки «середовищем протиповітряної оборони», яке визначалося як «мережа наземних радіолокаційних станцій та центрів керування, на певному театрі операцій, котрі використовуються для тактичного керування завданнями протиповітряної оборони».
Правила ведення бойових дій мають вирішальне значення для запобігання загрози з боку ППО, дружнім або безстороннім літакам. Застосування таких правил підтримується, але не цілком забезпечується електронними пристроями IFF (визначення «друг-ворог»), введеними ще під час Другої світової війни. Тим часом, як ці правила стосуються вищого керівництва, також можуть застосовуватися й інші настанови щодо різних видів протиповітряної оборони, котрі охоплюють один район одночасно. AAAD (загальновійськова ППО), зазвичай, працює за найжорсткішими правилами.
До 1950-х років артилерія з балістичними боєприпасами була звичайною зброєю ППО. Згодом почали переважати керовані ракети, за винятком найкоротших відстаней. Цілі не завжди легко знищити, проте пошкоджені літаки можуть бути змушені перервати своє завдання, і, навіть, якщо їм вдасться повернутися та приземлитися на дружній території, вони, ймовірно, не працюватимуть упродовж кількох діб, або й зовсім.
Протиповітряна оборона, якій довгий час не приділялося належної уваги в повітряних кампаніях із низьким рівнем загроз, що переважали у бойових діях протягом останніх 18 років, знову опинилася на передньому краї планування оборони. Наприклад, збитий силами Корпусу вартових ісламської революції у червні 2019 року висотний безпілотний літальний апарат (ББЛА) ВМС США RQ-4A, який пролітав над Перською затокою, значно посилив напруженість у взаєминах між Сполученими Штатами та Іраном, що ледь не призвело до відплатного воєнного удару. Висотний літак розвідки, спостереження та рекогностування (ISR), широко застосовуваний для операцій на Близькому Сході, був знищений іранською модифікацією російського Бук М3 (SA-17), зенітно-ракетним комплексом середньої дальності. Відносна легкість, з якою Іран вразив американський розвідувальний комплекс, спричинила стурбованість у багатьох військових дослідників та оглядачів. Декан Інституту Мітчелла та генерал-лейтенант ВПС у відставці Девід А. Дептула наголосив, що дозвукові літаки, які не є малопомітними, як-от RQ-4, не призначені для роботи в місцевостях, охоплених сучасними ЗРК або загрозами класу «повітря-повітря». За його словами, передові зенітно-ракетні комплекси поширилися в усьому світі.
Способи розгортання Для прикладу, НАТО називає ці правила Наказами контролю над озброєннями (WCO), а саме:
Вільна зброя: спосіб керування зброєю, що встановлює порядок, за якого, системи зброї можуть стріляти по будь-якій цілі, що не визнається дружньою. Жорстка зброя: спосіб керування зброєю, котрий встановлює порядок, за якого, системи зброї можуть стріляти лише по об'єктах, визнаних ворожими. Зброя на триманні: спосіб керування зброєю, що встановлює порядок, за якого системи зброї може бути застосовано лише у порядку самозахисту, або згідно з офіційним наказом. Існують такі різновиди ППО: Самооборона сухопутних військ, які використовують власну штатну зброю. Супровідна оборона; спеціальні складові захисту, які супроводжують бронетанкові або піхотні частини. Точковий захист; щодо поважної цілі, як от: міст, важлива урядова будівля або корабель. Зональна протиповітряна оборона; зазвичай, пояси протиповітряної оборони — щоб забезпечити загородження, або, іноді і «парасолю», що прикриває певну зону. Площа може змінюватися в широких межах. Вони, наприклад, можуть поширюватися уздовж національного кордону, або як пояси холодної війни MIM-23 Hawk і Nike. У наземних операціях, ділянки протиповітряної оборони можуть використовуватися за допомогою швидкого перерозподілу за наявними маршрутами руху повітряних суден. Пасивна протиповітряна оборона; визначається, наприклад, НАТО як: «пасивні заходи, вжиті для фізичної оборони та захисту особового складу, основних установок і обладнання, зменшення наслідків повітряного та / або ракетного нападу». Це залишається життєво важливою діяльністю сухопутних військ і передбачає дії, щодо уникнення виявлень власних підрозділів, розвідувальними й атакувальними літаками противника. Такі заходи, як підробні аеродроми з технікою на них, приховування важливих будівель абощо, набули поширення під час Другої світової війни й надалі. За часів Холодної війни, злітно-посадкові смуги та рульові доріжки деяких аеродромів фарбували в зелений (під траву), колір.
Властивості Найважливішим показником системи ППО є найбільша відстань, на якій зброя або ракета може вражати повітряне судно противника. Також використовують термін «ефективна стеля», який означає висоту, на яку зброя може доправити зенітний боєприпас проти рухомої цілі. Це може бути обмежено найбільшим часом роботи підривника, а також можливостями наявної протиповітряної зброї. На ефективну стелю та дальність протиповітряних гармат впливають такі небалістичні чинники: Найдовший час роботи підривника — задає найбільшу допустиму відстань польоту снаряда. Прилади керування вогнем — дають можливість визначати висоту цілі на великій відстані. Задля точності циклічної швидкості стрільби час підривника повинно бути розраховано й налаштовано для того місця, де ціль була би під час польоту після миті стрільби.
Засоби та системи ППО
Хоча вогнепальна зброя, що використовується піхотою, зокрема кулемети, іноді з помітним успіхом, може застосовуватися для ураження повітряних цілей на малій висоті, її дієвість, зазвичай, обмежена, а дульні спалахи виявляють позиції піхоти. Швидкість і висота сучасних реактивних літаків звужують можливості прицілювання, а важливі системи на літаках, призначених для наземної ударної дії, можуть бути броньовані. Пристосована звичайна автоматична гармата спочатку призначалася для використання «повітря-земля», а важкі артилерійські системи широко застосовувалися як зенітна артилерія, початково, зі стандартними складниками на нових опорах, і розвивалися, до Другої Світової війни, як навмисно розроблені гармати, з набагато вищою продуктивністю.
Боєприпаси та снаряди, випущені цією зброєю, зазвичай, оснащені різними видами підривників (барометричних, із затримкою часу або наближення), щоби вибухнути поблизу повітряної цілі, та вивільнити зливу швидких металевих часток. Для роботи на більш коротких відстанях, потрібна легша зброя з вищою швидкістю стрільби, щоби збільшити ймовірність влучення у швидку повітряну ціль. Для цього, широко використовується зброя калібру 20 мм і 40 мм.