Павло Кьору, Кьор або Кіор, повністю відомий як Павло Іванович Кьору-Янакі (, або Павел Кьору; 2 квітня 1902 — ) — молдовський журналіст, фольклорист і радянський політик. Він був серед бессарабської молоді, яка відкинула об'єднання цього регіону з Румунією, а тому втекла до Української Радянської Соціалістичної Республіки, де приєдналася до свого батька-комуніста. Кьору-молодший служив у Червоній армії та НК, брав участь у громадянській війні в Росії; здобувши освіту політкомісара та відомий керівництву Комуністичної партії (КПРС), він вийшов із війни як автор радянської пропаганди з літературними та музичними захопленнями. Його батько став засновником Молдавської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки (МАРСР), створеної на українській території як заява радянських територіальних претензій на Бессарабію; хоча Кьору старший помер у 1926 році, його син продовжив свою політичну роботу, переїхавши до Балти.

Кьору особисто керував деякими з ключових інститутів радянського «молдовенізму» — доктрини, яка стверджувала, що молдовани (або молдавани) принципово відрізняються від румунів. Серед них газета Plugarul Roșu, літературний журнал Moldova Literarî та місцева Спілка письменників. Кьору був наркомом освіти МАСРР між 1928 і 1930 роками, і на цій посаді працював над створенням «молдовської мови» пролетаріату, головним чином перебільшуючи відмінності між молдовським діалектом і сучасною румунською. Він редагував словник Гаврила Буцюшкана, який був поміркованим зразком молдовенізму, але близько 1929 року взяв особисту відповідальність за проект, схвалюючи глибокий культурний сепаратизм через русифікацію лексики. На початку 1930-х років Кьору знову змінив свій світогляд, пропонуючи літературну мову, на яку в основному вплинув архаїчний діалект. Це зацікавило його вибірковим культивуванням класиків румунської літератури Васіле Александрі та Міхая Емінеску. Він привернув увагу у Великій Румунії своїми дослідженнями фольклору, і там його вважали мимовільним поборником румунського націоналізму.

У 1932 році Кьору підтримав радянські кампанії латинізації, за допомогою яких румунський алфавіт був фактично прийнятий МАРСР. Його культурна активність була значною мірою припинена до 1934 року, коли він обійняв політичні посади в Рибницькому районі і, можливо, був готовий стати лідером МАРСР. Це перебування раптово припинилося під час Великої чистки, коли його заклеймили як румунського націоналіста та троцькіста. У березні 1937 виключений з КПРС, у жовтні засуджений до розстрілу. Відомо, що його виконання було відкладено, але його остаточна доля залишається невідомою. Офіційні наративи, поширені на піку десталінізації, свідчать, що він помер у ГУЛАГу в 1943 році; їх ставлять під сумнів автори, які стверджують, що він, швидше за все, був розстріляний до кінця 1937 року.

Біографія

Походження та рання кар'єра Кьору був уродженцем села Картал на півдні Бессарабії; на той час ця територія входила до складу Бессарабської губернії Російської імперії через Ізмаїльський повіт (тепер Ізмаїльського району України). Ghenadie Nicu, «Acte și valori. Basarabia, acum», in Ziarul de Iași, 9 September 2007 Його точна дата народження, згідно з пізнішим дослідженням, — 2 квітня 1902 року. Iurie Colesnic, "Scriitorii transnistreni între tragedie și minciună...", in Timpul, 14 August 2019 Його батько, відомий румунською як Іван Миколайович Кьор-Іонаке, а російською як Іван Миколайович Кіор-Янакі, був важливою фігурою в регіональному більшовицькому русі, допомагаючи організовувати комуністичну мережу в Катеринославі.Galushenko, p. 105 Павло був музично обдарованою дитиною, продовжував виступати в аматорських хорах, а також став мультиінструменталістом (вмів грати на фортепіано, акордеоні, мандоліні та арфі). Відомо, що він був зарахований до Болградської середньої школи приблизно в той час, коли Бессарабія здобула незалежність як Молдавська Демократична Республіка.

Він залишив край у 1918 році, коли він об'єднався з Румунією. Він переплив Дністер і пішов добровольцем на службу в Червону армію, брав участь у громадянській війні в Росії. Оселившись на деякий час у Радянській Росії, Павло був прийнятий до Всеросійської комуністичної партії (майбутньої КПРС) у 1919 році, а потім приєднався до свого батька в Катеринославі; тут він був призначений до комуністичної таємної поліції, НК, яка слугувала такою між 1920 і 1922 роками. Кьору-молодший закінчив Комуністичний університет імені Свердлова в Москві в 1924 році. Виступав як виконавець народних мелодій для низки благодійних концертів, збираючи кошти для тих, хто пережив голод на Волзі. З 1924 року батько Кьору був переважно активним у Радянській Україні, приєднавшись до обласного комітету Української більшовицької партії в Одесі, а потім був прийнятий до Центрального виконавчого комітету Радянського Союзу. Його також покликали допомогти у створенні підлеглої МАРСР, розташованої на захід від цього міста, але лише до квітня 1926 року, коли він помер у Кисловодську. У 1924—1925 роках Кьору-молодший повернувся до Червоної Армії на посаду політкомісара Червоного козацтва. Потім він став першим секретарем осередку українського комсомолу в новоствореній молдавській державі; у цей період відбувся його перший внесок у радянську пропаганду, брошури Что такое комсомол («Що таке комсомол?», 1925) і «Наша смена — пионеры» («Наша зміна: піонери», 1926).Galushenko, p. 106

Оселившись у Балті, Кьору допоміг заснувати газету Plugarul Roșu, працюючи її головним редактором, і став наркомом освіти МАРСР, на цій посаді він допоміг заснувати Спілку письменників. Ймовірно, він був головним літературним автором у Plugarul Roșu, з колонкою під назвою Ungherașul poeziei norodnice moldovenești («Маленький куточок молдавської народної поезії»), пізніше Pagina Literarî («Літературна сторінка»). Згодом він став самостійним журналом Moldova Literarî («Літературна Молдова») — незвичайним у радянському контексті тим, що він був редакційно незалежним. Його прихід припав на той час, коли професійна інтелігенція МАССР розділилася на румунів і молдовенізаторів. Як зазначає російський вчений Олег Гром, колишня група, яка все ще насолоджувалася відносною верховенством, не вважала румунами молдаван як відзначена етнічною приналежністю, як за класом: «„Румуни“ в цьому тлумаченні — це, перш за все, бояри і капіталісти, які „дурили“ власний народ». Натомість молдовенізатори активно прагнули створити «молдавську мову», сподіваючись трансформувати класову свідомість у новий етнічний націоналізм. Власний інтерес Кьору до лінгвістичної галузі спонукав його стати видавцем російсько-молдовського словника, укладеного Гаврилом Бучусканом у 1926 році; він розділив редакційні титри з письменником Дмитром Мілєвим. Рецензуючи цей внесок, історик Маріус Таріце зазначає, що, незважаючи на збереження локалізованого кириличного письма, він ще не схвалює твердження про те, що «молдовська» була цілком відмінною від румунської.

Створення мови Експеримент Кьору з мовою почався у вересні 1926 року, коли його призначили директором Наукового комітету МАРСР — у цьому інституті працював лише один відділ, присвячений лінгвістиці, який очолював граматик Леонід Мадан. Озираючись на цю діяльність через чотири роки, Кьору стверджував, що румунський не просто відрізняється від молдавської, але й незрозумілий для ораторів останнього (хоча він також повідомив про своє роздратування, що багато носіїв МАРСР, включаючи дуже визначні наукові кадри, вважають, що молдовська та румунська мови є однією та однакові). Він служив наркомом освіти між 1928 і 1930 роками, коли, як зазначає філолог Василе Багнару, він виступав за політичне спрямування лінгвістики; він підтримував наголос на відмінностях між архаїчним молдавським діалектом і модернізованою румунською мовою, пропонуючи, щоб комуністи могли створити молдавську мову з першої; на цій основі Кьору припустив, що румунська мова була мовою «експлуататорів», тоді як молдовська була мовою «експлуатованих». Він взяв на себе особисту відповідальність за проект, замінивши словник Бучускана своїми власними працями з лексикографії та трактатом «Dispri orfografia linghii moldovinești» (з'явився в Бірзу в 1929 році); «або за вибором Кьору, або через доповнення та зміни редакторів», вони рекомендували русифіковану лексику з такими термінами, як soiuz для «союзу» (замість румунського unire).

У своїй доповіді в листопаді 1929 року Кьору стверджував, що створення нових мов було загальносоюзним процесом, у якому брали участь багато інших радянських мов; у своєму вступі до одного з підручників Мадана він засудив стандарт Бучускана як занадто румунський. Що стосується орфографії, Кьору виступав за оновлення кирилиці прямими запозиченнями з російського алфавіту — включно з я та ю — стверджуючи, що це «демократичний, спрощений і науковий» підхід. Рецензуючи його внесок, лінгвіст Анатоль Ленца зауважує, що він «повністю змінив» звичні стандарти румунського кириличного алфавіту, сприяючи русифікації. Кьору та Мілєв підтримали Мадана, який також запропонував письменникам сфабрикувати лексику «молдавського соціалізму». Разом з І. Кушмаунсе вони написали звернення, в якому стверджувалося, що: «Нам не потрібна румунська літературна граматика, оскільки така граматика повністю задушила б нашу молдавську мову» (Ноауы ну ні требуі граматикі літератури ромыніаскы кэч ку ашэ граматики ной ом ынабушы ди тэт лимба ноастры молдовиняси).

У 1930 році Кьору визнав, що його більше цікавить створення «рідної мови» та «живої мови», а не повноцінної молдовської літературної мови; він також повідомив, що не цікавиться історичним фоном народної мови МАРСР, просто описуючи тему як «важку». Після того, як він переключив увагу на літературне вираження, він пом'якшив свою позицію, віддаючи перевагу старим румунським джерелам і покладаючись на моделі мовлення його рідної Бессарабії — таким чином ізолювавши себе від інших активістів, які хотіли мову, засновану на порівняно екзотичних моделях мовлення Дубоссар. Кьору також захоплювався румунським фольклористом Васіле Александрі, бажаючи наслідувати його роботу в цій галузі. Він неодноразово закликав усіх місцевих комуністів добре ознайомитися з тим, що він називав «молдовською літературою», а також пропагувати її в селах.

Як зазначає етнограф Марія Чокану, власна діяльність Кьору, «першого радянського молдовського фольклориста», була забарвлена його іншою ідентичністю — «войовничим марксистським ідеологом». Його дослідження румунського фольклору, включаючи книгу 1927 року Zicătoarele moldovenești («Молдавські приказки»), зібрали лише те, що «узгоджувалося з радянською ідеологією». Його вихід як музикознавця включав книгу «революційних пісень», написану разом із композитором Михаілом Баком та надрукована в Балті невідомо коли (можливо, наприкінці 1920-х). Кьору особисто впорався з перекладом на російську мову і записав відповідні музичні бали, висловивши надію на те, що хори будуть сформовані у кожному селі. У книзі незвичайно представлений румунський націоналістичний гімн Hora Unirii, представлений тут як «Хора робітників».Silviu Andrieș-Tabac, «Capitolul III. Imnul de Stat», in Silviu Andrieș-Tabac (ed.), Simbolurile naționale ale Republicii Moldova, p. 242. Chișinău: Academy of Sciences of Moldova & Enciclopedia Moldovei, 2011.