Леон Блуа

Леон Марі Блуа нар. 11 липня 1846, Нотр-Дам-де-Санільяк — пом. 3 листопада 1917 , Бург-ла-Рейн поблизу Парижа) — французький письменник і католицький філософ.

Біографія Леон Блуа — син Жана Батиста Блуа (1814—1877), інженера- масона, та його дружини Анни-Марі Карро (1818—1877), католички іспанського походження — був другим за віком із семи синів родини. Блуа кинув школу в четвертому класі середньої школи. Потім він навчився креслення в кабінеті свого батька, писав трагедії, почав вивчати мистецтво і спробував себе як автор. За цей час Леон Блуа втратив віру в Бога.

У 1864 році Блуа поїхав до Парижа, де збирався стати художником. Однак спочатку він працював конторським клерком і креслярем в залізничній компанії. У 1867 році, будучи бунтівним соціалістом, Блуа познайомився з католиком і антиреспубліканцем Жюлем Амеде Барбе д'Оревільї, секретарем якого він став. Завдяки цій діяльності він познайомився з роялістами Луї де Бональдом і Жозефом де Местром, а також з традиціоналістом Хуаном Доносо Кортесом. Леон Блуа вивчав Вульгату, твори Антуана Блана де Сен-Бонне та містиків Анни Катаріни Еммерік і Анжели з Фоліньйо. Вплив оточення змусив Блуа повернутися до католицької віри його дитинства в 1869 роціCaroline Mary: Zwillingskristall aus Kot und Diamant. Leon Bloy in Deutschland. Matthes & Seitz, Berlin 2009, S. 17f..

Леон Блуа брав участь у франко-прусській війні 1870/1871 рр. як доброволець у Mobiles de la Dordogne, не будучи відправленим на фронт. Свої воєнні враження він літературно опрацював у книзі «Піт і кров» («Sueur de Sang», 1893).

Після війни Блуа знову жив зі своїми батьками в Періге до 1873 року. Він пережив інтенсивний духовний досвід, навчав свого молодшого брата і отримав посаду адвоката. 1873—1877 роках працював серед бухгалтером на залізниці та журналістом консервативної газети L'Univers. Проте у нього були конфлікти з роботодавцями й колегами. Блуа познайомився з Ернестом Елло, з яким він подружився і яким дуже захоплювався, а також з Полом Бурже. У 1877 році Блуа познайомився з абатом Тардіфом де Моадре († 1879 в Ла Салетт), який познайомив його з символічною інтерпретацією Святого Письма та пояснив йому об'явлення Діви Марії як чудо Ла Салетт.

З 1877 по 1882 рік у Леона Блуа був роман із повією Анн-Марі Руле (Вероніка в романі Le Désespéré). Він кілька разів шукав притулку у траппістів і картузіанців, намагаючись надати своєму життю нового спрямування. Його кохана прийняла католицизм; як провидиця, вона оголосила про швидке пришестя Святого Духа і пообіцяла Блуа мученицьку смерть, на яку він чекав до останніх днів життя. У 1882 році Анн-Марі Руле збожеволіла і була інтернована в Кані, де й померла в 1907 році. Її смерть занурила Блуа в глибокий відчай і відкидання дійсності.

З 1882 року Блуа мав перші контакти з паризьким кабаре Le Chat Noir на Монмартрі. Він писав памфлети, полеміку та статті для таких газет, як Le Figaro, La Plume, Gil Blas та Mercure de France. Разом з Жорісом-Карлом Гюїсмансом і Огюстом де Вільє де л'Іль-Аданом він утворив дружнє коло, яке назвало себе Колегією жебраків. Дружба з Гюїсмансом розірвалася, коли новонавернений приховав релігійний вплив Блуа на нього в інтерв'ю для Écho de Paris, яке вийшло в 1889 році. Блуа оприлюднив причини свого розриву стосунків з Гюїсмансом у двох газетних статтях, 1 червня 1891 року в La Plume і 24 січня 1893 року в Gil BlasLéon Bloy: Über das Grab von Huysmans. Übersetzt von Ronald Voullié. Zwei Kommentare von Raoul Vaneigem (1986). Merve, Berlin 2009, S. 56 u. 73..

Перший твір Блуа , Відкривач глобуса (Le Révélateur du Globe, 1884), яку він присвятив Христофору Колумбу, не мала успіху. У цей же час Блуа мав роман із робітницею та повією Бертою Дюмон, яка померла від правця у 1885 році. У своєму романі «Божа жінка» (1897) письменник змалював її як головну героїню Клотільду Марешаль. Протягом цього часу Блуа провадив богемне життя, перебуваючи у скрутних фінансових обставинах.

У 1889 році Леон Блуа зустрівся в Парижі з Йоганною (Жанною) Мольбех (1859—1928), дочкою данського поета Крістіана Мольбека (1821—1888). Після того, як наречена прийняла католицизм, в 1890 році пара одружилася і вирушила до Данії, але незабаром повернулася до Франції. Блуа задокументував історію їхнього кохання у своїх «Листах до нареченої» (Lettres à sa Fiancée, 1922). Подальше життя подружжя було позначене бідністю, голодом, смертю немовлят, соціальною стигматизацією та невизнанням. Сім'я часто змінювала квартири в Парижі та околицях. З чотирьох її дітей двоє синів Андре і П'єр померли від голоду в 1895 році, але дві її дочки Вероніка і Мадлен вижили. Проте попри тяжкі життєві обставини Блуа продовжував писати:

«Блуа не віддався на милість своєї жалюгідної долі, він сам обрав бідність, тому що це був єдиний шлях, який привів його до Бога»Caroline Mary: Zwillingskristall aus Kot und Diamant. Leon Bloy in Deutschland. Matthes & Seitz, Berlin 2009, S. 24..

У підлітковому віці Блуа вів свої перші щоденники в 1861—1862 та 1864—1866 роках. У рік, коли було опубліковано його есе Le Salut par les Juifs (1892), він знову почав вести щоденник, у якому описував своє життя, читання, генезу своїх творів і зустрічі. До кола його друзів входили:

Жак і Раїса Марітен критик Рене Мартіно художник Жорж Руо скульптор Фредерік Бру піаніст Рікардо Віньєс композитор Жорж Орік геолог П'єр Терм'є письменник П'єр ван дер Меер де Вальхерен Абат Леонс Петі художник Генрі де ГруCaroline Mary: Zwillingskristall aus Kot und Diamant. Leon Bloy in Deutschland. Matthes & Seitz, Berlin 2009, S. 29..

У 1916 році Леон Блуа зміг переїхати в будинок у Бур-ла-Рен, що залишив йому Шарль Пегі, який загинув на війні в 1914 році.

3 листопада 1917 року він помер від нападу уремії (ниркова недостатність) в Бур-ла-Рен, в оточенні родини та друзів, і був похований на місцевому кладовищі. Його могила була освячена там 3 травня 1925 рокуXavier Lenormand, Histoire des rues de Bourg-la-Reine, p. 19.. Вона прикрашена бронзовим барельєфом роботи скульптора Фредеріка Бру, що зображає об'яву Марії з Нотр-Дам де Ла Салетт (Ізер), яку Леон Блуа особливо шанував..

Погляди Леон Блуа бачив себе послідовником біблійних пророків, які попереджали про наближення кінця часів. Його боротьба була спрямована проти всіх тих, хто або прискорює скочування світу в прірву, або заперечує це і публічно пропагує таке заперечення. Полеміка Блуа варіюється від літературної ворожнечі, особливо проти Золя та Доде, до критики націй і народів, яких він звинувачує в тому, що вони заспокоїлися в безбожності. Протестантська Данія, країна походження його дружини Йоганни Мольбех, разом з Німеччиною та Англією є об'єктом фундаментальної критики:

«Я живу, а точніше: я виживаю болісним і чудесним чином тут, у Данії, без можливості втекти, серед невиліковних протестантів, до яких не дійшло світло, — і це протягом трьохсот років, після того, як їхня нація повстала як одна людина і без вагань під голос брудного ченця» [мається на увазі Лютер] «зректися Ісуса Христа».

Початково будучи прихильником символізму, Блуа став побожним католиком і захисником християнської істини. У своїх пізніших творах вічний жебрак є одним із послідовників католицького оновлення (Renouveau catholique), а також одним із радикальних критиків буржуазного християнства на рубежі ХХ століття. Описаний протестантським богословом Вальтером Ніггом як божий гавкучий пес, Леон Блуа, як юродивий у Христі, уособлював утопію повернення до первісного християнства і пропагував радикальне слідування за Христом в умовах тотальної бідності.

Рецепція У німецькомовному світі роботи Леона Блуа знайшли реципієнтів із різних дисциплін. Серед них Франц Кафка, Карл Шмітт, Ернст Юнґер, Генріх Белль, Гертруда Фюссенеґґер та Міхаель Брінк.

У своїй праці «Політична теологія» (1922) Карл Шмітт посилається на теоретиків іспанської та французької контрреволюції. У цей час, коли він переймався основами своєї критики, Шмітт і Гуго Балль, який щойно навернувся до католицизму, на своїй першій зустрічі говорили про Леона Блуа.

У своїй першій проповіді 14 березня 2013 року новообраний Папа Франциск процитував слова Леона Блуа: «Хто не молиться Господу, той молиться дияволу».

Твори

Проза

1870: La Chevalière de la Mort. 1884: Le Révélateur du Globe. Vorwort Jules Amédée Barbey d'Aurevilly. Sauton, Paris. 1885: Propos d'un Entrepreneur de Démolitions. 1885: Le Pal. 1890: Christophe Colombe devant les Taureaux. 1892: Le Salut par les Juifs. Demay, Paris. 1893: Sueur de Sang (1870—1871). Dentu, Paris 1893. 1894: Histoires désobligeantes. 1894: Léon Bloy devant les cochons, suivi de lamentation de l'epee. Chamuel, Paris. 1897: La Femme Pauvre. Episode Contemporain. Bernouard, Paris. 1897: Le Désespéré. 1900: Je m'accuse. La maison d'art, Paris. 1900: Le Fils de Louis XVI. 1902: Exégèse des lieux communs. Mercure de France, Paris. 1903: Les dernières colonnes de l’Église. 1905: Bellulaires et porchers. 1906: L'Epopée byzantine. (1917: Constantinople et Byzance.) 1908: Celle qui pleure. 1909: La Sang du Pauvre. 1912: L'Ame de Napoléon. Mercure de France, Paris. 1913: Sur la tombe de Huysmans. Collection des Curiosités littéraires, Paris. 1914: Sueur de sang (1870—1871). Georges Cres, Paris. 1915: Jeanne d'Arc et l'Allemagne. George Cres, Paris. 1917: Méditations d'un Solitaire en 1916. Mercure de France, Paris. 1918: Dans les Ténèbres. (Postum). Paris. 1925: Le Symbolisme de l'Apparition. (Postum). Mercure de France, Paris.

Щоденники

1898: Le Mendiant ingrat (1892—1895). 1904: Mon Journal (1896—1900). 1905: Quatre ans de captivité à Cochons-sur-Marne (1900—1904). 1911: L'Invendable (1903—1911). 1911: Le Vieux de la Montagne (1907—1910). 1914: Le Pelerin de l'Absolu (1910—1912). 1916: Au Seuil de l'Apocaplypse (1913—1915). 1920: La Porte des Humbles (1915—1917). 1926—1927: Journal de Jeunesse. Cahiers Léon Bloy. 1999: Journal. 2 Bde. Robert Laffont, Paris.

Листи

Листи до Вероніки. (1877—1879). 1933 рік. Листи до нареченої. (1889—1890 рр.). 1922 рік.

Повне зібрання творів

1947—1950: L´Œuvres de Léon Bloy. 20 Bde., herausgegeben v. Joseph Bollery. Bernouard, Paris. 1964—1975: Œuvres de Léon Bloy. 15 Bde., herausgegeben v. Joseph Bollery u. Jacques Petit. Mercure de France, Paris.

Примітки

Література

Albert Béguin: Léon Bloy l'Impatient. Egloff, Paris 1944. Christoph Benke: Kleine Geschichte der christlichen Spiritualität. Herder, Freiburg u. a. 2007, ISBN 978-3-451-29608-6, S. 132—134. Michèle Fontana: Léon Bloy. Journalisme et subversion 1874—1917. Honoré Champion, Paris 1998, ISBN 2-85203-815-3. Gertrud Fussenegger: Zeit des Raben, Zeit der Taube. Roman. Langen/Müller, München 2003, ISBN 978-3784428970. Caroline Mary: Zwillingskristall aus Kot und Diamant. Leon Bloy in Deutschland. Dissertation Universität Heidelberg u. Sorbonne. Matthes & Seitz, Berlin 2009, ISBN 978-3-88221-023-1 Walter Nigg: Léon Bloy, der bellende Hund Gottes. In: Walter Nigg: Heilige ohne Heiligenschein. Walter, Olten 1978 222—245. ISBN 3-530-61208-1 Alexander Pschera: Léon Bloy. Pilger des Absoluten. Edition Antaios, Schnellroda 2006, ISBN 3-935063-08-3. Alexander Pschera: Alles ist anbetungswürdig. Zur Ausweitung des Weltzugangs bei Léon Bloy. In: Vatican Magazin Heft 4/2007. Alexander Pschera: Léon Bloy oder die Überwindung. In: Krachkultur Nr. 12/2008. Alexander Pschera: Der gesteinigte Text. Stephanus. Bloy. Céline. In: Fuge — Journal für Religion und Moderne. Bd. 6/2010. Alexander Pschera: Léon Bloy oder die Katakomben von Paris. SWR 2 Essay (Online) Martha Romeissen: Katholizismus als Mystik bei Léon Bloy. Mit einer Monographischen Bibliographie Léon Bloy. S. Hirzel, Leipzig 1935.

Посилання

Леон Блуа на сайті Тулузького університету (фр.)