Історія Повітряних сил США — історія заснування, застосування та розвитку Повітряних сил Сполучених Штатів Америки, з моменту їх формування, як окремого виду Збройних сил США 18 вересня 1947 року після введення в дію Закону про національну безпеку 1947 року. Закон створив Національну військову установу, пізніше перейменовану на Міністерство оборони США, яка складалася з чотирьох із п'яти гілок: армії, корпусу морської піхоти, військово-морських сил та нещодавно створених ПС. До 1947 року військова авіація була розподілена між армією для наземних операцій та ВМС і Корпусом морської піхоти для морських та десантних операцій. Армія створила першу попередницю Повітряних сил 1 серпня 1907 року, яка через низку змін організації, назв і місій проіснувала до остаточного виокремлення через 40 років.
У цей часовий проміжок до формування сучасних Повітряних сил США, американська військова авіація іменувалася: Повітроплавальне відділення Корпусу зв'язку США (Aeronautical Division, U.S. Signal) (1 серпня 1907 — 18 липня 1914); Авіаційна секція Корпусу зв'язку США (Aviation Section, U.S. Signal Corps) (18 липня 1914 — 20 травня 1918); Відділення військового повітроплавання (Division of Military Aeronautics) (20 — 24 травня 1918); Авіаційна служба Армії США (U.S. Army Air Service) (24 травня 1918 — 2 липня 1926). Повітряний корпус Армії США (2 липня 1926 — 20 червня 1941) Повітряні сили Армії США (20 червня 1941 — 17 вересня 1947)
Передумови
Перша світова війна У 1917 році, після вступу Америки в Першу світову війну, було створено перше значне бойове формування військової авіації США, коли було сформовано повітряну службу як частину Американських експедиційних сил (AEF). Генерал-майор Мейсон Патрік командував повітряною службою AEF; його заступником був бригадний генерал Вільям Мітчелл. Ці авіаційні підрозділи, деякі з яких пройшли підготовку у Франції, забезпечували тактичну підтримку армії США, особливо під час битви при Сен-Мієлі та в Мез-Аргоннській операції. Серед асів авіаційної служби AEF були капітан Едді Рікенбакер і другий лейтенант Френк Люк. Одночасно зі створенням цих бойових сил авіаційний підрозділ армії США в США було виведено з-під контролю Корпусу зв'язку та підпорядковано безпосередньо військовому міністру США. Для керівництва Авіаційною службою армії була запроваджена посада помічника військового секретаря, яка мала подвійну відповідальність за розробку та закупівлю літаків, а також за підготовку та навчання авіаційних частин. Після закінчення Першої світової війни авіаційна служба AEF була розпущена, а армійська авіаційна служба США в основному демобілізована.
У 1920 році Авіаційна служба стала родом військ армії, а в 1926 році була перейменована на Повітряний корпус Армії США. У цей період Повітряний корпус почав експериментувати з новими методами ведення дій у повітрі, включаючи дозаправлення у повітрі та розробку B-9 і Martin B-10, перших суцільнометалевих бомбардувальників-монопланів, і нових винищувачів.
Міжвоєнний період У 1920-х і 1930-х роках американці були зачаровані авіацією і не дозволяли консервативним колам Військового міністерства блокувати інновації. Генерал Біллі Мітчелл, заступник директора авіаційної служби, прагнув відібрати контроль над береговою обороною у ВМС. Він публічно наполягав на тому, що його літаки можуть потопити лінкори в будь-який день, що було підтверджено серією випробувань, кульмінацією яких стало потоплення трофейного німецького дредноута «Остфрізланд». Мітчелл втратив самовладання в 1925 році, коли в прес-релізі звинуватив ВМС у «некомпетентності, злочинній недбалості та майже зрадницькому управлінні національною обороною». Натомість на нього чекав широко розрекламований військовий трибунал, якого він хотів, і йому дозволили викласти свою теорію про те, що для перемоги в майбутній великій війні достатньо лише повітряних сил. Був засуджений, пішов у відставку. Мітчелл став популярним героєм, і громадська думка змусила Військове відомство докласти зусиль щодо нарощування спроможностей Авіаційного корпусу. Головний аргумент Мітчелла полягав у тому, що повітряна компонента збройних сил повинна бути автономною — нею повинні керувати льотчики, які розуміють нові технології, нову тактику, нові стратегії, і які не будуть витрачати дорогоцінні повітряні засоби, намагаючись допомогти старомодним арміям і флотам. До своєї смерті в 1936 році Мітчелл, будучи цивільною особою, був невтомним пророком військово-повітряної сили перед численною цивільною аудиторією, але він втратив зв'язок з авіаційними розробками і перестав бути впливовим у військовій авіації. Дійсно, його майже істеричні напади викликали ворожість багатьох генералів. Повітряний корпус вдався до кількох рекламних трюків, але, здавалося, завжди був затьмарений такими популярними цивільними особами, як Чарльз Ліндберг, Говард Г'юз чи Амелія Ергарт.
У 1934 році президент Франклін Рузвельт, ворогуючи з авіаіндустрією, раптово передав доставку повітряної пошти ВПС. Численні аварії недосвідчених пілотів Повітряного корпусу на посередніх літаках із поганим навігаційним обладнанням підкреслили крихкість нової роду військ та підірвали її заяви про те, що під час війни військова авіація здатна творити чудеса. Рузвельт, однак, твердо вірив у повітряну силу і мав за собою як громадську думку, так і Конгрес. Коли навесні 1940 року почалася мобілізація, Рузвельт був таким же енергійним, як ніхто, у розширенні ролі Повітряного корпусу, вимагаючи 50 000 літаків на рік і надсилаючи найкращі нові моделі до Британії для її війни проти Люфтваффе.
У 1935 році, згідно з рекомендаціями двох цивільних комісій, відбувся наступний крок до виділення Повітряних сил зі складу армії, коли всі льотні підрозділи, які до цього часу були розподілені між різними наземними командуваннями, були згруповані разом у повітряну оперативну групу під командуванням одного повітряного командувача у Генеральному штабі ПС. Повітряний корпус, очолюваний начальником Повітряного корпусу, продовжував діяти, як і раніше, але тепер відповідав лише за постачання, аеродроми та навчання, фактично розділивши ПС на дві частини. Обома командували генерал-майори (Френк Ендрюс і Оскар Вестовер, а потім Генрі Арнольд).
У 1937 році вперше з'явився B-17 «Летюча фортеця». Три B-17 пасажирський лайнер Rex. Незважаючи на те, що місія мала на меті продемонструвати здатність Повітряного корпусу захищати узбережжя країни, вона також вказала на доктрину переваги стратегічного бомбардування, яка формується в Повітряному корпусі.
Друга світова війна
Американські повітряні сили досягли повноліття під час Другої світової війни. Президент Франклін Д. Рузвельт взяв на себе ініціативу після Мюнхенської угоди, закликавши до значного збільшення повітряних сил, зокрема дальньої стратегічної авіації. Президент запровадив план будівництва 15 000 військових літаків на рік, який зріс до 50 000 на рік після перемоги Осі в битві за Францію. Організаційно повітряні сили стали значною мірою незалежними від армії в 1941 році, коли Повітряний корпус став частиною нових Повітряних сил армії США (AAF), а Генеральний штаб Повітряних сил був перейменований на Бойове командування. У ході основної реорганізації армії згідно з Циркуляром № 59 Військового міністерства, який набув чинності 9 березня 1942 року, новостворені армійські повітряні сили отримали рівний голос з армією та флотом в Об'єднаному комітеті начальників штабів і повну автономію від армійських сухопутних сил і служб постачання, будучи по суті окремим видом у всьому, крім назви. Реорганізація також ліквідувала як Бойове командування, так і Повітряний корпус як організації (останній залишався бойовим родом військ армії до 1947 року) на користь упорядкованої системи командування та повітряних армій, що отримали власні номери, для децентралізованого управління армійськими повітряними силами, що розвивалися.
Генерал-майор Карл Спаатс прийняв командування 8-ю повітряною армією в Лондоні в 1942 році; з бригадним генералом Айрою Ікером як другим командувачем він керував кампанією стратегічних бомбардувань. Наприкінці 1943 року Спаатц був призначений командувачем нових стратегічних повітряних сил США, підпорядковуючись безпосередньо Об'єднаному комітету начальників штабів. Спаатц розпочав операції денного бомбардування, використовуючи довоєнну доктрину застосування бомбардувальників у щільних формуваннях у польоті, покладаючись на їхню об'єднану оборонну вогневу міць для захисту від атакуючих ворожих літаків, а не на підтримку супроводу винищувачів. Доктрина виявилася помилковою, коли спробували виконати місії глибокого проникнення за межі радіусу дії винищувачів супроводу, тому що німецькі винищувачі Люфтваффе переважали бомбардувальні формування США, збиваючи їхні бомбардувальники з перевищенням «прийнятних» втрат, особливо в поєднанні з величезною кількістю зенітних батарей, що захищали головні об'єкти на території нацистської Німеччини. Американські льотчики зазнали значних втрат в операції «Припливна хвиля» на нафтопереробні заводи в Плоєшті, Румунія, і заводи шарикопідшипників у Швайнфурті та Регенсбурзі, Німеччина, і саме рівень втрат екіпажів, а не матеріальних засобів спричинив відхід від стратегічного наступу восени 1943 року.
8-ма повітряна армія намагалася використовувати як P-47 «Тандерболт», так і P-38 «Лайтнінг» в ролі винищувачів ескорту. Втім, хоча «Тандерболт» був потужним винищувачем, йому не вистачало радіусу дії, навіть з використанням підвісних паливних баків, щоб збільшити бойовий радіус польоту, і «Лайтнінг» виявився механічно ненадійним на холодних висотах, на яких проводилися польоти. Захист бомбардувальників був значно покращений після надходження в Європу американських винищувачів P-51 «Мустанг». Завдяки розширеному радіусу дії та конкурентоспроможним або кращим характеристикам у порівнянні з усіма існуючими німецькими винищувачами з поршневими двигунами, «Мустанг» став негайно доступним рішенням для вирішення кризи. У січні 1944 року 8-ма повітряна армія отримала пріоритет у оснащенні своїх груп, так що в кінцевому підсумку 14 з 15 її груп поставили «Мустанги». Винищувачі P-51 почали операції в лютому 1944 року та швидко збільшували свою кількість, так що Люфтваффе зазнавало все більших втрат винищувачів у повітряних боях, починаючи з Великого тижня на початку 1944 року. Винищувачам союзників також було надано повну свободу в атаках на аеродроми німецьких винищувачів, як під час заздалегідь спланованих місій, так і під час повернення на базу після виконання супроводження. Результатом стало те, що головна загроза Люфтваффе союзним бомбардувальникам суттєво скоротилася до Дня Д.
На Тихоокеанському театрі воєнних дій американська авіація під керівництвом генерала Джорджа Кенні надавали велику тактичну підтримку Дугласу Макартуру у південно-західному Тихому океані. Пілоти Кенні винайшли техніку топмачтового бомбардування японських кораблів. Сили Кенні заявили про знищення 11 900 японських літаків і 1,7 мільйона тонн кораблів. Перша розробка та постійне впровадження повітряних перевезень американськими повітряними силами відбулося між травнем 1942 року та листопадом 1945 року, коли сотні транспортних літаків доставили понад півмільйона тонн вантажів з Індії до Китаю через .