Рабство в середньовічній Європі — складна та багатогранна соціально-економічна система, що характеризувалася утриманням людей як власності та їхньою примусовою працею протягом періоду, який прийнято вважати середньовіччям (приблизно з V по XV століття). Хоча форми та поширеність рабства значно відрізнялися залежно від регіону та епохи, воно було невід'ємною частиною суспільного ладу в багатьох частинах континенту, впливаючи на економіку, право та соціальні відносини.
Європа та Північна Африка були частиною взаємопов'язаної торговельної мережі Середземномор'я, яка включала й работоргівлю. У середньовіччі полонених, захоплених під час війни, часто перетворювали на рабів. З переходом європейських королівств до феодального суспільства інша правова категорія невільних людей — кріпаки — почала витісняти рабство як основний економічний та сільськогосподарський двигун. Протягом середньовічної Європи погляди на поневолених народів та їхні суспільні ролі значно відрізнялися: від обмеження одних лише сільськогосподарською працею до позицій інших як довірених політичних радників.
Раннє середньовіччя
Рабство раннього середньовіччя (500—1000 рр.) спочатку було продовженням ранніх римських практикRichard P. Saller, «Familia, Domus, and the Roman Conception of the Family», Phoenix 38:4 (1984), p. 343.'The Bitter Chain of Slavery': Reflections on Slavery in Ancient Rome. Keith Bradley. Curated studies. Hellenic Centre of Harvard University. https://chs.harvard.edu/curated-article/snowden-lectures-keith-bradley-the-bitter-chain-of-slavery/ пізньої античності та продовжилося напливом полонених унаслідок соціального хаосу, спричиненого вторгненням варварів до Західної Римської імперії. Зі збереженням римської правової практики рабства, нові закони та практики щодо невільництва поширилися по всій Європі. 2 volumes Наприклад, положення щодо рабів містили валлійські закони Гайвела Доброго. У германських королівствах закони закріплювали поневолення злочинців. Скажімо, Вестготський кодекс передбачав поневолення злочинців, які не могли сплатити фінансові штрафи за свої злочини, а також як фактичне покарання за різні інші злочини. Такі злочинці ставали рабами своїх жертв, часто разом із їхнім майном.
У міру християнізації цих народів церква активніше працювала над зменшенням практики утримання одновірців у рабстві. Святий Патрік, який сам свого часу потрапив у полон і був поневолений, у своєму листі до воїнів Коротика протестував проти нападу, що призвів до поневолення новохрещених християн. Відновлення порядку та зростання могутності церкви поступово перетворили пізньоримську рабовласницьку систему Діоклетіана на кріпацтво.
Ще одним важливим фактором було піднесення Батільди (626—680), королеви франків, яка була поневолена до шлюбу з Хлодвігом II. Коли вона стала регенткою, її уряд заборонив работоргівлю християнами по всій імперії Меровінгів. Попри те, що рабство англійських християн було номінально припинено після завоювання 1066 року, близько 10 % населення Англії, зазначеного в Книзі Страшного суду (1086), були рабами. Однак важко бути впевненим у кількості рабів, оскільки давньоримське слово «раб» (servus) продовжувало застосовуватися до невільних людей, чий статус пізніше був відображений терміном «кріпак».
Работоргівля
Протягом середньовіччя у Європі рабство практикувалося в різних формах, поряд з ув'язненням, кріпацтвом та іншими формами неволі. Рабів використовували для сільськогосподарських і ремісничих робіт, а також для домашньої та військової служби.Slavery, Slave Trade. ed. Strayer, Joseph R. Dictionary of the Middle Ages. Volume 11. New York: Scribner, 1982. Протягом більшої частини цього часу продаж християнських рабів нехристиянам був заборонений. У Pactum Lotharii 840 року між Венецією та Каролінгською імперією Венеція зобов'язалася не купувати християнських рабів в Імперії та не продавати християнських рабів мусульманам.Il pactum Lotharii del 840 Cessi, Roberto. (1939—1940) — In: Atti. Istituto Veneto di Scienze, Lettere ed Arti, Classe di Scienze Morali e Lettere Ser. 2, vol. 99 (1939–40) p. 11–49 Церква заборонила експорт християнських рабів до нехристиянських земель, наприклад, на Кобленцському соборі 922 року, Лондонському соборі 1102 року та Армаському соборі 1171 року.
Як наслідок, більшість християнських работорговців зосередилися на перевезенні рабів з нехристиянських територій до мусульманської Іспанії, Північної Африки та Близького Сходу; а більшість нехристиянських торговців, хоч і не були зв'язані церковними правилами, також орієнтувалися на мусульманські ринки. Арабські срібні дирхеми, які, ймовірно, обмінювали на рабів, є в достатку у Східній Європі та Південній Швеції, що вказує на торговельні шляхи зі слов'янської території на мусульманську.
Італійські купці
У часи правління Папи Захарія (741—752) Венеція налагодила процвітаючу работоргівлю, поневолюючи людей, зокрема, в Італії, та продаючи їх маврам у Північній Африці (за повідомленнями, сам Захарій таку торгівлю за межами Риму заборонив).Duchesne, Louis Marie Olivier. XCIII Zacharias (741—752). Le Liber pontificalis; texte, introduction et commentaire par L. Duchesne (Volume 1). 1886. p. 426—439. Available on archive.orgReverend Alban Butler. «St. Zachary, Pope and Confessor». The Lives of the Saints, Volume 3. 1866. Коли продаж християн мусульманам було заборонено (pactum Lotharii), венеційські работорговці почали продавати слов'ян та інших східноєвропейських нехристиянських рабів через балканську работоргівлю. Валки рабів подорожували зі Східної Європи через празьку работоргівлю та альпійські перевали в Австрії до Венеції. Запис про сплачені мита в Раффельштеттені (903—906), поблизу Санкт-Флоріана на Дунаї, описує таких купців. Деякі з них самі є слов'янами Богемії та Русі. Вони прибули з Києва через Перемишль, Краків, Прагу та Богемію. У тому ж записі рабині оцінюються в тремісу (близько 1,5 грама золота або приблизно (номізми) або ісламського золотого динара) та рабів-чоловіків, яких було більше, за сайгу (що значно менше).MGH, Leges, Capitularia regum Francorum, II, ed. by A. Boretius, Hanovre, 1890, p. 250—252 (available on-line). Особливо цінними були євнухи, і для задоволення цього попиту у Венеції виникли «кастраційні будинки», а також інші відомі ринки рабів.
Венеція була далеко не єдиним центром работоргівлі в Італії. Південна Італія могла похвалитися рабами з далеких регіонів, включаючи Грецію, Болгарію, Вірменію та слов'янські регіони. У ІХ-Х століттях Амальфі був головним експортером рабів до Північної Африки. Починаючи з ХІІ століття разом з Венецією в торгівлі у Східному Середземномор'ї домінувала Генуя, а починаючи з ХІІІ століття венеційські та генуезькі работорговці домінували в работоргівлі на Чорному морі. Вони продавали мусульманським країнам Близького Сходу балтійських і слов'янських рабів, а також вірмен, черкесів, грузинів, турків та інші етнічні групи Чорного моря та Кавказу.Christian Slaves, Muslim Masters: White Slavery in the Mediterranean, the Barbary Coast and Italy, 1500—1800. Robert Davis (2004). p.45. . До ХІІІ століття Генуя переважно керувала работоргівлею з Криму до мамлюківського Єгипту. Саме тоді посилення венеціанського контролю над Східним Середземномор'ям дозволило Венеції домінувати на цьому ринку.Janet L. Abu-Lughod, Before European Hegemony: The World System A.D. 1250—1350 Oxford University Press Тільки між 1414 і 1423 роками у Венеції було продано щонайменше 10 000 рабів.Rawlins, Gregory J.E. Rebooting Reality — Chapter 2, Labor (archive from December 23, 2008)
Іберія
Аль-Андалус, територія Піренейського півострова, що перебувала під мусульманським контролем (711—1492), імпортувала велику кількість рабів на свій внутрішній ринок, а також слугувала перевалочним пунктом для мусульманських та єврейських купців, через яких продавали рабів решті ісламського світу.Olivia Remie Constable (1996). Trade and Traders in Muslim Spain: The Commercial Realignment of the Iberian Peninsula, 900—1500. Cambridge University Press. pp. 203—204. Легкий ринок, особливо для чоловіків військового віку, можна було знайти в Омейядській Іспанії, де існувала потреба в нових мамлюках.Аль-Хакам був першим монархом з цієї родини, який оточив свій трон певною пишнотою і розкішшю. Він збільшив кількість мамелюків (воїнів-рабів) до 5 000 кінних і 1 000 піших. …він збільшив кількість своїх рабів, євнухів і слуг; мав охорону кінноти, що постійно стояла біля воріт його палацу, і оточував свою особу вартою з мамелюків …. Ці мамелюки називалися Аль-Харас (Варта), тому що всі вони були християнами або іноземцями. Вони займали дві великі казарми зі стайнями для своїх коней.У часи правління Абд ар-Рахмана III (912—961) у Кордові, столиці Омейядського халіфату, спочатку було 3 750, потім 6 087, і нарешті 13 750 сакаліба, або слов'янських рабів. Ібн Хаукаль, Ібрагім аль-Караві та єпископ Кремони Ліутпранд зазначають, що єврейські купці Вердена спеціалізувалися на кастрації рабів, яких продавали як євнухів сакаліба, що було надзвичайно популярним у мусульманській Іспанії.
На думку Роджера Коллінза, хоча роль вікінгів у работоргівлі в Іберії залишається значною мірою гіпотетичною, їхні грабежі чітко зафіксовані. Про набіги вікінгів на Аль-Андалус повідомляється у 844, 859, 966 та 971 роках, що відповідає загальній картині такої активності, яка припадає на середину дев'ятого та кінець десятого століть.
Вікінги та варяги
У скандинавських країнах за часів вікінгів (700—1100) практикувалося рабство. Вікінги називали своїх рабів траллами (давньоскандинавською: Þræll). Існували також інші терміни, що використовувалися для опису рабів за статевою ознакою, такі як ambatt/ambott і deja. Термін «амбот» використовувався для позначення рабинь, так само як і термін «дежа». Ще одна назва, яка вказує на статус невільника, — bryti, що асоціюється з їжею. Це слово можна розуміти і як «готувальник», і як «ламаючий хліб», що робить людину з таким ярликом відповідальною за їжу в певному сенсі. Існує рунічний напис, який описує чоловіка зі статусом bryti на ім'я Толір, який міг одружуватися і виконував обов'язки управителя королівського маєтку. Інша назва — muslegoman, яку використовували для позначення раба-втікача. З цього можна зробити висновок, що різні імена тих, хто був рабами, вказують на посаду та виконувані обов'язки.
Фундаментальною частиною діяльності вікінгів був продаж та взяття полонених. Раби були здебільшого із Західної Європи, серед них було багато франків, англосаксів та кельтів. Багато ірландських рабів було взято в експедиції для колонізації Ісландії (874—930).See Iceland History Збирання рабів було побічним продуктом конфлікту. В «Анналах Фульди» записано, що франків, які зазнали поразки від групи вікінгів у 880 році н. е., після поразки забрали в полон. Угруповання вікінгів мали політичні конфлікти, які також призводили до взяття полонених.
Варяги перевозили рабів, захоплених під час набігів вікінгів у Східній Європі, у два пункти призначення: один — через Волзький торговий шлях та Каспійське море до Аббасидського халіфату на Близькому Сході, работоргівлю Саманідів та Іран; і один — до Візантійської імперії та Середземномор'я через Дніпро та работоргівлю на Чорному морі.Pargas & Schiel, Damian A.; Juliane (2023). The Palgrave Handbook of Global Slavery Throughout History. Tyskland: Springer International Publishing. p. 126The Palgrave Handbook of Global Slavery Throughout History. (2023). Tyskland: Springer International Publishing. p. 126 Балтійські торговельні центри простягалися на схід від Хедебю в Данії та Бірки у Швеції до Старої Ладоги.