Деякі або всі сексуальні акти між чоловіками, а рідше — між жінками, у різних регіонах класифікуються як кримінальне правопорушення. У більшості випадків такі закони не застосовуються до добровільних одностатевих стосунків, однак вони все одно сприяють переслідуванням з боку поліції, стигматизації та насильству щодо гомо- та бісексуальних осіб. Іншими наслідками є поглиблення через криміналізацію чоловіків, які мають секс із чоловіками, що відлякує їх від звернення по профілактичну допомогу або лікування ВІЛ-інфекції.

Криміналізацію гомосексуальности часто виправдовують науково спростованою ідеєю про те, що гомосексуальність можна «набути», або суспільним відразливим ставленням до гомосексуальности, яке нерідко ґрунтується на засудженні гомосексуальности в авраамічних релігіях (, християнство та ). Аргументи проти криміналізації гомосексуальности почали висловлювати ще за часів Просвітництва. Початкові заперечення включали практичну складність у застосуванні таких законів, надмірне втручання держави в приватне життя та переконання, що криміналізація не є ефективним засобом зменшення проявів гомосексуальности. Пізніше до аргументів додалися твердження, що гомосексуальність слід вважати хворобою, а не злочином, що криміналізація порушує права людини гомосексуалів, і що гомосексуальність не є морально неправильним явищем.

У багатьох країнах криміналізація гомосексуальности базується на правових кодексах, успадкованих від Британської імперії. Французька колоніальна імперія, навпаки, не призводила до криміналізації гомосексуальности, оскільки її скасували у Франції під час Французької революції для усунення релігійного впливу на кримінальне право. В інших країнах криміналізація ґрунтується на нормах шаріату. У західному світі масштабна хвиля розпочалася після Другої світової війни, згодом поширилася по всьому світу та досягла свого піка у 1990-х роках. Останніми роками в багатьох африканських країнах спостерігається посилення виконання антигомосексуальних законів через політизацію питання та хибну думку, що гомосексуальність є «західним імпортом». Станом на 2024 рік гомосексуальність є криміналізованою де-юре в 61 державі-члені ООН і де-факто ще у двох; принаймні сім із них передбачають .

Історія

Стародавній світ і ранньомодерна доба

містять положення про покарання за гомосексуальні зв'язки, однак досі тривають суперечки, чи йдеться в них про добровільні стосунки, чи лише про насильницькі. Першим відомим римським законом, що згадує одностатеві зв'язки, була . Хоча оригінальний текст цього закону не зберігся, імовірно, він забороняв вільним римським громадянам пасивну роль у гомосексуальних актах. спричинила зростання суспільного осуду гомосексуальности. У VI столітті візантійський імператор Юстиніан I запровадив нові закони проти одностатевих стосунків, назвавши такі дії «природовідступними». , яка мала значний вплив на правову традицію Близького Сходу, особливо в Лівані, передбачала смертну кару за гомосексуальність. Деякі передбачали штрафи за содомію (ліват), хоча інші її не згадували взагалі. У Центральній Мексиці XV століття гомосексуальні акти між чоловіками могли каратися і задушенням у гарячому попелі.

У пізньому Середньовіччі багато європейських юрисдикцій почали вносити заборони на содомію до світського законодавства. Водночас посилювалось і виконання таких законів: у деяких містах Європи почали з'являтися «відділи моралі». У ряді випадків содомія каралася слідством і доносами, в інших — штрафами, а іноді й спаленням учасників або місця, де відбувався акт. Смертна кара за содомію була поширеною в . Незрозуміло, наскільки суворо виконувалися ; одна з теорій стверджує, що їх виконання було пов'язане з моральною панікою, у якій гомосексуалів робили цапами-відбувайлами. Англійський монарх Генріх VIII увів заборону гомосексуальности до світського законодавства через Закон про содомію 1533 року (), намагаючись здобути моральну перевагу в релігійній боротьбі Англійської Реформації. Цей закон, заснований на релігійній забороні з книги Левит, передбачав смертну кару за содомію (анальний секс).

Вплив колоніалізму та імперіалізму

Багато сучасних юрисдикцій криміналізують гомосексуальність на підставі колоніальних кримінальних кодексів, прийнятих за часів британського панування. та його стаття 377, яка криміналізувала гомосексуальність, були поширені на низку британських колоній в Азії, Африці та Океанії. був розроблений для Ямайки та згодом прийнятий у Гондурасі, Тобаго, Сент-Люсії та на Золотому Березі. Кодекс Стівена був запроваджений у Канаді (а в модифікованій формі — у Новій Зеландії), поширюючи криміналізацію гомосексуальности на будь-яку одностатеву активність. був прийнятий в Австралії та кількох інших державах Співдружности, зокрема в Науру, Нігерії, Кенії, Танзанії, Папуа-Новій Гвінеї, Занзібарі, Уганді, а також в Ізраїлі. Після запровадження закони проти гомосексуальности часто зберігалися в постколоніальному кримінальному законодавстві з . Деякі держави приймали натхненні Британією закони про криміналізацію гомосексуальности під неформальним впливом, тоді як інші колишні британські колонії вдавалися до криміналізації під впливом норм шаріату. І Китай, і Японія, які історично не переслідували гомосексуальність, запровадили її криміналізацію на основі західних зразків у XIX столітті.

Під час Французької революції 1791 року Національні установчі збори скасували закон про кримінальне переслідування гомосексуальности в межах прийняття нового кримінального кодексу, вільного від впливу християнства. Хоча гомосексуальність ніколи не обговорювалась у парламентських дебатах, у Франції вона з того часу є легальною. Раніше за ці дії могли карати спаленням, хоча такі покарання застосовувались рідко. Декриміналізація содомії була закріплена в Кримінальному кодексі 1810 року. Завдяки завоюванням Наполеона, а також запровадженню цивільного та кримінального законодавства, побудованого на французькій моделі, було скасовано кримінальну відповідальність за гомосексуальність у багатьох юрисдикціях, або ж смертну кару замінено на позбавлення волі. Через військову окупацію або наслідування французького кримінального кодексу декриміналізацію було проведено у Скандинавських країнах, Іспанії, Нідерландах, Португалії, Бельгії, Японії, а також у їхніх колоніях і територіях — включаючи значну частину Латинської Америки. Колишні французькі колонії рідше, ніж британські, криміналізують гомосексуальність. Вважається, що Османська імперія у 1858 році, коли ухвалила кримінальний кодекс за французьким зразком, однак дослідниця Еліф Джейлан Озсой вважає, що декриміналізація відбулася ще раніше. Водночас задокументовані випадки страти за содомію, зокрема двох юнаків у Дамаску у 1807 році.

Об'єднання Німеччини скасувало деякі досягнення Наполеонівської епохи, адже новостворена держава запровадила Прусський кримінальний кодекс у 1871 році, знову криміналізувавши гомосексуальність на деяких територіях. Водночас до 1933 року заборона на гомосексуальні стосунки в Німеччині застосовувалася не часто. У період правління нацистів (1933—1945) приблизно 57 000 чоловіків були засуджені за порушення параграфа 175. Ніколи до того і після не було стільки засуджених гомосексуалів за такий короткий час. Тисячі з них були ув'язнені або вбиті в концтаборах. У Західній Німеччині приблизно така ж кількість чоловіків була засуджена за цим законом до 1969 року, коли гомосексуальність частково декриміналізували.

У Російській імперії гомосексуальність була криміналізована в 1835 році, але декриміналізована у 1917 році внаслідок Російської революції. Проте в 1934 році кримінальну відповідальність за гомосексуальність було відновлено — цього разу з жорсткішими санкціями, з невідомих причин.

Тенденція до декриміналізації після Другої світової війни

У десятиліття після завершення Другої світової війни закони проти гомосексуальности стали жорсткіше застосовуватись у Західній Європі та США. У 1950–60-х роках виникла тенденція легалізовувати гомосексуальність, але з підвищеним віком згоди порівняно з гетеросексуальними стосунками; такий підхід рекомендували міжнародні організації, аби запобігти «формуванню» гомосексуальности у молодих чоловіків. Це проявлялося як у частковій декриміналізації — наприклад, у Великій Британії (1967), Канаді (1969), Західній Німеччині (1969), так і у частковій криміналізації, як у Бельгії, де перший закон проти одностатевих стосунків було ухвалено у 1965 році.

Кінець XX століття відзначився хвилею декриміналізації: 90 % змін у цих законах між 1945 і 2005 роками мали характер лібералізації або повного скасування. У 80 % випадків скасування законів у 1972—2002 роках було здійснено через парламентські рішення, решта — через визнання судами таких норм . Декриміналізація почалася в Європі й обох Америках і з 1980-х років стала глобальним явищем. Найбільших темпів вона досягла в 1990-х роках. Після розпаду СРСР багато пострадянських республік скасували кримінальну відповідальність за гомосексуальність, хоча деякі країни Центральної Азії зберегли її. Китай декриміналізував гомосексуальність у 1997 році. Після тривалої судової боротьби Верховний суд Індії у справі у 2018 році визнав, що криміналізація гомосексуальности суперечить Конституції Індії.

Одним з пояснень цих правових змін є зростання уваги до прав людини та автономії особистости, а також вплив сексуальної революції 1960-х років. Така тенденція до підвищення уваги до індивідуальних прав щодо сексуальности спостерігається в усьому світі, хоча в деяких регіонах, зокрема на Близькому Сході, вона розвивається повільніше. Дослідження виявили, що модернізація, вимірювана Індексом людського розвитку чи ВВП на душу населення, а також глобалізація (за ), негативно корелюють з криміналізацією гомосексуальности.

Опір декриміналізації

Африка — єдиний континент, на якому декриміналізація гомосексуальности не набула значного поширення з середини XX століття. У країнах Африки одним із ключових аргументів на користь криміналізації гомосексуальности є захист публічного порядку, моралі, культури, релігії та дітей від так званої імперіалістичної з боку глобальної Півночі. Подібні твердження ігнорують той факт, що багато корінних африканських культур історично толерували гомосексуальність, а сама криміналізація зазвичай є спадщиною британського колоніалізму. У країнах Близького Сходу гомосексуальність також часто розглядається як засіб західного домінування з тих самих причин.

Міжнародний тиск із вимогами декриміналізувати гомосексуальність мав суперечливі наслідки в Африці. Хоча в окремих країнах це призвело до лібералізації, у багатьох випадках такі вимоги викликали суспільний скепсис і навіть спричинили ухвалення більш жорстких законів у відповідь на сприйняття неоколоніального тиску. Деякі політики також використовують тему гомосексуальности для відволікання уваги від інших соціальних чи економічних проблем. Після деколонізації чимало колишніх британських колоній розширили дію законів, які спочатку стосувалися лише чоловіків, аби включити до них також одностатеву поведінку жінок. Деякі мусульманські країни Африки навіть ухвалили нові закони, що криміналізують гомосексуальні стосунки. У багатьох африканських країнах закони проти гомосексуальности десятиліттями залишалися неефективними, однак з середини 1990-х почали активно застосовуватись, стали предметом політизації та закликів до посилення покарань. Зростання впливу євангельського християнства, особливо п'ятдесятництва, сприяло активному використанню теми гомосексуальности в політичних цілях та як засобу націєтворення. Хоча подібна риторика часто походить від місцевих релігійних організацій, вагому роль у просуванні антигомосексуального дискурсу відіграли й консервативні християнські групи зі США, які надавали підтримку у вигляді фінансування, мережевих контактів і навчання.

Поточна ситуація