Громадянська війна в підмандатній Палестині (1947—1948)

Громадянська війна в підмандатній Палестині — громадянська війна, складова на території підмандатної Палестини, перший етап палестинської війни 1948 року, яка спалахнула після того, як 29 листопада 1947 року Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй ухвалила резолюцію, рекомендувавши ухвалити План ООН по розділенню Палестини.

Під час громадянської війни єврейська та арабська (мусульманська) громади Палестини зіткнулися у збройному протистоянні (остання підтримувалася Арабською визвольною армією), тоді як британці, які мали зобов'язання підтримувати порядок, організували свій відхід та втручалися лише епізодично.

Наприкінці фази громадянської війни, з квітня 1948 року до середини травня, сіоністські сили розпочали наступ (план «Далет»), який включав завоювання міст і територій у Палестині, виділених майбутній єврейській державі, а також тих, що були виділені до «corpus separatum» Єрусалиму та майбутньої арабської держави згідно з Планом розділу Палестини 1947 року. Цей наступ значно прискорив , яке вчинено різними насильницькими методами, включно з низкою масових вбивств, таких як широко розрекламована різанина у Дейр-Ясіні.

Коли 14 травня 1948 року закінчився британський мандат на Палестину, і з Декларацією про створення Держави Ізраїль, навколишні арабські держави — Єгипет, Трансйорданія, Ірак та Сирія — вдерлися на територію, яка щойно перестала бути підмандатною Палестиною, і негайно напали на ізраїльські війська та кілька єврейських поселень. Таким чином, конфлікт загострився і переріс в арабо-ізраїльську війну 1948 року.

Громадянська війна завершилася тактичною та стратегічною перемогою євреїв, яким вдалося захопити контроль над більшою частиною території майбутньої єврейської держави та підготуватися до відбиття військового втручання сусідніх арабських держав.

Історія

Передумови До Першої світової війни більша частина Близького Сходу перебувала під владою Османської імперії. У 1917 році британці розгромили турецьку армію, окупувавши всю територію Палестини, Сирії та Лівану. Як наслідок, ця територія залишалася під британською військовою адміністрацією до кінця війни. Доля цих земель та їхніх мешканців вимагала ухвалення різних складних рішень, у яких союзники мало враховували думку мешканців. Це призвело до подальших конфліктів, які тривають і донині. З самого початку британці прагнули отримати міжнародний мандат на контроль над Палестиною. В результаті на конференції в Сан-Ремо 25 квітня 1920 року Великій Британії було офіційно надано мандат на Палестину, а Франції — на Сирію та Ліван. Відповідні положення були включені до Севрського мирного договору в серпні 1920 року. У цій конференції також брали участь представники сіоністського руху та арабської громади Палестини. Вони обговорили угоду Фейсала-Вейцмана, укладену в 1919 році, а для єврейської сторони першорядне значення мали британські обіцянки створити «єврейський національний дім» у Палестині, у відповідності до Декларації Бальфура 1917 року. Початок майбутнього ізраїльсько-арабського конфлікту вже був помітним на той час, і західні держави, здавалося, ігнорували всю проблему, займаючись виключно реалізацією своїх довгострокових планів.

Перебуваючи під контролем британської адміністрації, Палестина опинилася полем жорстокого протистояння між палестинськими та сіоністськими націоналістами, групами, які виступали проти британського мандату та одна проти одної. Регіон постійно стрясали заворушення, сутички, повстання. Палестинський опір досяг кульмінації в арабському повстанні 1936—1939 років у Палестині, смертельному громадянському конфлікті, внаслідок якого загинуло майже 5000 палестинських арабів та 500 євреїв, а значну частину палестинського політичного керівництва, включно з Аміном аль-Хусейні, лідером Вищого арабського комітету, вигнали. Британська влада у відповідь на насильство скоротила єврейську імміграцію, що законодавчо закріпили в Білій книзі 1939 року.

Після Другої світової війни та Голокосту сіоністський рух привернув увагу та симпатії. У підмандатній Палестині сіоністські групи продовжували . За два з половиною роки, з 1945 по червень 1947 року, британські правоохоронні сили втратили 103 особи вбитими та 391 отримали поранення від єврейських бойовиків.

15 серпня 1947 року Гаґана підірвала будинок палестинської родини поблизу Петах-Тікви, вбивши дванадцятьох мешканців, включаючи жінку та шістьох дітей. Після листопада 1947 року підрив будинків з арабськими мешканцями став ключовим форматом більшості ударів Гаґани.

Дипломатичні зусилля ніяк не могли знайти точки дотику для узгодження протилежно полярних поглядів на майбутнє Палестини. На початку листопада Гаґана розпочала мобілізацію на війну та видала наказ про реєстрацію всіх чоловіків віком від 17 до 25 років. 18 лютого 1947 року британці оголосили про свій вихід з регіону, а 29 листопада Генеральна Асамблея ООН проголосувала за рекомендацію прийняття та реалізації плану розділу колишньої британської колонії за підтримки великих світових держав, хоча арабські держави виступили категорично проти цього.

Початок громадянської війни (30 листопада 1947 — 1 квітня 1948) Після прийняття Генеральною Асамблеєю ООН Резолюції 181(II), яка рекомендувала прийняття та реалізацію Плану розділу, прояви радості єврейської громади були врівноважені протестами арабів по всій країні, а після 1 грудня Вищий арабський комітет оголосив загальний страйк, який тривав три дні.

Країну охопив «вітер насильства», що передвіщало громадянську війну між двома громадами. Вбивства, репресії та контррепресії призвели до десятків жертв з обох сторін. Безвихідь зберігалася, оскільки британські війська не втручалися, щоб зупинити ескалацію насильства.

Першими жертвами після прийняття Резолюції 181(II) стали пасажири єврейського автобуса поблизу Кфар-Сіркіна, після того, як 30 листопада банда з восьми осіб з Яффи влаштувала засідку на автобус, убивши п'ятьох і поранивши ще кількох пасажирів. Через півгодини вони влаштували засідку на другий автобус, що прямував на південь з Хадери, убивши ще двох людей, а також було здійснено постріли по єврейських автобусах у Єрусалимі та Хайфі. Це було заявлено як помста за вбивство родини Шубакі, вбивство членами Лехі п'яти палестинських арабів поблизу Герцлії за десять днів до інциденту.

Іргун та Лехі (остання також відома як банда Штерна) дотримувалися своєї стратегії терору шляхом встановлення бомб на переповнених ринках та автобусних зупинках. 30 грудня в Хайфі члени Іргуну в натовп арабських робітників, які стояли в черзі перед нафтопереробним заводом, убивши 6 та поранивши 42 людей. Розлючений натовп у помсту вбив 39 євреїв, поки британські солдати не відновили спокій. У відповідь солдати з бригад Пальмах та Кармелі напали на села Балад аш-Шейх та Хавасса. У тому, що стало відомим як різанина в Балад аш-Шейх, було вбито від 60 до 70 жителів села.

31 грудня 1947 року, завербувавши кілька тисяч добровольців, Абд аль-Кадір аль-Хусейні організував блокаду 100 000 єврейських жителів Єрусалиму. Щоб протидіяти цьому, влада єшува спробувала забезпечити місто конвоями до 100 бронетехніки, але операція ставала дедалі більш непрактичною, оскільки кількість жертв у гуманітарних конвоях зростала. До березня тактика аль-Хусейні окупилася. Майже вся бронетехніка Гаґани була знищена, блокада діяла повною мірою, і сотні членів Гаґани, які намагалися доставити припаси до міста, були вбиті. Ситуація для тих, хто мешкав у єврейських поселеннях у сильно ізольованому Негеві та на півночі Галілеї, була ще більш критичною.

З січня 1948 року операції ставали дедалі більш кривавими. У всіх змішаних зонах, де проживали обидві громади, зокрема в Єрусалимі та Хайфі, дедалі жорстокіші напади, заворушення, репресії та контррепресії слідували один за одним. Окремі перестрілки переростали у повномасштабні бої. Наприклад, напади на транспорт перетворювалися на засідки, оскільки один кривавий напад призводив до іншого.

22 лютого 1948 року прихильники Мохаммеда Аміна аль-Хусейні організували за допомогою деяких британських дезертирів три напади на єврейську громаду. Використовуючи заміновані автомобілі, спрямовані на штаб-квартиру просіоністської газети «Палестина Пост», ринок на вулиці Бен Єгуда та задній двір офісів Єврейського агентства, вони вбили відповідно 22, 53 та 13 євреїв, загалом спричинивши загибель 88 людей. Сотні інших отримали поранення.

У відповідь Лехі встановив міну на залізничній колії в Реховоті, якою з Каїра до Хайфи їхав поїзд, вбивши 28 британських солдатів та поранивши 35. 31 березня стався черговий теракт поблизу Кесарії Приморської, що призвів до загибелі сорока людей та поранення 60, які здебільшого були арабськими цивільними особами.

Хоча єврейське населення отримало суворі накази, що вимагали від нього утримувати свої позиції всюди за будь-яку ціну, арабське населення більше постраждало від загальних умов нестабільності, яким піддавалася країна. До 100 000 арабів з міського вищого та середнього класів у Хайфі, Яффі та Єрусалимі або районах, де переважали євреї, евакуювалися за кордон або до арабських міст на схід.

Завдяки коштам, зібраним Голдою Меїр, які були пожертвувані симпатиками у США, та рішенню Сталіна підтримати справу сіонізму, єврейські представники Палестини змогли підписати дуже важливі контракти на озброєння на Сході. Інші агенти Гаґани здобули запаси часів Другої світової війни, що допомогло покращити оснащення та логістику армії. Єврейське агентство виділило лише на закупівлю зброї за кордоном 28 мільйонів доларів. Для порівняння, загальний бюджет Вищого арабського комітету на той час становив 2 250 000 доларів, що еквівалентно річному бюджету Гаґани у довоєнні часи.

Відбулося втручання низки полків Арабської визвольної армії в Палестину, кожен з яких діяв у різних секторах навколо різних прибережних міст. Вони зміцнили свою присутність у Галілеї та Самарії. Абд аль-Кадір аль-Хусейні прибув з Єгипту з кількома сотнями бійців Армії Священної війни.

Серед добровольців, які боролися за палестинську справу, були німецькі та боснійські ветерани Другої світової війни, включаючи кількох колишніх офіцерів розвідки, вермахту та СС. Ветерани військ країн Осі Другої світової війни були представлені в лавах сил АЛА під командуванням Фавзі аль-Кавукджі (якому було присвоєно офіцерське звання у вермахті під час Другої світової війни) та в силах муфтія під командуванням Абд аль-Кадіра (який воював з німцями проти британців в Іраку) та Салама (який навчався в Німеччині як командос під час Другої світової війни та брав участь у невдалій парашутній місії в Палестині). Крім того, приблизно від 100 до 200 британських солдатів та поліцейських, багато з яких розвинули ненависть до сіоністського руху та/або жаль до палестинців під час британської контрповстанської кампанії проти сіоністів, дезертирували, щоб допомогти палестинцям. Натомість лише 17 дезертирів воювали за Ішува.

Втрати у війні У грудні 1947 року кількість загиблих євреїв оцінювалася в понад 200 осіб, і, за словами Алека Кіркбрайда, до 18 січня 1948 року було вбито 333 євреї та 345 арабів, а 643 євреї та 877 арабів отримали поранення. Загальна кількість загиблих між груднем 1947 року та січнем 1948 року (включаючи британський персонал) оцінювалася в 1000 осіб, з яких 2000 отримали поранення.

Ілан Папе оцінює, що до січня 1948 року було вбито 400 євреїв та 1500 арабів. Морріс стверджує, що до кінця березня 1948 року Ішув зазнав близько тисячі загиблих. За словами Йоава Гельбера, до кінця березня загалом загинуло 2000 осіб та було поранено 4000 осіб.

Друга фаза війни (1 квітня — 14 травня 1948) Другий етап війни, який розпочався у квітні, ознаменувався величезними змінами в характері війни, оскільки Гаґана перейшла в наступ.