Іван Михайлович Кузич-Березовський (22 червня 1903, с. Нижній Березів, Косівського району Івано-Франківської області, Україна — 7 січня 1985, Детройт, США) — педагог, громадський діяч, історик, член НТШ в діаспорі.
Іван Кузич-Березовський народився 22 червня 1903 року в селі Березів Долішний, Печеніжинського округу, Коломийського повіту, коронний край Галичина і Володимирія (тепер - с.Нижній Березів, Косівського району, Івано-Франківської області, Україна) у родині Михайла Кузича-Березовського та Олени Арсенич-Березовської [15, с.28] (обоє батьків належали до дрібної української шляхти гербу Сас, яка вела своє походження з білих хорватів) [8; 28]. Його батько, Михайло Андрійович Кузич-Березовський (1879/80-1972), був людиною національно свідомою: став засновником осередку Української радикальної партії [2, с.380; 12] в с. Н. Березів та товариства “Січ” [12; 31], яке організував тоді ще яблунівський адвокат Кирило Трильовський. Михайло Кузич був активним прихильником цього діяча і друкувався у його виданнях . Напередодні Першої світової війни емігрував до Канадм, бо позичив гроші, заклавши ділянку землі (ґрунт), щоб допомогти адвокату Кирилу Трильовському на виборах до австрійського парламенту. Михайло Кузич залишився в Канаді, де й помер українським патріотом 1972 року.
А в Україні залишилася його сім’я, яка важко жила у воєнні (Першої світової війни) та міжвоєнні часи, повертаючи його борги. Його дружина Олена Степанівна Арсенич (15 січня 1883 - 31 січня 1948) була сестрою першого українського адвоката в Канаді, а пізніше судді королівського суду Великобританії Василя-Ярослава Арсенича (24 вересня 1887-29 червня1953) [3; 16; 23, с. 119] і хоч не мала систематичної освіти, але теж була свідомою українкою. Такими ж і виховала своїх синів: найстаршого Івана та наймолодших близнюків Мирослава (1911-2001) та Василя (1911-1986). Інші троє дітей (Антон (1907-1914); Микола (1906-1908); Анна (†1910)) померли в дитячому віці . Весь тягар виживання родини ліг на плечі матері та найстаршого сина Івана, який вже не міг продовжувати навчання в Коломийській гімназії (до якої вступив 13 лютого 1913 р.) [15, с.28], бо платити за навчання мама не мала змоги, а згодом він мусив займатися сільським господарством [17, с.2 ].
Маючи велике бажання вчитися, Іван все ж знайшов вихід із ситуації. В січні 1919 року він вступив до Виділової (середньої — уточ. авт.) школи в м. Коломиї, де за навчання можна було платити дровами. За кілька років він закінчив Коломийську виділову школу із відзнакою [17, c.2]. На дальше навчання в учительській семінарії теж потрібні були гроші. Іван Кузич знову почав удосконалювати свій освітній рівень самостійно, використавши ту ситуацію, що в його рідному селі Н. Березів було багато випускників європейських університетів та гімназій. Його другом дитинства та юності був гімназист-односельчанин, пізніше випускник Львівського університету, а згодом доцент історії Львівського університету, член ОУН Василь Ґеник (1909-1941; псевдонім - Косій, закатований у львівській в’язниці 1941 року) [1, с.8; 8, с.202; 15]. Згодом Іван Кузич слухав приватні лекції з латинської та грецької мов у свого односельчанина, майбутнього професора Рогатинської гімназії Григорія Дрогомирецького (26.11.1889-1958) [17, c.2.]. Коли професор Дрогомирецький виїхав на нове місце роботи, І. Кузич навчався протягом одного року на приватних курсах учительської семінарії у професора Витвицького в м. Коломиї. Знову ж за навчання він мусив платити дровами. Саме тоді він почав вивчати польську мову, бо Галичина вже була окупована польським військом. Для того, щоб отримати роботу, готувався здавати випускні екзамени за повний курс учительської семінарії екстерном. Львівська Шкільна Кураторія визначиила екстерну Івану Кузичу Сокальську утраквістичну (двомовну) учительську семінарію, де він мав скласти всі екзамени за повний курс семінарії. 16 листопада 1922 року Іван Кузич-Березовський отримав документ про закінчення учительської семінарії .
Польська влада всіх випускників-українців учительських семінарій та університетів старалась скерувати на роботу подалі від Галичини, щоб замість українців направити сюди поляків. Тому І. Кузича направили на роботу аж в Західну Білорусію. Прибувши в Пінський округ на роботу Кузич побачив, що він змушений буде жити в білоруському селі, де дуже висока вологість, в школі немає навіть дерев’яної підлоги, а тільки земляна долівка; всі вчителі або виїжджають (поляки), або помирають (білоруси чи українці) від туберкульозу. Він розумів, що з однією легенею (в дитинстві, у 1909 році, перехворів на запалення легень, вижив без будь-якого лікування й залишився з одною легенею) він довго тут не проживе і попросив польських урядовців змінити йому місце праці. Але йому було відмовлено. Кузич-Березовський змушений був повернутись додому й приступити до праці в сільському господарстві.
Тепер насувалось ще кілька проблем: пошук фінансів на навчання молодших братів-близнюків Мирослава (1911-2001) й Василя (1911-1986) у Коломийській гімназії та служба у польському війську. У квітні 1924 року Івана Кузича-Березовського викликали на призивну комісію. За польською Конституцією призовник, що мав педагогічну освіту, міг вибирати місце служби серед трьох родів військ та мав право однорічної служби. Як правило, це були залізничні, телеграфічні та льотні війська. На призивній комісії він, показавши документ про середню спеціальну педагогічну освіту, виявив бажання служити телеграфістом або льотчиком. Але... „Капітан, голова призивної комісії, подивився здивовано на мене і відповів, що я, як українець, у тих родах зброї служити не можу як небезпечний для (Польської – уточ.) держави. Я відповів: – Маєте докази на те? – Ні! – відповів капітан, – але сама національна належність говорить, що небезпечним Ви можете бути. – Як довго немає доказів, я є прáвий (повноправний – уточ.) громадянин держави і маю Конституцією забезпечені права. Я внесу скаргу на поборову (призовну – уточ.) комісію до суду та до Міністерства військових справ за відмовлення мені тих прав. На свідка покличу присутнього тут начальника громади, – відповів я рішучим голосом” [17, с.5]. Як писав пізніше в автобіографії І. Кузич, члени призивної комісії довго радилися й запропонували йому ніби-то компромісний варіант: службу в електротехнічному батальйоні (це був військовий шифр).
Тільки у Варшаві в школі підхорунжих І. Кузич зрозумів підступ капітана призивної комісії. На той час це була Вища військова технічна школа інженерів та саперів, де вчилися представники всіх технічних родів військ. Із 120 курсантів всі або вже мали дипломи інженерів, або були студентами старших курсів різних вищих технічних навчальних закладів. Тільки І. Кузич єдиний мав педагогічну освіту, яка на той час не знайомила студентів із вищою математикою та нарисною геометрією, а тим більше інженерним проектуванням. Тут викладались 24 предмети польською мовою. І хоч він швидко дав собі раду з основними технічними дисциплінами, все ж вивчити вищу математику та інженерне проектування швидко самотужки не міг. Він працював вечорами. Крім нього працювали ще два студенти. З тих нічних сидінь Кузич почав успішно розуміти 22 предмети, але з двома дисциплінами мав проблему. Це була нарисна геометрія та інженерне проектування. Він купив підручник з нарисної геометрії та почав її вивчати сам. Дуже швидко з’ясувалося, що студенти, котрі теж сидять щовечора, мають технічну освіту, але в них є проблеми з історією Польщі та історією польського війська, бо вони українці. Кузич запропонував їм слухати його пояснення історії Польщі (використовуючи його опорні конспекти), а їх попросив пояснити йому теми із нарисної геометрії та військової інженерії. Виявилось пізніше, що один із них був сином українського поміщика з Київщини, нащадок старого боярського роду гербу Яструбець – Михайло Щит, котрий зацікавив Івана Кузича геральдикою, яку згодом ці курсанти почали старанно вивчати. Відтоді вони завжди вчилися втрьох. „Я витримав кінцевий іспит з нарисної геометрії та інженерних проектів на “достаточно” (задовільно – уточ.)”, – писав згодом І. Кузич у автобіографії [17, с.7]. Із 120 студентів тільки 85 здали випускні іспити. Якщо врахувати, що 35% студентів цієї військової школи були синами вищого польського офіцерства, а він був учителем без протекції, то це для нього було великим успіхом.
Влітку 1926 року із Канади до свого батька Степана Андрійовича Арсенича (1860-1931) у Н. Березів приїхав адвокат Василь-Ярослав Арсенич (1887-1953). Він і забрав синів своєї сестри Олени, своїх 15-річних племінників-близнюків Мирослава та Василя Кузичів до далекої Канади, до їх батька Михайла Кузича.
В Україні залишився тільки найстарший Іван, який повернувшись із військової школи підхорунжих додому, поринув у вир культурно-освітньої діяльності. Ще під час навчання і військової служби у Варшаві він працював в польських архівах та збирав матеріали з історії свого краю, України та історії слов’ян [9, с.6]. Вже тоді він зрозумів, що для розвитку української нації та піднесення її ролі у європейському світі, потрібно піднести рівень освіти рідного народу. Перш за все Іван Кузич згуртував однодумців, щоб відновити роботу товариства “Просвіта”, діяльність якого в Березовах розгорнув ще отець Іван Озаркевич (1853-1912; брат Н. Кобринської) [25 ; 29] на початку ХХ ст.
У Нижньому Березові, рідному селі І. Кузича-Березовського, дуже давно існувала школа при монастирі отців Василіан (з 1415р. до кінця XVIII ст.), в ХІХ ст. діяли приватні школи у Вижному (1886 р.) і Долішному (Нижньому) Березовах [34; 33], а з 1891 року була відкрита державна школа в Березові Нижнім [8, с.242-244; 6]. З початком окупації 1919р. Галичини поляки почали проводити плебісцити щодо мови навчання. Там, де було хоча б 10-12 заяв із “проханням” про викладання польської мови, вводилася обов’язкова польська мова навчання в школі . Щоб цьому перешкодити, жителі навколишніх сіл під керівництвом “Просвіти” проводили своє опитування. Результати опитування довели, що населення Галичини вимагає української мови навчання, як автономний край . Тому польська влада була змушена в Нижньому Березові відкрити дві державні школи: польську та утраквістичну (двомовну, польсько-українську). Такий стан справ тривав 3-4 роки. Поступово польська адміністрація звільнила із утраквістичної школи всіх вчителів-українців, а на їх місце призначила полячок, які української мови не знали, а польської добре не навчали. Таким чином, учні, що навчалися в утраквістичних школах, були гірше підготовлені й до гімназій вступити не могли. До Івана Кузича почали звертатися батьки із проханням приватно підготувати їх дітей до вступу в гімназію.
Лист секретаря осередку товариства “Рідна школа” в с. Березів Нижній Коломийського повіту І. М. Кузича (псевдо - Михасишин) до Головної управи товариства у м. Львові про необхідність відкриття української школи [14, арк. 2].