Френсіс Гатчесон (; 1694 — 8 серпня 1746) — ірландський філософ шотландського походження, якого вважають однією з ключових фігур раннього шотландського Просвітництва . Він обіймав посаду професора моральної філософії в Університеті Глазго та був головним прихильником теорії морального почуття, яка стверджує, що люди мають вроджене почуття, що керує моральними судженнями. Гатчесон найбільш відомий своїми етичними працями, в яких він захищає доброзичливість як основне джерело моральної чесноти та передбачає пізніші утилітарні теорії своїм формулюванням «найбільшого щастя для найбільшої кількості».

Окрім етики, Гатчесон зробив значний внесок в естетику, епістемологію, логіку та метафізику. Він був серед перших сучасних мислителів, які досліджували красу як продукт внутрішнього відчуття, допомагаючи утвердити естетику як окрему галузь філософії. В епістемології він критично розглядав емпіризм Джона Лока, захищаючи роль вроджених схильностей. У логіці та метафізиці він запропонував ранні версії реалізму здорового глузду та зробив свій внесок у розвиток шотландської школи здорового глузду.Гатчесон також розробив ранній аргумент на користь прав тварин, стверджуючи, що розумні істоти заслуговують на моральну увагу через їхню здатність відчувати задоволення та біль. Його вплив поширився на пізніших мислителів епохи Просвітництва, таких як Дейвід Г'юм, Адам Сміт, Джеремі Бентам та Томас Рід, а його праці широко читалися як у Великій Британії, так і в колоніальній Америці.

Життєпис

Ранні роки Вважається, що Гатчесон народився в Друмалізі в парафії Сентфілд, графство Даун, у сучасній Північній Ірландії . Він був «сином пресвітеріанського священика ольстерсько-шотландського походження, який народився в Ірландії», але чиє коріння було в Ейрширі в Шотландії. Гатчесон здобув освіту в Кіллілі, а потім поїхав до Шотландії, щоб навчатися в Університеті Глазго, де він провів 1710–1718 роки, вивчаючи філософію, класичну літературу та загальну літературу, а потім вивчаючи теологію, отримавши ступінь у 1712 році. Під час навчання він працював викладачем графа Кілмарнока .

Повернення до Ірландії Зіткнувшись з підозрами щодо його «ірландського» коріння та зв’язку з теологом «Нью-Ліхт» Джоном Сімсоном (який на той час перебував під слідством шотландських церковних судів), його служіння в Шотландії навряд чи мало бути успішним, тому він повернувся до Ірландії та отримав ліцензію на проповідь. Однак, коли він збирався розпочати пастирство в невеликій інакодумній громаді, він змінив свої плани, щоб продовжити кар’єру в академічних колах. Його спонукали заснувати приватну академію в Дубліні, де він за допомогою Томаса Дреннана викладав протягом 10 років.

У Дубліні його літературні досягнення принесли йому дружбу багатьох відомих мешканців. Серед них був високоповажний та преподобний доктор Вільям Кінг, лорд-архієпископ Дубліна з Церкви Ірландії, який відмовився переслідувати Гатчесона в архієпископському суді за утримання школи без єпископської ліцензії. Стосунки Гатчесона з духовенством встановленої церкви, особливо з архієпископом Кінгом та високоповажним та преподобним доктором Х'ю Боултером, лордом-архієпископом Арми, здається, були щирими, а його біограф, говорячи про «схильність його друзів служити йому, про схеми, запропоновані йому для отримання підвищення по службі», тощо, ймовірно, стосується деяких пропозицій щодо підвищення посади за умови прийняття ним єпископського санування.

У 1725 році Гатчесон одружився зі своєю двоюрідною сестрою Мері, дочкою Френсіса Вілсона з Лонгфорда. Її посаг включав значні володіння, зокрема земельні ділянки Драмнакросс, Гаррінч і Нокіг у графстві Лонгфорд. У них було семеро дітей, з яких вижила лише одна, яку також звали Френсіс.

Живучи в Дубліні, Гатчесон анонімно опублікував чотири есе, якими він найбільш відомий: у 1725 році «Дослідження щодо краси, порядку, гармонії та задуму» та «Дослідження щодо морального добра та зла», які разом складають його «Дослідження оригіналу наших ідей краси та чесноти» ;Ulster History Circle Retrieved 2012-05-17The Oxford Companion to Philosophy Oxford University Press, 1995 Retrieved 2012-05-17 та в 1728 році «Есе про природу та поведінку пристрастей та почуттів» та «Ілюстрації до морального почуття». Зміни та доповнення, внесені до другого видання цих есе, були опубліковані окремо в 1726 році. До періоду його проживання в Дубліні також слід віднести «Думки про сміх» (1725) (критика Томаса Гоббса ) та «Спостереження над байкою про бджіл», які у всіх шести листах були внесені до «Листів Гібернікуса», періодичного видання, що виходило в Дубліні (1725–1727, 2-ге видання, 1734). Наприкінці того ж періоду в « Лондонському журналі» виникла суперечка з Гілбертом Бернетом (ймовірно, другим сином преподобного доктора Гілберта Бернета, лорда-єпископа Солсберійського ) щодо «Істинної основи чесноти або моральної доброти». Усі ці листи були зібрані в одному томі (Глазго, 1772).

Кафедра моральної філософії в Глазго У 1729 році Гатчесон змінив свого колишнього вчителя, Гершома Кармайкла, на кафедрі моральної філософії в Університеті Глазго, ставши першим професором там, який читав лекції англійською мовою замість латини. Цікаво, що до цього часу всі його есе та листи публікувалися анонімно, але їхнє авторство, схоже, було добре відоме. У 1730 році він приступив до виконання обов'язків своєї посади, прочитавши інавгураційну лекцію (згодом опубліковану) «De naturali hominum socialitate» (Про природне спілкування людства). Він цінував можливість займатися улюбленими заняттями; «non-levi igitur laetitia commovebar cum almam matrem Academiam me, suum olim alumnum, in libertatem asseruisse audiveram». (Тому я був зворушений не легковажною радістю, коли почув, що моя альма-матер звільнила мене, свого колишнього випускника.) Однак праці, на яких ґрунтується репутація Гатчесона, вже були опубліковані. Під час своєї роботи лектором у Глазгівському коледжі він викладав і впливав на Адама Сміта, економіста та філософа. «[П]орядок тем, що обговорюються в економічній частині «Системи» Гатчесона [моральної філософії, 1755], повторюється Смітом у його «Глазгівських лекціях» і знову в «Багатстві народів».

Однак, ймовірно, що саме щось інше, ніж письмові роботи Гатчесона, мало такий великий вплив на Сміта. Гатчесон був шанованим одним із найвидатніших лекторів Університету Глазго свого часу та заслужив схвалення студентів, колег і навіть пересічних мешканців Глазго завдяки запалу та серйозності своїх промов. Його коріння як священника справді проявлялося в його лекціях, які прагнули не лише навчати філософії, а й змушувати своїх студентів втілювати цю філософію у своєму житті (що й отримало епітет проповідника філософії). На відміну від Сміта, Гатчесон не був системоутворювачем; радше, саме його магнетична особистість та метод лекцій так впливали на його студентів і змушували найвидатніших з них шанобливо називати його «ніколи не забутим Гатчесоном» – титул, який Сміт у всьому своєму листуванні використовував для опису лише двох людей: свого доброго друга Дейвіда Г'юма та впливового наставника Гатчесона.

Смерть Френсіс Гатчесон провів деякий час у Дубліні та помер під час візиту до цього міста в 1746 році. Він похований на церковному подвір’ї церкви Святої Марії, яке також є місцем останнього спочинку його двоюрідного брата, архітектора сера Вільяма Брюса. Сьогодні церква Святої Марії — це громадський парк, розташований на місці, яке зараз називається вулицею Вулф-Тоун. Багато об’єднаних ірландців шанували б пам’ять Френсіса Гатчесона. Деякі з лідерів Дублінської об’єднаної ірландської організації згадуються у назвах вулиць та топонімів міста. Більшість дублінців можуть вказати відвідувачу на вулиці Вулф-Тоун, Олівер-Бонд-стріт, Рассел-стріт, Лорд-Едвард-стріт та Еммет-роуд. «Ніколи не забутий Гатчесон» лежить у тому, що зараз є безіменною могилою в Дубліні, який він любив і «де були виконані його найкращі роботи».

Етика Згідно з Гатчесоном, людина має різноманітні відчуття, як внутрішні, так і зовнішні, рефлекторні, так і прямі, загальне визначення відчуття – це «будь-яке прагнення нашого розуму отримувати ідеї незалежно від нашої волі та мати відчуття задоволення та болю» (Есе про природу та поведінку пристрастей, розділ 1). Він не намагається дати вичерпний перелік цих «відчуттів», але в різних частинах своїх праць він уточнює, окрім п’яти загальновизнаних зовнішніх відчуттів (які, як він натякає, можна додати):

Свідомість, завдяки якій кожна людина має сприйняття себе та всього, що відбувається в її власному розумі ( Метаф. Син. частина I, розд. 2) Почуття краси (іноді його називають саме «внутрішнім відчуттям») Суспільне почуття, або sensus communis, «рішучість радіти щастям інших і непокоїтися їхнім нещастям» Моральне почуття, або «моральне відчуття краси у вчинках та почуттях, за допомогою якого ми сприймаємо чесноту чи порок у собі чи інших» Почуття честі, або похвали та осуду, «яке робить схвалення чи вдячність інших необхідним приводом для задоволення, а їхню неприязнь, осуд чи обурення щодо завданих нами образ — приводом для того неприємного відчуття, яке називається соромом» Відчуття смішного. Очевидно, як зізнається автор, що можуть існувати «інші сприйняття, відмінні від усіх цих класів», і насправді, здається, що немає межі кількості «відчуттів», до яких може призвести такий психологічний поділ.

З цих «відчуттів» « моральне почуття » відіграє найважливішу роль в етичній системі Гатчесона. Воно безпосередньо висловлюється про характер дій та почуттів, схвалюючи ті, що є доброчесними, та засуджуючи ті, що є порочними. «Його головний задум, — каже він у передмові до двох перших трактатів, — полягає в тому, щоб показати, що людська природа не залишилася зовсім байдужою до справи чесноти, сформувати для себе спостереження щодо переваг чи недоліків дій і відповідно регулювати свою поведінку. Слабкість нашого розуму та захоплення, що виникають із немочі та потреб нашої природи, настільки великі, що дуже мало людей могли б коли-небудь зробити ці довгі висновки з причин, які показують, що деякі дії в цілому вигідні для діяча, а їхні протилежності — шкідливі. Творець природи набагато краще дав нам сили для чеснотної поведінки, ніж наші моралісти, здається, уявляють, майже такими ж швидкими та переконливими настановами, як і для збереження наших тіл. Він зробив чесноту прекрасною формою, щоб спонукати нас до прагнення до неї, і дав нам сильні почуття, щоб бути джерелами кожного чеснотного вчинку».

Оминаючи згадку про кінцеві причини, що містяться в цьому уривку, а також припущення, що «моральне почуття» не мало ні розвитку, ні історії, а було «імплантоване» в людину точно так само, як воно зустрічається серед більш цивілізованих рас (припущення, спільне як для Гатчесона, так і для Батлера), його використання терміна «чуття» має тенденцію затьмарювати справжню природу процесу морального судження. Бо, як встановив Г'юм, цей акт складається з двох частин: акту обмірковування, що веде до інтелектуального судження; та рефлекторного почуття задоволення від дій, які ми вважаємо добрими, та невдоволення від тих, які ми вважаємо поганими. Інтелектуальною частиною цього процесу ми відносимо дію чи звичку до певного класу; але щойно інтелектуальний процес завершується, у нас виникає почуття, подібне до того, яке безліч дій і звичок (очевидно) того ж класу викликали в нас у попередніх випадках.