Історія Організації Північноатлантичного договору (НАТО) бере свій початок відразу після закінчення Другої світової війни. У 1947 р. Велика Британія та Франція уклали Дюнкеркський мирний договір, а США проголосили доктрину Трумена, обидві спрямовані на захист від потенційної агресії з боку Німеччини та запобігання радянській експансії. У 1948 році дюнкеркський пакт був доповнений Брюссельським мирним договором, до якого увійшли три країни Бенілюксу — Бельгія, Нідерланди і Люксембург. Цей договір зобов'язував учасників до колективної оборони протягом п'ятдесяти років у разі збройного нападу. Того ж року доктрина Трумена отримала подальший розвиток, і було оголошено про підтримку комуністичних повстань у Греції та Чехословаччині, а також радянських вимог до Туреччини. У 1949 році, в рік заснування НАТО, оборонний пакт був підписаний дванадцятьма країнами, розташованими по обидва боки Північної Атлантики. Серед них були п'ять так званих «брюссельських» країн: США, Канада, Італія, Португалія, Норвегія, Данія та Ісландія. Греція і Туреччина приєдналися до організації в 1952 році, Західна Німеччина — в 1955-му, Іспанія — в 1982-му, Чехія, Угорщина і Польща — в 1999-му, Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина і Словенія — в 2004-му, Албанія І Хорватія — в 2009-му, Чорногорія — в 2017-му, Північна Македонія — в 2020-му, Фінляндія — в 2023-му, а Швеція — у 2024-му.
Структура НАТО розвивалася протягом холодної війни і після неї. Перший штаб знаходився на площі Белгрейв, 13, у Лондоні з 1948 по 1951 рік. У квітні 1952 року вона переїхала до більш відповідного місця в Парижі. У 1950 році була створена структура військового командування НАТО, покликана зміцнити довгострокову оборону від потенційного радянського нападу. У квітні 1951 року було засновано командування Об'єднаних сил у Європі зі штаб-квартирою, відомою як Верховний штаб союзних держав у Європі. Пізніше було додано чотири підпорядковані штаби: у Північній та Центральній Європі, Південному регіоні та Середземномор'ї.
З 1950-х до 2003 року стратегічне керівництво здійснювали два верховних головнокомандувача:
Верховний головнокомандувач Об'єднаних Збройних Сил НАТО в Європі (SACEUR); Верховний головнокомандувач Об'єднаних Збройних Сил НАТО в Атлантиці (SACLANT).
Передісторія НАТО бере свій початок в Атлантичній хартії — угоді, укладеній в 1941 році між Сполученими Штатами і Великою Британією. Ця Хартія заклала основи для міжнародного співробітництва без прагнення до територіальних захоплень після закінчення Другої світової війни.
Брюссельський договір був угодою про взаємну оборону, укладеною на початку холодної війни, щоб протистояти радянській загрозі. Він був підписаний 17 березня 1948 року Бельгією, Нідерландами, Люксембургом, Францією та Великою Британією і став попередником НАТО. Радянська загроза стала особливо очевидною після блокади Берліна того ж року. У вересні 1948-го була створена багатонаціональна оборонна організація «Західний союз оборони». Однак обидві сторони були занадто слабкими у військовому відношенні, щоб протистояти радянським Збройним силам. Більш того, в 1948 році в Чехословаччині стався комуністичний державний переворот, який повалив демократичний уряд. У цій ситуації міністр закордонних справ Великої Британії Ернест Бевін повторив, що найкращий спосіб запобігти повторенню чехословацького сценарію — це розробити спільну військову стратегію заходу. Його ідея отримала підтримку в США, особливо враховуючи побоювання американців щодо Італії та Італійської комуністичної партії.
1949-1991: Холодна війна
1949-1962: початок
У 1948 році європейські лідери зустрілися з представниками Міністерства оборони, а також з військовими та дипломатичними чиновниками США в Пентагоні. На цій зустрічі обговорювалися перспективи нового і безпрецедентного рівня співпраці. Переговори завершилися підписанням Північноатлантичного договору, який відбувся 4 квітня 1949 року в США. У числі учасників були п'ять країн, які раніше підписали Брюссельський договір, а також Сполучені Штати, Канада, Португалія, Італія, Норвегія, Данія та Ісландія. У 1949 році перший генеральний секретар НАТО лорд Ісмей заявив, що мета організації — «тримати росіян подалі, американців — ближче, а німців — нижче». Не всі жителі Ісландії підтримали договір. У березні 1949 року деякі з них виступали за нейтралітет і проти членства в НАТО. Створення цієї організації можна розглядати як логічне продовження ідей атлантизму-філософської школи, яка підкреслювала важливість трансатлантичного співробітництва.
Учасники угоди домовилися, що збройний напад на будь-якого з них в Європі або Північній Америці буде розцінюватися як загроза всім іншим. Вони дійшли згоди, що в разі збройного нападу кожен з них, керуючись правом на індивідуальну або колективну самооборону, надасть допомогу потерпілому члену організації і зробить всі необхідні дії, включаючи використання військової сили, для відновлення і підтримки безпеки в Північноатлантичному регіоні. Міжнародний договір не зобов'язує учасників вступати у військові дії проти агресора. Хоча вони зобов'язані відповісти на напад, вони зберігають свободу вибору методу реагування. Це відрізняє його від статті IV Брюссельського договору, в якій чітко зазначено, що відповідні дії повинні носити військовий характер. Проте, члени НАТО, як передбачається, нададуть військову допомогу атакованій державі. Пізніше договір був уточнений таким чином, щоб включати як територію держав-членів, так і їх «кораблі, збройні сили або літаки» на північ від тропіка раку, включаючи деякі заморські департаменти Франції.
Створення НАТО сприяло деякій уніфікації військової термінології, процедур і технологій серед союзників. У багатьох випадках європейські країни переймали досвід США. Близько 1300 угод про стандартизацію (STANAG) закріпили багато загальні практики, які виробилися в рамках НАТО. Наприклад, у 1950-х роках багато країн НАТО прийняли гвинтівковий патрон калібру 7,62×51 мм як стандартний боєприпас для вогнепальної зброї. FAL — автомат, створений на FN Herstal. Він використовує патрони НАТО калібру 7,62 мм і був прийнятий на озброєння 75 країнами, включаючи багато держав, які не входять до складу НАТО. Крім цього, були стандартизовані сигнали для управління повітряними суднами, що дозволило будь-якому літаку НАТО приземлитися на будь-якій базі Альянсу. Інші стандарти, такі як Інвентарний номер НАТО, стали широко застосовуватися, а фонетичний алфавіт НАТО використовується не тільки у військових, але і в цивільних цілях.
У червні 1950 року почалася Корейська війна, яка мала вирішальне значення для НАТО. Вона створила явну загрозу об'єднання всіх комуністичних країн і змусила Північноатлантичний союз розробити конкретні військові плани. У січні 1951 року, за ініціативою Верховного Головнокомандувача Об'єднаних Збройних Сил Дуайта Ейзенхауера, НАТО створило Верховний штаб Об'єднаних Збройних сил у Європі (SHAPE) для управління силами в регіоні. У вересні 1950 року Військовий комітет НАТО закликав до значного збільшення звичайних збройних сил для протистояння радам. Цю позицію підтвердили на засіданні Північноатлантичної ради в Лісабоні в лютому 1952 року. Учасники конференції, прагнучи забезпечити достатні сили для реалізації довгострокового плану оборони НАТО, запропонували збільшити їх чисельність до 96 дивізій. Однак у наступному році ця потреба була знижена приблизно до 35 дивізій, а ядерна зброя стала застосовуватися більш активно. В даний час НАТО може мобілізувати близько 15 готових дивізій в Центральній Європі і ще 10 в Італії та Скандинавії. У Лісабоні також був заснований пост Генерального секретаря НАТО, який став головним цивільним особою в організації. Північноатлантична рада зрештою призначила на цю посаду лорда Ісмея.
У вересні 1952 року стартували перші масштабні морські навчання НАТО. У навчаннях «Мейнбрейс» взяли участь 200 кораблів і понад 50 000 військовослужбовців, які були направлені на відпрацювання оборони Данії та Норвегії.
Слідом за цим проводилися й інші масштабні навчання:
«Гренд-Слем» і «Лонґстеп» — військово-морські та десантні навчання в Середземному морі; «Італік Велд» — спільні навчання авіації і наземних сил в Північній Італії; «Великий відсіч» — за участю британської армії на Рейні (BAOR), нідерландського корпусу і центральних військово-повітряних сил союзників в Європі (AAFCE); У 1952 році Греція та Туреччина приєдналися до Північноатлантичного союзу. Це спричинило багато складних переговорів, головним чином між США та Великою Британією, про те, як Включити обидві країни до структури військового командування. Поки тривала відкрита Військова підготовка, західноєвропейський союз таємно готувався до опору після очікуваного вторгнення СРСР. Ці заходи, включаючи операцію «Гладіо», були передані під контроль НАТО. В результаті неофіційні зв'язки почали міцніти між відповідними збройними силами країн-членів Альянсу. Такі зв'язки включали створення Асоціації тигрів НАТО в 1961 році та проведення таких змагань, як Трофей канадської армії з танкової стрільби, створений у 1963 році.
У 1954 році Радянський Союз виступив з ініціативою приєднатися до НАТО, прагнучи до збереження миру в Європі. Побоюючись, що Радянський Союз прагне послабити Північноатлантичний альянс, країни НАТО в підсумку відхилили цю пропозицію. 17 грудня 1954 року Північноатлантична рада затвердила MC 48 — ключовий документ у розвитку ядерної доктрини НАТО. У MC 48 було зазначено, що НАТО має використовувати атомну зброю з самого початку війни з Радянським Союзом, незалежно від того, чи застосують Ради її першими чи ні. Це надало SACEUR ті самі права на автоматичне використання ядерної зброї, що і головнокомандувач стратегічного Повітряного командування США.
У той час Халвард Ланге, який обіймав посаду Міністра закордонних справ Норвегії, назвав вступ Західної Німеччини до організації 9 травня 1955 року «вирішальним поворотним моментом в історії нашого континенту». Північноатлантичний союз був переконаний, що німецька робоча сила вкрай важлива для створення достатньої кількості звичайних збройних сил, здатних протистояти Радянському вторгненню. Одним з безпосередніх наслідків вступу Західної Німеччини в НАТО стало підписання 14 травня 1955 року Варшавського договору. Цей документ, укладений між Радянським Союзом, Угорщиною, Чехословаччиною, Польщею, Болгарією, Румунією, Албанією та Східною Німеччиною, позначив дві протиборчі сторони холодної війни в Європі.
Восени 1957 року на півночі країни одночасно проходили три масштабних навчання НАТО. У них взяли участь понад 250 000 військовослужбовців, 300 кораблів і 1500 літаків з різних країн, включаючи Норвегію, Туреччину та інші держави.
Напружені відносини з Францією
Єдність НАТО була порушена на початку свого існування в результаті кризи, яка сталася під час президентства Шарля де Голля у Франції з 1959 по 1969 рік. Де Голль протестував проти сильної ролі Сполучених Штатів у НАТО та того, що він сприймав як особливі стосунки між ними та Великою Британією. У Меморандумі, надісланому президенту США Дуайту Ейзенхауеру та прем'єр-міністру Великобританії Гарольду Макміллану 17 вересня 1958 року, він виступав за створення тристороннього управління, яке поставило б Францію в рівні умови зі США та Великою Британією.
Не задовольнившись отриманою відповіддю, де Голль почав формування незалежних сил оборони Франції. Його мета полягала в тому, щоб у разі вторгнення Східної Німеччини в Західну Францію, була можливість укласти мир зі східним блоком, уникаючи участі в більш масштабній війні між НАТО і Варшавським договором. У лютому 1959 року Франція вийшла зі складу НАТО, а пізніше заборонила розміщення іноземної ядерної зброї на своїй території. У відповідь на це Сполучені Штати вивели з країни 300 військових літаків і до 1967 року повернули французам контроль над військово-повітряними базами, які вони використовували з 1950 року.