Стаття 6 Європейської конвенції з прав людини – положення Європейської конвенції, яке захищає право на справедливий суд у кримінальних справах та справах про вирішення цивільних прав . Вона захищає право на публічний розгляд справи незалежним та безстороннім судом протягом розумного строку, презумпцію невинуватості, та інші мінімальні права обвинувачених у кримінальній справі (достатній час та можливості для підготовки свого захисту, доступ до юридичного представництва, право допитувати свідків проти себе або вимагати їх допиту, право на безкоштовну допомогу перекладача).
Стаття 6 має наступні положення.
Застосування Поняття «цивільних прав та обов’язків» на початку статті 6 застосовується до прав, наданих на рівні Ради Європи, а не на національному рівні. Відповідно, застосовність статті 6 залежить від наявності порушення таких «цивільних прав та обов’язків» незалежно від національної класифікації, відповідного «права», яке порушено, та рішення, яке забезпечує вирішальний результат спору. По-перше, для визначення наявності порушення спір повинен мати конкретне питання зі спірними деталями (наприклад, у справі Omdahl проти Норвегії (2021) суд розглядав питання часу, протягом якого заявник матиме право на майно свого діда). Таким чином, відповідні порушення виникають через надмірні затримки, зумовлені вимогою «розумного строку» у цивільних та кримінальних провадженнях у національних судах.
По-друге, хоча Рада Європи зберігає автономію згідно з правами ЄСПЛ, вона все ще вимагає обґрунтованої підстави згідно з національним законодавством держави-учасниці. Таким чином, необхідно визначити порушене відповідне «право», зокрема, чи є аргумент заявника «достатньо обґрунтованим». Винятком із застосування до прав, передбачених національним законодавством, є випадок, коли національне законодавство передбачає право, яке не визнається ЄСПЛ. Через автономію ЄСПЛ, підкреслену вимогою «незалежного трибуналу», Суд скасував рішення Туреччини у справі Ассанідзе проти Грузії (2004) та визнав рішення військового трибуналу Туреччини несумісним зі статтею 6.
Зрештою, оцінюючи застосовність статті 6 для визначення порушення права на справедливий суд, Суд вивчає, чи є дане «право» цивільним у національному контексті, щоб встановити вирішальний результат. Подібно до прецедентів, встановлених в інших правах, гарантованих ЄСПЛ, таких як Суд визначає порушення відповідно до їхнього матеріального змісту та кримінальних наслідків, а не виключно на основі положень національного законодавства. У державах, які або недбало ставляться до гарантування прав, що стосуються справедливого судового розгляду, або навмисно карають суб'єкта за порушення прав, гарантованих статтею 6, ЄСПЛ вважає такі питання такими, що забезпечують відповідний вирішальний результат.
Судові справи
Колоцца проти Італії (1985) – Постановив, що коли особу судять заочно, без її відома про провадження, підсудний має право на новий розгляд справи, коли його про це повідомлено. Гіні та Макґіннес проти Ірландії (2000) – справа, що стосується двох громадян Ірландії, ув’язнених за те, що вони вирішили зберігати мовчання та скористатися своїм правом не свідчити проти себе, коли їх підозрювали у скоєнні терористичного акту, пов’язаного з ІРА. «Суд... вважає, що міркування безпеки та громадського порядку, на які посилається Уряд, не можуть виправдати положення, яке скасовує саму суть права заявників на мовчання та не свідчити проти себе, гарантованих статтею 6 § 1 Конвенції». Ґарсія Руїс проти Іспанії (1999) – Суд застосував доктрину четвертої інстанції, заявивши, що його функція не полягає у розгляді фактичних чи юридичних помилок, нібито допущених національним судом, окрім випадків, коли вони могли порушити права та свободи, захищені конвенцією. Ван Кюк проти Німеччини (2003) – суд обрав підхід розгляду справи по суті та встановлення порушення на основі того факту, що німецькі суди не дотримувалися підходу Страсбурзького суду щодо медичної необхідності щодо замісної гормональної терапії та хірургічної зміни статі. Це відповідало попередньому рішенню у справі Каміллері проти Мальти (2000) та було його розширенням, в якому суди були більш охоче розглянути по суті рішення суду, яке порушувало справедливість, заявивши, що рішення було «довільним або явно необґрунтованим». Перез проти Франції (2004) – «право на справедливий суд займає настільки важливе місце в демократичному суспільстві, що немає жодних підстав для обмежувального тлумачення статті 6 § 1 Конвенції». Хамідов проти Росії (2007) – суд розглянув «численні докази», що суперечать висновку національного суду, в результаті чого «необґрунтованість цього висновку настільки разюча та очевидна на перший погляд», що рішення було «вкрай свавільним». Це ще раз продемонструвало зміну позиції суду щодо розгляду фактичних обставин справи. Таким чином, це ілюструє, що суд розвиває апеляційну функцію на відміну від функції перегляду. Хлюстов проти Росії (2013) – Особа не може посилатися на порушення права на справедливий суд, якщо її було виправдано або якщо провадження у справі було припинено. Ґудмундур Андрі Астрадссон проти Ісландії (2020) – неправомірне призначення суддів порушило право на суд, встановлене законом. Ксеро Флор проти Польщі (2021) – незаконне призначення суддів порушило право на суд, встановлене законом.
Конвенція застосовується лише до договірних сторін; однак у випадках, коли суд договірної сторони має підтвердити рішення держави, що не є договірною стороною, вони зберігають обов'язок діяти в межах статті 6. Так було у справі Пеллеґріні проти Італії (2001), справі щодо застосування рішення церковного суду Ватикану у справі про розлучення.
При визначенні кримінальних звинувачень у справі «Енгель проти Нідерландів» було встановлено три критерії для визначення значення терміна «кримінальний»: а) кваліфікація правопорушення в законодавстві держави-відповідача, б) характер правопорушення, в) можливе покарання. У справі «Функе проти Франції» зазначається, що якщо договірна держава класифікує діяння як злочинне, то воно автоматично є таким для цілей статті 6.
(1996) 22 EHRR 29 Бентем проти Нідерландів (ЄСПЛ, 23 жовтня 1985 р.) Асанідзе проти Грузії, заява. № 71503/01 (ЄСПЛ 8 квітня 2004 р.)
Див. також
Європейська конвенція з прав людини
Примітки
Література
Д. Віткаускас, Г. Діков. Захист права на справедливий суд відповідно до Європейської конвенції з прав людини. Посібник для юристів-практиків. 2-ге видання, підготовлено Довидасом Віткаускасом. Страсбург, Рада Європи, 2017. Д. Віткаускас, Г. Діков. Захист права на справедливий суд відповідно до Європейської конвенції з прав людини. Довідники Ради Європи з прав людини . Страсбург, Рада Європи, 2012. Н. Мол, К. Гарбі Право на справедливий суд. Посібник із застосування статті 6 Європейської конвенції з прав людини Страсбург, Рада Європи, 2006 Р. Госс Права на справедливий суд у кримінальних справах: стаття 6 Європейської конвенції з прав людини. Портленд/Оксфорд: Гарт, 2014
Посилання
Посібник зі статті 6 Конвенції – Право на справедливий суд (кримінальний аспект) Посібник зі статті 6 — Право на справедливий суд (цивільний аспект)