Вільгельм Карл Генріх фон Людеріц (; 14 липня 1828, Анклам — 26 серпня 1882, Мюнстер) — німецький воєначальник, генерал-майор Прусської армії.

Біографія Вільгельм був сином прусського майора Георга фон Людеріца (1785–1859) та його дружини Шарлотти Елеонори, уродженої Блюм (1805–1833).

Людеріц навчався в кадетських домах у Потсдамі та Берліні. Згодом, 27 травня 1845 року, його було призначено до 24-го піхотного полку Прусської армії у званні другого лейтенанта. З жовтня 1847 по квітень 1849 року він командував 3-м об'єднаним резервним батальйоном. Зі своїм полком Людеріц брав участь у придушенні вуличних боїв у Дрездені в 1849 році, а також у битвах під Нойдорфом, Дурлахом, Мальшем і Куппенгаймом під час придушення Баденської революції. З початку квітня 1851 до середини квітня 1853 року він служив ад'ютантом 2-го батальйону 24-го полку ландверу в Пренцлау. Згодом він дослужився до звання ад'ютанта 1-го батальйону в Шпандау. На цій посаді в липні 1855 року його підвищено до першого лейтенанта, а невдовзі після цього призначили командиром роти, спочатку 1-го батальйону 24-го полку ландверу. На початку листопада 1855 року Людеріц вступив до 3-го батальйону, а наприкінці травня 1859 року отримав звання гауптмана. Після повернення до рідного полку 17 жовтня 1860 року його було призначено командиром 7-ї роти (Гафельберг). Під час війни проти Данії Людеріц служив командиром роти в резервному батальйоні в 1864 році та брав участь в облозі Дюппельських редутів. Під час війни проти Австрії він очолював свою роту в битві під Кеніггрецем у 1866 році.

У званні майора Людеріц командував 1-м батальйоном у Нойруппіні під час битви під Віонвіллем під час війни проти Франції. Він був тяжко поранений і не був придатний до служби до січня 1871 року. За свою поведінку Людеріц отримав Залізний хрест, Мекленбурзький військовий хрест за заслуги другого ступеня та Командорський хрест Палатового ордена Вендської корони. У березні 1873 року його підвищено до оберстлейтенанта, а 30 квітня 1874 року перевели до Гамбурга на посаду командира 1-го батальйону 2-го Ганзейського піхотного полку. 6 липня 1875 року йому було призначено командування Ольденбурзьким піхотним полком №91, а 4 січня 1876 року Людеріца було затверджено на посаді. На цій посаді він у березні 1876 року дослужився до звання оберста.

На основі неправдивого доносу музиканта зі свого полку Людевіц дозволив собі захопитися та наказав незаконно арештувати цивільних осіб. Згодом військово-польовий трибунал засудив його до чотирнадцяти днів ув'язнення, яке пізніше було скорочено до трьох днів ув'язнення. Великий герцог Петер II звернувся до імператора Вільгельма I з проханням про переведення Людеріца. Згодом, 11 лютого 1879 року, його перевели до Касселя на посаду командира 3-го Кургессенського піхотного полку №83. Під час маневру 1880 року Людеріц захворів на фурункульоз і, після одужання, 15 квітня 1882 року був призначений командувачем 25-ї піхотної бригади в Мюнстері. 11 червня 1882 року його було підвищено до генерал-майора, а потім затверджено на посаді командира бригади. Людеріц помер на цій посаді через 2 місяці.

Сім'я Людеріц одружився з Бертою фон дер Люе (1843–1914) 31 березня 1865 року у Шверіні. У цьому шлюбі народилося 4 дітей:

Бодо (1866–1916), прусський майор у полку польової артилерії «Генерал-фельдцойгмайстер» (1-й Бранденбурзький) № 3, директор кінного заводу в Лабесі Макс (1867), прусський майор у гренадерському полку «Король Фрідріх Вільгельм I» (2-й Східно-Прусський) № 3 Маргарита (1870) Анна (1879)

Прусський генерал-майор Вікко фон дер Люе був братом його дружини Берти.

Нагороди

Хрест «За вислугу років» (Пруссія) (25 років) Залізний хрест 2-го класу Хрест «За військові заслуги» (Мекленбург-Шверін) 2-го класу Орден Вендської корони, командорський хрест Орден Заслуг герцога Петра-Фрідріха-Людвіга, почесний командорський хрест (березень 1876) Орден Червоного орла 3-го класу

Література

Kurt von Priesdorff: Soldatisches Führertum. Band 9, Hanseatische Verlagsanstalt Hamburg, o. O. [Hamburg], o. J. , S. 403–404, Nr. 2968. DNB 986919780 Gothaisches Genealogisches Taschenbuch der Uradeligen Häuser. Der in Deutschland eingeborene Adel (Uradel). 1919. Zwanzigster Jahrgang, Justus Perthes, Gotha 1918, S. 468, 577.