Директи́ва про креди́тні інститу́ції (CID) — нормативно-правовий акт Європейської Унії метою якого є забезпечення обачного управління банками та запобігання їх неплатоспроможности. CID була запроваджена як частина пакету правил після фінансової кризи 2008 року разом із Регламентом про пруденційні вимоги до капіталу 2013 року, спрямованих на підвищення стійкості банківської галузі ЄУ.

Короткий зміст Директива регулює доступ банків та інвестиційних фірм до залучення депозитів і охоплює наглядові повноваження та інструменти, які компетентні органи можуть використовувати для нагляду за кредитними інституціями, процес пруденційного нагляду за цими інституціями та вимоги до публікації для органів, які регулюють та здійснюють нагляд за інституціями. CID мала стати законом у країнах ЄС до 31 грудня 2013 року, дві наступні поправки набули чинності до 29 грудня 2020 року та 26 березня 2020 року.

Зміст

Розділи I-II, адміністрування Розділ I стосується визначень. У розділі II пояснюється компетентні органи для застосування Директиви, децентралізовані в державах-членах (наприклад, Управління з фінансового контролю (FCA) у Сполученому Королівстві, Bundesamt für Finanz у Німеччині).

Розділ III, Кредитні інституції Розділ III встановлює вимоги до діяльності кредитної інституції (особливо управління банком). Стаття 8 містить ключову вимогу до отримання кредитними інституціями дозволу. Стаття 9 встановлює заборону на залучення депозитів без дозволу. Стаття 11 зазначає, що «держави-члени не вимагають розгляду заяви на отримання дозволу з точки зору економічних потреб ринку». Стаття 12 встановлює загальний мінімум початкового капіталу в розмірі 5 мільйонів євро, який може бути знижений до не менше 1 мільйона євро за умов, встановлених державами-членами. Стаття 14 зазначає, що дозвіл залежить від розкриття ідентифікаційних даних акціонерів або учасників з кваліфікаційною часткою участі, або 20 найбільших власників. Стаття 18 містить вичерпний перелік підстав для відкликання дозволу, включаючи умову статті 18 (c) про те, що інституція «більше не відповідає умовам, за яких їй було надано дозвіл».

Розділ V, свобода підприємництва та свобода надання послуг Розділ V стосується прав на підприємницьку діяльність та свободи надання послуг. Стаття 35 підтверджує право на створення філії в іншій державі-члені, про що кредитна інституція повинна повідомити органи держави-члена походження. Стаття 40 стосується вимог до звітності, які можуть вимагати держави-члени перебування. У статті 43 додається, що держави перебування можуть вживати надзвичайних запобіжних заходів, що відступають від загальних прав.

Розділ VI, відносини з третіми країнами Стаття 47 встановлює правила щодо філій у третіх країнах та умови доступу для кредитних інституцій з такими філіями. Стаття 48 регулює співпрацю з наглядовими органами третіх країн.

Розділ VII, пруденційні та управлінські стандарти Розділ VII стосується пруденційного нагляду за кредитними інституціями та корпоративного управління . Стаття 49 говорить, що основна позиція полягає в тому, що держава походження кредитної інституції несе відповідальність за нагляд. Стаття 50 вимагає співпраці з питань нагляду між органами влади держав-членів. Стаття 73 містить положення про внутрішній капітал. Стаття 74 говорить, що внутрішнє управління та плани відновлення повинні бути визначеними та прозорими. Стаття 76 вимагає стандартів для організації та обробки ризиків.

Статті 88–96 містять нечіткі положення щодо корпоративного управління. Згідно зі статтею 88(1), має бути розподіл управлінських та наглядових обов’язків для запобігання конфлікту інтересів, та (2) невиконавчі директори повинні бути в комітеті з висунення кандидатур для нових призначень. Стаття 89 вимагає, щоб у звітності за країнами розкривалася інформація про (a) назву та місце діяльності (b) оборот кредитної інституції (c) працівників, які працюють повний робочий день (d) прибутки та збитки до оподаткування (e) після оподаткування (f) отримані державні субсидії. Стаття 91 говорить, що члени керівного органу повинні мати навички для виконання обов'язків, «відображати достатньо широкий спектр досвіду» (2) витрачати достатньо часу на виконання роботи (3) не більше однієї посади виконавчого директора та двох посад невиконавчого директора або чотирьох посад невиконавчого директора (4) визначення (5) не враховуючи некомерційну роботу (6) компетентні органи можуть дозволити додаткову посаду (7) керівництво повинно розуміти основні ризики (8) незалежність (9) навчання (10) комітет з висунення кандидатур повинен «запровадити політику, що сприяє різноманітності в правлінні» (11) з посиланням на статтю 435(2) Регламенту про вимоги до капіталу 575/2013 для оцінки різноманітності, і, нарешті, (12) Європейське банківське управління встановить рекомендації щодо часу, знань, чесності, різноманітності тощо. У статті 92 зазначено, що політика винагороди повинна забезпечуватися компетентними органами. Стаття 93 зазначає, що інституції, які отримують державну підтримку, повинні (a) суворо обмежувати змінну оплату праці «відсотком від чистого доходу», (b) встановленим компетентним органом, (c) і не мати змінної оплати праці керівництва, «якщо це не обґрунтовано». Стаття 95 говорить, що для всіх кредитних інституцій має бути комітет з винагород, у якому мають бути невиконавчі директори. «Якщо представництво працівників... передбачено національним законодавством, комітет з винагород повинен включати одного або кількох представників працівників». Нарешті, стаття 96 вимагає від кредитної інституції вести веб-сайт з питань корпоративного управління та оплачувати дотримання правил, передбачених статтями 88–96.

Розділ III Титулу VII стосується процесу наглядового огляду та оцінки. Стаття 100 містить правила щодо «щорічного стрес-тесту».

Розділи VIII-XI, заключні положення Розділ VIII вимагає розкриття інформації компетентними органами. Розділ IX стосується імплементаційних актів. Розділ X стосується внесків. Розділ XI містить перехідні та заключні положення.

Див. також

Право Європейського Союзу Банківське регулювання та нагляд

Примітки