10 березня 1952 року радянський диктатор Йосип Сталін у спеціальній ноті запропонував західним державам (Франції, Великій Британії та Сполученим Штатам) розпочати переговори щодо возз'єднання та нейтралізації Німеччини. Цю ноту, а також подальші відповіді Сталіна на реакцію західних держав називають Нотами Сталіна.
Федеральний Канцлер Конрад Аденауер, західнонімецька громадськість та західні держави відкинули «ноти Сталіна» як спробу зірвати політику західної інтеграції Федеративної Республіки Німеччини, яку, на їхню думку, Сталін прагнув заблокувати. Точний намір, що стояв за цією дипломатичною ініціативою, остаточно не з'ясований. В історіографії існують різні інтерпретації цього питання. Втім, завдяки відкриттю архівів, особливо американських, упродовж останніх років стало очевидно, що серед західних держав-переможниць також були міркування на користь прийняття ноти та допущення створення нейтральної, возз’єднаної Німеччини. Це надало нового імпульсу позиції, яка виходить із припущення, що сталінська пропозиція могла бути щирою; однак остаточна відповідь на це питання досі залишається невідомою.
Початкова ситуація У 1949 році в західній частині Німеччини була утворена парламентсько-демократична Федеративна Республіка Німеччина, тоді як на сході Радянський Союз створив Німецьку Демократичну Республіку (НДР). Перспектива возз'єднання видавалася віддаленою, оскільки і Східна, і Західна Німеччина були інтегровані у відповідні блоки великих держав. Крім того, комуністи побоювалися втратити владу в разі проведення вільних виборів.
Питання возз’єднання знову постало на початку 1950-х років і досягло свого піку з появою «нот Сталіна» у 1952 році — у самий розпал так званої Холодної війни.
Канцлер Федеративної Республіки Німеччина Конрад Аденауер (ХДС) вважав, що за наявних обставин возз’єднання є неможливим, однак необхідно ще тісніше прив’язати Федеративну Республіку до Заходу. Тому він прагнув досягти домовленостей із трьома західними союзниками, зокрема й у військових питаннях. ФРН мала отримати власні збройні сили, інтегровані до загальної системи оборони Заходу.
Ситуація була доволі складною: мирний договір між Німеччиною та союзниками-переможцями у Другій світовій війні все ще не був укладений.
15 вересня 1951 року уряд НДР запропонував уряду ФРН провести зустріч для обговорення можливості проведення виборів. Проте уряд ФРН відмовився вести переговори з СЄПН (Соціалістичною єдиною партією Німеччини), оскільки це, з його точки зору, означало б фактичне визнання НДР як рівноправної держави. Усі контакти, відповідно, здійснювалися лише через держав-переможниць.
Натомість уряд ФРН мав намір добитися того, щоб комісія Організації Об'єднаних Націй (ООН) перевірила, чи можливі вільні загальнонімецькі вибори. На наполягання західних держав така комісія зібралася у грудні 1951 року, однак уряд НДР відмовив їй у в’їзді, стверджуючи, що перевірку має здійснювати комісія саме держав-переможниць.
У питанні возз’єднання Схід наполягав насамперед на переговорах щодо мирного договору, тоді як Захід вимагав спершу провести вільні вибори по всій території Німеччини. Паралельно ФРН вела переговори щодо договорів Європейського оборонного співтовариства (ЄОС), які мали завершитися її повною інтеграцією до західної системи безпеки. У цей загальний контекст слід вписувати також «ноти Сталіна», перша з яких датована 10 березня 1952 року і була оприлюднена під час переговорів ФРН щодо вступу до ЄОС.
Вже невдовзі після публікації першої з цих «сталінських нот» (нім. Stalin-Noten) 10 березня 1952 року виникли серйозні фактичні сумніви щодо того, чи дійсно вони мали серйозні наміри. Ці сумніви також можна було підтвердити заявами, зокрема уряду Німецької Демократичної Республіки (нім. Regierung der DDR) від 14 березня 1952 року. Публічно та політично ці ноти, з одного боку, розглядалися як продовження східних (пропагандистських) зусиль покласти провину за провал возз’єднання на «Захід». З іншого боку, вони радше посилили прагнення досягти внутрішньої згоди щодо договорів Європейського оборонного співтовариства (нім. EVG-Verträge).
Хоча наступні ноти (починаючи з другої) здебільшого лише посилювали вже висловлену на початку недовіру, договори ЄОС (нім. EVG) попри це були підписані в травні 1952 року, але так і не були ратифіковані французьким парламентом. Задумана Аденауером у 1952 році інтеграція Федеративної Республіки Німеччина на Захід (нім. West-Integration) була досягнута лише у 1955-1956 роках завдяки НАТО.
У Німецькій Демократичній Республіці після смерті Сталіна у 1953 році щодо «сталінських нот» було запроваджено мовчання: численні ініціативи, започатковані в 1952 році, спочатку були відкладені керівництвом НДР та Соціалістичної єдиної партії Німеччини, згодом не розвивалися і, зрештою, були повністю приховані. Лише після 1990 року вони знову стали відомі громадськості.
Перша записка Сталіна На попередній конференції в Парижі СЄПН (Соціалістична єдина партія Німеччини) висунула ідею, щоб обидві німецькі держави звернулися з проханням включити до порядку денного питання про укладення мирного договору. Радянське керівництво підтримало цю думку і запропонувало західним державам розпочати переговори щодо мирного договору.
Хоча конференція міністрів закордонних справ (нім. Außenministerkonferenz) так і не відбулася, радянський уряд продовжив реалізацію цього плану, оскільки побоювався як західної вимоги щодо проведення вільних виборів, так і можливого включення (ще не створених) західнонімецьких збройних сил до західного оборонного союзу (нім. Westbündnis).
Тому СЄПН ініціювала питання мирного договору, щоб нейтралізувати західну вимогу щодо виборів. Спершу уряд НДР мав знову звернутися до чотирьох держав із проханням розпочати переговори про укладення мирного договору з Федеративною Республікою Німеччина. Приблизно через два місяці Радянський Союз міг би представити власну концепцію.
Перший проєкт цієї концепції був поданий Сталіну вже в серпні 1951 року. Із цього проєкту В'ячеслав Молотов ще раніше виключив з цього проєкту пропозицію про возз'єднання Німеччини в межах кордонів станом на 1 січня 1938 року — тобто разом із територіями на схід від річок Одер і Нейсе, які Польська Народна Республіка та Радянський Союз (північна Східна Пруссія) уже вважали своїми державними територіями. Після подальших правок і суттєвих концептуальних змін остаточний варіант був підготовлений до публікації через сім місяців.
10 березня 1952 року заступник міністра закордонних справ СРСР Андрій Громико передав трьом західним державам-окупантам — США, Великій Британії та Франції, дипломатичну ноту щодо вирішення німецького питання. Для цього мала бути скликана чотиристороння конференція.
Нота містила такі пункти:
Має бути укладений мирний договір між усіма учасниками війни та Німеччиною, а в його підготовці повинна брати участь загальнонімецька урядова структура. Союзники повинні дійти згоди щодо формування цього уряду; Німеччина має бути возз’єднана в кордонах, визначених рішеннями Потсдамської конференції великих держав; Усі збройні сили окупаційних держав повинні бути виведені з Німеччини не пізніше ніж через один рік після набрання чинності мирним договором; Німеччині мають бути гарантовані демократичні права, такі як свобода зібрань, свобода преси та плюралістична партійна система(однак вільні вибори прямо не згадувалися); Денацифікацію слід припинити; Німеччині заборонено вступати в будь-які коаліції або військові союзи, спрямовані проти будь-якої держави, яка брала участь у війні проти неї; Ніяких торговельних обмежень для Німеччини не встановлюється; Німеччині дозволяється створювати національні збройні сили, необхідні для оборони, а також виробляти необхідні військові матеріали
Відповідь від західних держав Західні держави більш-менш очікували, що Радянський Союз зробить крок, подібний до березневої ноти, оскільки Сталін до цього часу ще не втручався у процес західної інтеграції Федеративної Республіки. Водночас вони були твердо налаштовані не розпочинати переговори з СРСР, доки договори про інтеграцію Західної Німеччини на Захід не будуть підписані. Тому відповідна нота західних держав була складена таким чином, щоб тимчасово відстрочити початок мирних переговорів.
Думку Аденауера запитали лише тоді, коли остаточний текст уже був сформульований міністрами закордонних справ західних держав, тож він міг домогтися лише незначних коригувань. Хоча Аденауер не довіряв березневій ноті Сталіна, він просив не відхиляти її надто різко, щоб не створювати враження, ніби Захід просто відкидає пропозицію.
25 березня 1952 року в Москві була передана перша нота урядів Великої Британії, Франції та Сполучених Штатів. Вона містила такі пункти:
Передумовою для початку переговорів щодо укладення мирного договору мало бути таке: перевірка Комісією ООН питання проведення вільних виборів у всій Німеччині, проведення самих вільних виборів, і лише після цього — формування загальнонімецького уряду; Відхилялися кордони, визначені у Потсдамі (кордону Одер-Нейсе), оскільки ці кордони мали діяти лише до напрацювання мирного договору; Німеччина мала право укладати будь-які союзи в межах Статуту ООН; Повна згода західних держав щодо включення Німеччини до оборонного європейського союзу розглядалася як однозначна вказівка на ЄОП. Незалежна німецька армія вважалася б поверненням до колишніх європейських реалій мілітаризму, суперництва та агресії.
Реакції у Федеративній Республіці Німеччина Пріоритети федерального канцлера Конрада Аденауера були чіткими: інтеграція Федеративної Республіки Німеччини до західного блоку та возз’єднання лише як абстрактна й насправді не очікувана довгострокова мета. Хоча «відновлення німецької єдності у вільній, об’єднаній Європі» вважалося найвищою метою його уряду, для Аденауера це означало, що возз’єднання могло б відбутися лише після того, як західна інтеграція Федеративної Республіки буде гарантованою.
Його бачення сягало навіть того, що одночасно з возз’єднанням мала б відбутися також трансформація Східної Європи. На його думку, якщо інтеграція Федеративної Республіки Німеччина до західноєвропейського союзу провалиться, Західна Німеччина неминуче потрапить у сферу впливу Радянського Союзу. Армія, здатна забезпечити безпеку нейтральної Німеччини, була б фінансово непосильною для країни.
Тому Аденауер виходив із того, що два німецькі держави співіснуватимуть невизначений час, і приховано розглядав це як свою стратегічну мету.
Саме через це він сприйняв Березневу ноту (нім. Märznote) як звичайну провокацію, метою якої було «звести Федеративну Республіку Німеччина до невільного статусу держави-сателіта та зробити неможливим об’єднання Європи». Він наполягав, щоб усі переговори з країнами Заходу тривали так, «ніби ноти не існувало».
Погляд Аденауера, що пропозиція Сталіна не була щирою, був широко поширеним. Однак існували різні думки про те, як саме реагувати на неї. Федеральний міністр у справах загальнонімецьких питань Якоб Кайзер (ХДС) вже раніше підтримував свою «теорію мосту» (нім. Brückentheorie), згідно з якою Німеччина мала виступати посередником між Сходом і Заходом. Хоча у питанні вільних виборів та відхиленні кордонів Потсдама він погоджувався з Аденауером, радянські пропозиції він сприймав дуже серйозно.
У радіозверненні від 12 березня 1952 року Кайзер надав ноті значного політичного значення, хоча й висловив думку, що ставитися до неї слід «з надзвичайною обережністю». Він наполягав на ретельному аналізі пропозицій Радянського Союзу, щоб не втратити можливість для потенційного возз’єднання.
Подібної думки дотримувалися й інші міністри, а також частина членів ВДП, вважаючи, що пропозицію Сталіна слід принаймні серйозно розглянути, аби у світової громадськості не склалося враження, що возз’єднання зазнає невдачі через позицію Федеративної Республіки Німеччина. Вони стверджували, що під час такого розгляду дуже швидко стане абсолютно очевидно, що Сталін зовсім не мав серйозного наміру робити цю пропозицію. У такому разі його позиція була б викрита.