Цінсько-бірманська війна (1765—1769) (; ) — також відома як вторгнення Цін до Бірми або М'янмська кампанія династії Цін — війна між династією Цін у Китаї та династією Конбаун у Бірмі (М'янмі). Китай за правління імператора Цяньлуна здійснив чотири вторгнення до Бірми між 1765 і 1769 роками, які вважаються однією з його Десяти Великих кампаній. Тим не менш, війну, яка забрала життя понад 70 000 китайських солдатів і чотирьох командувачів, іноді описують як «найбільш катастрофічну прикордонну війну, яку коли-небудь вела династія Цін», і таку, що «забезпечила незалежність Бірми». Успішна оборона Бірми заклала основу для сучасного кордону між двома країнами.

Цін за правління імператора Цяньлуна в період з 1765 до 1769 року здійснила чотири вторгнення до Бірми, які вважалися одним з його Десяти Великих походів. Спочатку імператор Цін планував легку війну та відправив лише війська Зеленої стандартної армії, дислокованої в Юньнані. Вторгнення Цін відбулося в той час, коли більшість бірманських сил діяли в їхньому останньому вторгненні в Сіам. Тим не менш, загартовані в боях бірманські війська здійснили відсіч перших двох вторгнень 1765—1766 та 1766—1767 років на кордоні. Регіональний конфлікт тепер переріс у велику війну, яка включала військові маневри по всій країні в обох країнах. Третє вторгнення (1767—1768), очолюване елітними маньчжурською восьмипрапороносною армією, майже досягло успіху, проникнувши глибоко в центральну Бірму за кілька днів маршу від столиці Ави. Але воїни північного Китаю не змогли впоратися з незнайомою тропічною місцевістю та смертельними ендемічними хворобами і були відкинуті, зазнавши великих втрат. В цій загрозливій ситуації король Сінб'юшин передислокував свої армії з Сіаму на китайський фронт. Четверте і найбільше вторгнення зайшло в глухий кут на кордоні. Після повного оточення військ Цін у грудні 1769 року між польовими командирами обох сторін було досягнуто перемир'я.

Цин тримала значні військові сили в прикордонних районах Юньнаня близько десятиліття, намагаючись розпочати ще одну війну, водночас запроваджуючи заборону на міжкордонну торгівлю протягом двох десятиліть. Бірманці також були стурбовані китайською загрозою і тримали низку гарнізонів уздовж кордону. Двадцять років по тому, коли Бірма та Китай відновили дипломатичні відносини у 1790 році, Цін односторонньо розцінила цей акт як підкорення Бірми та заявила про перемогу. Зрештою, головними бенефіціарами цієї війни були сіамці, які повернули собі більшість своїх територій протягом наступних трьох років після того, як втратили свою столицю Аюттхаю на користь бірманців у 1767 році.

Історія

Передумови Довгий час китайсько-бірманській кордон не був чітко визначений. У 1380—1388 роки династія Мін вперше завоювала прикордонні території Юньнані та придушила місцевий опір до середини 1440-х років. Бірманський контроль над державами Шан (які охоплювали сучасні штати Качин, Шан та Кая) почався з 1557 року, коли король Баїннаун з династії Тунгу завоював усі держави Шан. Кордон ніколи не був демаркований у сучасному розумінні, а місцеві шаньські саубва (вожді) у прикордонних регіонах платили данину обом сторонам. Ситуація змінилася на користь Китаю в 1730-х роках, коли династія Цін вирішила запровадити жорсткіший контроль над прикордонними регіонами Юньнані, тоді як бірманська влада значною мірою розсіялася через швидкий занепад династії Тунгу.

У 1752 році нова династія під назвою Конбаун повстала, щоб кинути виклик Відновленому королівству Хантавадді, і до 1758 року возз'єднала більшу частину королівства. У 1758—1759 роках король Алаунгпая, засновник династії, відправив експедицію до віддалених держав Шан (сучасна держава Качин та північна та східна держави Шан), які були анексовані Цін понад два десятиліття тому, щоб відновити владу в Бірмі. Уряд Юньнані повідомив про це імператору в 1759 році, і двір Цін негайно видав імператорський указ, яким наказував відвоювати Бірму. Китайський імператор призначив Лю Цзао, шанованого вченого-міністра зі столиці, щоб вирішити це питання. У Куньміні Лю оцінив, що використання лише ополчення Тайшань не спрацює, і що йому потрібно залучити регулярні війська Зеленої стандартної армії.

Перше вторгнення (1765—1766) На початку 1765 року 20-тисячна бірманська армія під керівництвом генерала Не Мьо Тіхапате, залишила Кенгтун для чергового вторгнення в Сіам. Після відходу основної бірманської армії Лю Цзао віддав наказ про вторгнення в Кенгтун у грудні 1765 року. Сили вторгнення, що складалися з 3500 військовослужбовців Зеленої стандартної армії разом з ополченням Тайшань, взяли в облогу Кенгтун, але не змогли протистояти загартованим у боях бірманським військам, які оборонялися в гарнізоні Кенгтуна, очолювані генералом Не Мьо Сітху. Бірманці зняли облогу та переслідували загарбників до префектури Пуер, де їх розгромили. Не Мьо Сітху залишив посилений гарнізон і повернувся до Ави у квітні 1766 року.

Друге вторгнення (1766—1767) На відміну від вторгнення Лю Цзао в Кенгтун, який знаходився далеко від центру Бірми, новий командувач китайської армії Ян Інь був сповнений рішучості завдати удару безпосередньо по Верхній Бірмі. Бірманці заздалегідь узнали маршрут вторгнення і підготувалися. План Сінб'юшина полягав у тому, щоб заманити китайців на територію Бірми, а потім оточити їх. Форт Каунгтон був спеціально оснащений гарматним корпусом на чолі з французькими артилеристами (захопленими в битві при Тханліні в 1756 році). Для їх підсилення інша армія під керівництвом Маха Тіхи Тури, розміщена в найсхіднішому бірманському гарнізоні в Кенгхуні (сучасний Цзінхун, Юньнань), отримала наказ йти до Бхамо через північні держави Шан.

Як і планувалося, війська Цін легко захопили Бхамо в грудні 1766 року та створили там базу постачання. Потім китайці продовжили облогу бірманського гарнізону в Каунгтоні. Але оборона Баламандіна стримала неодноразові китайські атаки. Тим часом дві бірманські армії, одна під проводом Маха Сіту, а інша під проводом Не Мьо Сіту, оточили китайців. Армія Маха Тхіха Тури також прибула та зайняла позицію поблизу Бхамо, щоб заблокувати шлях відступу назад до Юньнаня.

Тупикова ситуація не сприяла китайським військам, які були абсолютно не готові до бою в тропічну пору року у Верхній Бірмі. Як свідчили історики, тисячі китайських солдатів загинули від холери, дизентерії та малярії. В одному звіті Цін зазначалося, що 800 з 1000 солдатів в одному гарнізоні померли від хвороб, а ще 100 були виснажені хворобами.

Зі значним ослабленням китайської армії бірманці розпочали наступ. Спочатку Не Мьо Сіту легко повернув собі слабо утримуваний Бхамо. Основна китайська армія тепер повністю замкнулася в коридорі Каунгтон-Бхамо, відрізавшись від будь-якого постачання. Потім бірманці атакували основну китайську армію з двох боків — армію Баламандіна з форту Каунгтон та армію Не Мьо Сітху з півночі. Китайці відступили на схід, а потім на північ, де чекала інша бірманська армія на чолі з Маха Тіхою Турою. Дві інші бірманські армії продовжили наступ і китайська армія врешті-решт була повністю знищена. Армія Маха Сітху, яка охороняла західний фланг річки Іраваді, потім пройшла на північ від М'їтчіни та розгромила інші слабо утримувані китайські гарнізони на кордоні. Бірманські армії відновили окупацію восьми китайських держав Шан у межах Юньнані.

Третє вторгнення (1767—1768)

Китайська мобілізація Після двох поразок імператор Цін та його двір не могли зрозуміти, як така відносно невелика країна, як Бірма, могла протистояти могутності Цін. Для імператора настав час самим маньчжурам вступити в гру. Він завжди сумнівався у боєздатності своїх китайських армій Зеленого Штандару. Маньчжури вважали себе войовничою та завойовницькою расою, а китайців — окупованим народом. Він замовив дослідження перших двох вторгнень, і звіт підтвердив його упередження — причиною невдач була низька боєздатність армій Зеленого Штандару.

У 1767 році імператор призначив ветерана-командувача маньчжурами , свого зятя, генерал-губернатором Юньнаня та Гуйчжоу та керівником Бірманської кампанії. Мін Жуй брав участь у битвах проти тюркських народів на північному заході та командував стратегічно ключовим пунктом Ілі (у сучасному Сіньцзяні). Його призначення означало, що це вже не була прикордонна суперечка, а повноцінна війна. Мін Жуй прибув до Юньнані у квітні. Сили вторгнення, що складалися з монгольських та елітних маньчжурських військ, поринули в похід. Тисячі «зелених прапорців» з ополчень Юньнані та Тайшаня супроводжували ці сили. Провінції по всьому Китаю мобілізували для забезпечення постачанням. Загальна чисельність сил вторгнення становила 50 000 осіб, переважна більшість з яких були піхотою. Гори та густі джунглі Бірми зводили до мінімуму використання кавалерійських сил. Двір Цін тепер серйозно розглядав загрозу захворювань серед своїх військ; як запобіжний захід кампанію було заплановано на зимові місяці, коли вважалося, що хвороби менш поширені.

Мобілізація бірманців Бірманці тепер зіткнулися з найбільшою китайською армією, яка коли-небудь мобілізувалася проти них. Однак король Сінб'юшин, здається, не усвідомлював серйозності ситуації. Протягом перших двох вторгнень він рішуче відмовлявся відкликати основні бірманські армії, які вели бойові дії в Лаосі та Сіамі з січня 1765 року та обложили столицю Сіаму Аюттхаю з січня 1766 року. Протягом 1767 року, коли китайці мобілізувалися для свого найсерйознішого вторгнення, бірманці все ще були зосереджені на перемозі над сіамцями. Навіть після того, як столицю Сіаму було остаточно захоплено у квітні 1767 року, Сінб'юшин тримав частину військ у Сіамі протягом сезону дощів, щоб придушити залишки сіамського опору.

В результаті, коли в листопаді 1767 року розпочалося вторгнення китайської армії, бірманські оборонні споруди не були повністю підготовлені до протистояння набагато більшому та рішучішому ворогу. Бірманське командування було дуже схожим на командування другого вторгнення. Сінб'юшин знову призначив для протистояння китайцям тих самих командирів, що очолювали його війська під час другого вторгнення. Маха Сітху очолював основну бірманську армію та був головнокомандувачем на театрі дій, а Маха Тхіха Тура та Не Мьо Сітху командували двома іншими бірманськими арміями. Баламандін знову командував фортом Каунгтон. Враховуючи, що основна бірманська армія налічувала лише близько 7000 осіб, всі бірманські сили на початку третього вторгнення, найімовірніше, налічували не більше 20 000 осіб.

Китайське вторгнення Головнокомандувач цінської армії Мін Жуй планував вторгнення за двома напрямами, щойно закінчиться сезон дощів. Основна китайська армія, очолювана самим Мін Жуєм, мала підійти до Ави через Сенві, Лашіо та Хсіпау, а також вниз по річці Намту. Основний шлях вторгнення був тим самим маршрутом, яким століттям раніше йшли маньчжурські війська, переслідуючи імператора Юнлі з династії Південна Мін. Друга армія, очолювана генералом Е'ерден'е (額爾登額, або, можливо, 額爾景額), мала знову спробувати пройти маршрутом Бхамо. Кінцевою метою для обох армій визначалося замкнути в кліщах столицю Бірми Аву. Бірманський план полягав у тому, щоб силами армії Не Мьо Сіту утримати другу китайську армію на півночі в Каунгтоні та зустріти головну китайську армію на північному сході двома арміями під проводом Маха Сіту та Маха Тхіха Тури.