Завод хімії фтору в Порто-Маргера — хімічне виробництво у індустріальній зоні Порто-Маргера (північне узбережжя Венеційської лагуни).
В 1920-х роках у Порто-Маргера почав роботу завод добрив компанії Montecatini, базовим виробництвом якого було продукування сульфатної кислоти. Наявність останньої дозволив Montecatini, що почала розвивати напрям виробництва алюмінію, організувати в 1932-му на заводі добрив виробництво синтетичного кріоліту (алюмофторид натрію), фториду алюмінію та фториду натрію на основі переробки флюоритової сировини з Південного Тіролю (в основі цього напряму лежить дія сульфатної кислоти на флюорит).
У 1950-х роках компанія Edison почала розвивати в Порто-Маргері потужний багатопрофільний хімічний комплекс, у складі якого в 1956-му ввели в дію виробництво плавікової кислоти, яку отримували на основі плавікового шпату (необхідну для його обробки сульфатну кислоту вже виробляв належний до комплекса Edison власний завод добрив). Початкова потужність виробництва складала 20 тисяч тонн плавікової кислоти на рік. Того ж 1956-го почалось і продукування кріоліту (може бути отриманий на основі плавікової кислоти). В 1960-му асортимент поповнився за рахунок фториду алюмінію та біфториду алюмінію.
Варто відзначити, що в 1966-му відбулось злиття Edison та Montecatini в компанію Montedison, при цьому колишній майданчик Edison продовжував розвивати напрям хімії фтору. В 1968-му тут запустили виробництво тетратфторетилену — мономеру тефлону. Також ще з 1963-го продукували холодоагенти-хлорфторвуглеці і в 1973-му додали другий цех цього ж напряму. В той же час, у 1976-му припинили продукування кріоліту та фториду алюмінію, а в 1979-му — біфториду алюмінію.
У 1987-му Montedison та Eni об'єднали свої хімічні активи в спільному підприємстві Enimont, а в 1990-му вони перейшли під повний контроль Enichem — хімічного дивізіону Eni. Саме в цей період — у 1988 році — на колишньому майданчику Edison припинили виробництво тетратфторетилену.
Враховуючи заходи з обмеження використання хлорфторвуглеців, в 1994-му організували випуск холодоагентів, що не містять хлору — гідрофторалканів. Також відомо, що станом на 1990-ті потужність заводу по плавіковій кислоті становила 40 тисяч тонн на рік.
У 2002-му напрям хімії фтору викупила бельгійська компанія Solvay, що в 2009-му припинила продукування гідрофторалканів через їх перевиробництво на світовому ринку (можливо відзначити, що вже невдовзі заборонили використання хлорфторвуглеців, що збільшило попит на гідрофторалкани, втім, виробництво останніх у Порто-Маргера так і не відновили).
Станом на другу половину 2010-х завод продовжував випуск безводної плавікової кислоти із її постачанням на належні Solvay хімічні майданчики в італійському Спінетта-Маренго та французькому Таво, що займались фторованими полімерами. У 2018-му компанія Alkeemia зі складу Fluorsid Group викупила завод плавікової кислоти у Solvay, уклавши при цьому довгостроковий контракт на постачання названих вище майданчиків у Спінетта-Маренго і Таво. При цьому планувалось, що саме Fluorsid Group буде забезпечувати майданчик сульфатною кислотою зі свого заводу в Кальярі.
Вже у 2021-му Alkeemia продали британському фонду Blantyre Capital Limited. Станом на 2022 рік його потужність становила 27 тисяч тонн безводної плавікової кислоти, а як супутній продукт отримували 100 тисяч тонн сульфату кальцію, що йшов на підприємства з виробництва будівельних матеріалів, цементу та добрив.Presentazione di Alkeemia e Fluorsid Group
Примітки