Південнокитайське море — напівзамкнуте море в західній частині Тихого океану між Індокитаєм, Малаккою, Південним Китаєм і островами Тайвань, Лусон, Міндоро, Палаван, Калімантан, Суматра, Банка, Белітунг.
За оцінками, через Південнокитайське море щорічно відбувається світова торгівля на суму 3,36 трильйона доларів США, що становить третину світової морської торгівлі. 80% імпорту енергоносіїв Китаю та 39,5% від загального обсягу торгівлі Китаю проходить через Південнокитайське море. Держави-позивачі зацікавлені у збереженні чи придбанні прав на рибні запаси, розвідку та потенційну експлуатацію сирої нафти та природного газу на морському дні різних частин Південнокитайського моря, а також у стратегічному контролі над важливими судноплавними шляхами. Морська безпека також є проблемою, оскільки суперечки, що продовжуються, створюють проблеми для судноплавства..
У центральній частині моря розташовані Острови Спратлі — архіпелаг у південно-західній частині Південнокитайського моря, що складається з більш ніж 100 дрібних островів, рифів і атолів. Офіційні претензії на встановлення державного суверенітету над усім архіпелагом Спратлі пред'являють Китай і В'єтнам. Одночасно на ряд південних островів і рифів претендують Філіппіни, Малайзія, Бруней і Тайвань. У даний час під контролем В'єтнаму перебувають близько 40 островів, Китай займає 15, Філіппіни — вісім, Малайзія — шість островів архіпелагу. Тайвань володіє одним, але найбільшим за розмірами островом — Тайпін (Іту-Аба). Всі зазначені держави розмістили військові підрозділи на підконтрольних островах, активно розвивають їх інфраструктуру та освоюють природні ресурси в цьому районі.
Офіційні претензії на встановлення державного суверенітету над усім архіпелагом Спратлі пред'являють Китай і В'єтнам. Одночасно на ряд південних островів і рифів претендують Філіппіни, Малайзія, Бруней і Тайвань. Парасельські острови є окупованими Китаєм та оспорюються Тайванем і В'єтнамом. Всі зазначені держави розмістили військові підрозділи на підконтрольних островах, активно розвивають їх інфраструктуру та освоюють природні ресурси в цьому районі.NOTA BENE — АРХИПЕЛАГ СПРАТЛИ
Перелік територіальних суперечок Спори стосуються як морських кордонів, так і островів. Існує кілька суперечок, у кожній з яких бере участь різна група країн:
Зона, позначена дев'ятипунктирною лінією, на яку претендувала Китайська республіка (1912—1949), пізніше Китайська Народна Республіка (КНР), яка охоплює більшу частину Південнокитайського моря і збігається з претензіями на виняткову економічну зону Брунея, Індонезії, Індонезії, Індонезії, Індонезії. Морський кордон уздовж в'єтнамського узбережжя між КНР, Тайванем та В'єтнамом. Морський кордон на північ від Борнео між КНР, Малайзією, Брунеєм, Філіппінами та Тайванем. Острови, рифи, банки та мілини в Південнокитайському морі, включаючи Парасельські острови, острів Пратас, мілину Джеймса і Верекер бенкс, Маклсфілд бенкс, рифи Скарборо та острови Спратлі між КНР, Тайванем і В'єтнамзі, а також частини району, також оспорювані Малайзією та Філіппінами. Морський кордон у водах на північ від островів Натуна між КНР, Індонезією, Тайванем та В'єтнамом. Морський кордон біля узбережжя Палавана та острова Лусон між КНР, Філіппінами та Тайванем. Морський кордон, сухопутна територія та острови Сабах, включаючи Амбалат, між Індонезією, Малайзією та Філіппінами. Морський кордон та острови в Лусонській протоці між КНР, Філіппінами та Тайванем.
Історія
До ХХІ століття 1734 року іспанський колоніальний уряд на Філіппінах опублікував перше видання карти Веларді. У 1792 році іспанський колоніальний уряд на Філіппінах назвав рифи Скарборо — Basinloc під час обстеження. Carita General del Archipelago Filipino 1808 року та Carita General del Archipelago Filipino 1875 року перевидали зображення з карти Веларді.
За словами відставного судді Верховного суду Філіппін Антоніо Карпіо, території на цих картах підпадали під суверенітет іспанських Філіппін, включаючи рифи Скарборо (названі мовою корінного населення на картах — Panacot) і острови Спратлі (на картах Los Bajos de Paragua).
Китай дотримується іншої точки зору, стверджуючи, що карти, випущені в 1775, 1810 і 1817 роках, включають острови Спратлі та Парасельські острови як китайську територію. Перші карти В'єтнаму, що розширюють його територію до островів Спратлі, були опубліковані в 1830 при імператорі Мінь Манге.
Після іспано-американської війни Іспанія програла і поступилася територією Філіппін — Сполученим Штатам за Паризьким договором 1898 року. Паризький договір 1898 року створив договірну лінію, де риф Скарборо, острови Спратлі та частини Тавітаві продовжували перебувати під іспанським суверенітетом. Це призвело до переговорів між Іспанією та Сполученими Штатами, які завершилися підписанням Вашингтонського договору 1900 року, який заднім числом виправив Паризький договір 1898 року.
За словами дослідників, претензії на якісь об'єкти не пред'являлися всерйоз до початку XX століття.
1909 року китайці відреагували на інтерес Японії до видобутку гуано на Парасельських островах, завдавши на їхню карту, розмістивши там китайський військово-морський персонал і піднявши прапор, що підтверджує суверенітет Китаю.
У 1930 році Сполучені Штати та Великобританія підписали договір, в якому Великобританія визнала територію Філіппін, як вона пов'язана з кордонами Філіппін та Північного Борнео, які включали рифи Скарборо та острови в архіпелазі Спратлі. Цей договір має обов'язкову міжнародну силу, однак у 1961 році Сполучені Штати направили дипломатичну ноту Філіппінам, вказавши, що жодна з країн, що підписали договір, не погодилася з подальшим тлумаченням Філіппінами цього договору як до претензії на води в межах Договірних кордонів як частина території Філіппін. Карпіо стверджує, що це фактично зобов'язує країни-правонаступники Великобританії, такі як Малайзія та Бруней, визнати право власності Філіппін на острови.
У 1932 році Франція окупувала Парасельські острови і висунула претензії на цю територію. Китай висловив протест і подав вербальну ноту, в якій заявив, що Парасельські острови є «найпівденнішою частиною китайської території». За словами Карпіо, це можна інтерпретувати як заперечення пізніших претензій Китаю на острови Спратлі.. Він також сказав, що коли Франція офіційно заявила права на шість об'єктів на островах Спратлі у липні 1933 року, вона зробила це для себе, а не як представник Французького Індокитаю та його наступників, таких як В'єтнам, хоча інше джерело не згідне з цим твердженням. Також існують різні думки щодо того, чи протестував Китай (і Японія) проти французьких претензій 1933 року чи ні..
До травня 1939 року японці окупували більшу частину Південно-Східної Азії, включаючи Парасельські острови та острови Спратлі.Japan's next move, New Zealand Herald, 19 May 1939, Page 10 Під час Другої світової війни Японська імперія використовувала острови в Південнокитайському морі з різною військовою метою і стверджувала, що острови не були ніким заявлені, коли Імператорський флот Японії взяв їх під свій контроль. Маніла стверджує, що їхній фактичний суверенітет на той час перебував під американською територією Філіппін..
Під час Другої японо-китайської війни у «Довіднику з Китаю (1937–1943)» вказувалося, що його найпівденнішою територією є острів Тритон із Парасельських островів. У переглянутому виданні 1944 року в довіднику йшлося про те, що Китай, Індокитай і Філіппіни претендують на острови Спратлі. За словами філіппінського судді у відставці Антоніо Карпіо, Китай займав цю позицію, коли опублікував ще одне видання у 1947 році, і претензії Китаю є «неповноцінними» з погляду міжнародного права.
В 1947 Китайська Республіка опублікувала «одинадцятипунктирну лінію» в Південнокитайському морі. Китайські назви для острівних груп, які вважалися китайською адміністративною юрисдикцією, були оголошені в грудні 1947 року Міністерством внутрішніх справ Китайської Республіки. У 1949 році Китайська Народна Республіка (КНР), яка перемогла Китайську Республіку в громадянській війні в Китаї, оголосила, що вона успадкувала цю вимогу. Пізніше КНР переглянула вимогу, вилучивши два своїх пунктири в Тонкінській затоці на тлі потепління відносин із Північним В'єтнамом Хо Ші Міна. Уряд Китайської Республіці на Тайвані продовжує використовувати одинадцять пунктирів до сьогодні.
У серпні 1951 року Чжоу Еньлай, тодішній міністр закордонних справ КНР, заявив, що Парасельські острови та острови Спратлі «завжди були китайською територією». Під час мирної конференції в Сан-Франциско 1951 року Радянський Союз вніс пропозицію про передачу Парасельських островів та островів Спратлі – Китаю, але вона була відхилена голосуванням.US Department of State Publication, Record of Proceedings of the Conference for the Conclusion and Signature of the Treaty of Peace with Japan, 119, 292 (1951). Японія відмовилася від контролю над островами у Південнокитайському морі з підписанням Сан-Франциського договору 9 вересня 1951 року, але не уточнила нового статусу островів. Чан Ван Хиу як представник В'єтнаму заявив, що «щоб анулювати джерела можливих суперечок, ми заявляємо про свій суверенітет над архіпелагами Хоангша та Чіонгша», маючи на увазі Парасельські острови та острови Спратлі. Загалом східний блок підтримував претензії КНР. Австралія виступала проти впливу блоку. Сполучені Штати розривалися між французькими «колоніальними» претензіями та китайськими (тайваньськими) претензіями, які могли зрештою допомогти КНР. Британія віддавала перевагу двозначності через свої попередні претензії на деякі з островів.
Женевські угоди 1954 року, що поклали край Першій Індокитайській війні, дали Південному В'єтнаму контроль над в'єтнамськими територіями на південь від 17-ї паралелі. Південнов'єтнамський уряд заявив права на Парасельські острови та острови Спратлі. У 1955 році Франція роз'яснила через міжнародні ноти, що острови Спратлі належать «Французькому Союзу», оскільки вони не були приєднані до В'єтнаму, коли була поступлена Кохінхіна, а Північний В'єтнам не протестував проти китайських претензій.
Північний В'єтнам отримував допомогу від Китаю під час війни у В'єтнамі та визнав китайські претензії на Парасельські острови та острови Спратлі. Після перемоги у війні проти США, Північний В'єтнам відмовився від свого визнання. Під час переговорів у червні 1977 року з президентом КНР Лі Сяньнанем на тлі напруженості між двома країнами Фам заявив, що визнання суверенітету Китаю над Парасельськими островами в 1958 році було зроблено тільки під тиском війни Америки проти В'єтнаму.
У 1970-х роках відкриття потенційних нафтових ресурсів у Південнокитайському морі спричинило зростання окупаційної активності з боку претендентів. З 1971 по 1973 Філіппіни почали окупувати п'ять об'єктів, а Південний В'єтнам почав окупувати шість. Стурбований тим, що його претензії будуть ослаблені діяльністю інших претендентів, Китай збільшив свою фізичну присутність у цьому районі. Він провів дослідження навколо Парасельських островів, а військово-морський флот Народно-визвольної армії побудував гавань та причал на острові Вуд (на Парасельських островах) у 1971 році.