Емілі Леру (10 квітня 1855 року, Пенн-д'Ажене – 10 лютого 1935 року, Валанс, Франція) — французька письменниця та акторка.

Акторка трагічного плану, що випередила свій час., написала релігійний теософський роман Єзус, який приніс їй номінацію від Жюля Клареті на Нобелівську премію 1904 року..

Біографія Леру виросла в Женеві, де її батьки тримали пансіон.. Її покликання пробудилося, коли вона почула виступ Ернесто Россі. Захоплена природністю гри цього актора, вона розпочала навчання в Женевській консерваторії., перш ніж поїхати до Парижа й оселитися в скромному готелі неподалік від консерваторії. Її прийняли до класу професора . Прагнула стриманих та автентичних жестів, точної та простої дикції, спостережливості та аналізу, її інтелект підтримувався великою силою емоцій.

Еміль Перрен, адміністратор Комеді Франсез, який переймався відродженням репертуару, дізнався, що молода акторка трагічного плану особисто інтерпретує класичні шедеври в консерваторії, прийшов послухати та найняв її. Приєднавшись до трупи Мольєра в 1880 році, вона дебютувала в Аталі 27 серпня 1880 року.. Потім, у 1881 році, вона стала Агрипіною, а потім Іокастою. Розуміючи, що вона здатна відродити трагедію, Перрен заохочував її, підтримував її у зображенні могутніх і лютих героїнь трагедій, проводячи з нею довгі години, вивчаючи роль.

Природжена трагічна акторка., прив’язана до великих класиків, пристрасно та виключно віддана своєму мистецтву, Леру прийшла до будинку Мольєра в той час, коли плеяда інтерпретаторів, таких як Муне-Сюллі, його брат Поль, Мобан, Ларош, Альбер Ламбер впроваджувала інтерпретацію трагедій, перетворених на благородні кантати, де герой є своєрідним тенором, уважним до музичної краси вірша, який він декламує, стежить за своїми настроями. Леру більше була стурбована правдою, обмірковуванням тексту, перш ніж зіграти його.

Критики не були прихильні до нової акторки. Франсиск Сарсе, незворушений її зухвалими спробами надати трагедії більшого реалізму, був роздратований її обличчям, критикував її за брак благородства. Жюль Клареті, який став адміністратором Комеді Франсез після смерті Перрена наприкінці 1885 року, любив цю постійну акторку, яка дала йому спокій і не просила ні послуг, ні ролей. Попри надзвичайну доброту, яку він до неї виявляв, він, ймовірно, не відчував такого глибокого захоплення її талантом, як його попередник. Її трагічне амплуа означало, що вона була обмежена діяльністю, оскільки сучасний репертуар, який ефективніше демонстрував артистів, був для неї практично недоступний. Як наслідок, їй майже не пропонували ролей. Серед тих, у яких вона була особливо відзначена, ми виділяємо Герміону, Іокасту в Едіпі, її найбільший успіх, Енону, Агрипину, Сабіну в Горації та Сару Матісон у Патрії.

Леру, з мирною вдачею, гордим характером та благородною душею, бракувало гнучкості та соціальних навичок, які були необхідні на той час для досягнення членства в Комеді Франсез. Однак посада, яку вона обіймала, була поважною, а її інтерпретація Іокасти в Едіпі на піку кар'єри дозволила їй досягти вершини трагічного мистецтва. Вона досягла успіху в ролях Агрипіни та Аталії. Її акторська майстерність поставила її в конфлікт з колегами, які відмовили їй у статусі члена Комеді Франсез.

У 1887 році, глибоко вражений талантом Леру, Андре Антуан, основоположник сучасної режисури, за рекомендаціями Еміля Золя та Клареті, запросив її до участі у драмі Анрі Сеара Все для чести за оповіданнями Золя Капітан Бурль, у Вільному театрі – експериментальному театрі драматичного натуралізму. Леру, разом з Анрі Майєром, досягла тріумфу в ролі мадам Бурль. на малій сцені Монпарнасу.

У 1888 році вона повторила свою роль Іокасти разом із Муне-Сюллі у , але, розчарована рідкими можливостями з'являтися на сцені, відчуваючи, як і багато інших, перекреслення своїй майбутній кар'єрі, вона залишила Комеді Франсез, щоб приєднатися до театру л'Амбігу, де здобула тріумф у виставі Бранниця болю. Зрештою, досягнувши великого успіху серед публіки, вона сміливо зіграла чоловічу роль Джека Шеппарда, так само як вона зіграла Гамлета.. Побачивши потенціал, який міг отримати від цієї виконавиці, Еміль Рошар спробував заманити її до Порт-Сен-Мартен, але вона за запрошенням Поля Пореля перейшла в Одеон. Під його керівництвом вона зіграла леді Макбет, Клітемнестру в Ериніях Леконта де Ліля., Клеопатру в Родогуні, Аталію тощо.

У 1892 році наступники Пореля, Еміль Марк та Еміль Дебо, перейшли до Театру Луї Жуве Атенеум, а колишня критикиня Леру Франсиск Сарсей рекомендувала, щоб поновити її на посаді у Комеді Франсез, де вона й залишалася понад десять років. Вона боролася за те, щоб її драматичні ідеї переважали, навіть вступала в конфлікт з Муне-Сюллі. Попри всі її зусилля, вона виступала в період, який швидко поспіль бачив блискучий дебют Жанни Дельвер, повернення Сегон-Вебера та заручини Луїзи Сільвен. Ці трагіки, обдаровані рідкісним і незрівнянним блиском, становили для неї виняткову конкуренцію. Попри її заслуги, членство в Комеді Франсез знову вислизало від неї.

Занадто часто отримуючи ролі довіреної особи або повторне виконання ролей Агрипини та Іокасти, вона вирішила піти на пенсію та оголосила про завершення акторської кар'єри Жюлю Клареті, який, з усім тим, оформив їй пенсію від комітету, яку він не був зобов'язаний оформлювати, за те, що Леру присвятила двадцять років свого життя Комеді Франсез. 24 вересня 1902 року вона востаннє виконала роль Марії-Анни у виставі Флібюстьєр. З нагоди двохсотріччя смерті Расіна, повторивши роль Агрипини в Одеоні, вона, проте, мала задоволення бачити, що ідеї, за які вона боролася, набувають популярності, а теорії, які вона захищала, починають втілюватися в життя. У самому Комеді Франсез Ежен Сільвен протиставив Муне-Сюллі турботу про реалізм, який цінувала публіка, тоді як в Одеоні Андре Антуан прагнув зробити шедеври XVII століття більш інтимними та людяними.

1 липня 1903 року Леру призначили професоркою дикції та декламації в Женевській консерваторії. Її контракт передбачав, що щороку адміністрація консерваторії надаватиме їй одномісячну відпустку для мистецьких гастролей. Леру написала у вільний час, який надавав театр, теософський роман під назвою Єзус (Hiésous), вперше опублікований у Nouvelle Revue під псевдонімом П'єр Нахор. Роман Єзус спонукає застосувати розум до тлумачення релігій, зображуючи Ісуса як гіпнотизера та спіритуаліста.. Видатний індійський брамін з великим маєтком у Назареті взяв Ісуса до Єгипту, де навчив його індійській філософії, а також гіпнозу. Зціливши Марію Магдалину, видатну куртизанку з Тіверіяди, Ісус здобув популярність серед багатих і благочестивих жінок, які надсилали йому кошики з їжею, яку його учні роздавали людям. Коли Ісус дізнався, що священники вирішили його вбити, він змусив лідера ессеїв, свого друга Йосипа Ариматейського, пообіцяти якомога швидше зняти його з хреста та поховати без будь-яких інших свідків. Ісус впав на хресті в каталептичний транс, так що він здавався мертвим. Його швидко зняли з хреста і повернули до життя в гробниці. Він кілька разів з'являвся своїм учням. Тяжко поранений, він добрався до Назарета, де помер біля дверей свого вчителя-браміна, який прибув з Індії.

Анатоль Франс, частий гість маленької квартири Леру на вулиці де Флерюс, де проводили довгі години великі письменники та глибокі мислителі, дуже прихильно поставився до цієї роботи, передмову написав Марсель Швоб, ще один завсідник її салону. Спочатку ця смілива та тривожна книга залишилася майже непоміченою в Парижі, але викликала цікавість в Італії та Німеччині, де релігійні настрої були більш поширені. Розголос роману виник, коли його було внесено до Індексу заборонених книг., що створило попит, який вимагав нового видання, що швидко розпродалося. Висунення кандидатури Емілі Леру на Нобелівську премію Жюлем Клареті зробило її другою жінкою, відзначеною такою честю..

Нобелівський комітет схарактеризував її роман як «переплетення тавматургічних, спіритуалістичних та гомеопатичних фантазій, змішаних разом та приправлених невеликою дозою індуїстської теософії», а «з погляду свого ідеологічного змісту, твір є продуктом порожньої уяви».

У 1903 році вона опублікувала мемуари про свій театральний досвід під назвою Під маскою (Життя в театрі) – Sous le Masque (une Vie au théâtre), які розповідають історію молодої росіянки, поглинутої драматичною пристрастю. Вона навчається в консерваторії, де отримує невтішний приз за трагедію, і після низки невдач опиняється в провінції, зрештою завершуючи свою кар'єру прозаїчним шлюбом. Опис її кар'єри, сповненої підводних каменів і тріумфів, суперництва та героїні Віри, в якій чітко видно саму авторку, є яскравим зображенням довоєнного театрального життя. Історичний інтерес цього документа, багатого на анекдоти з довоєнних театральних кіл, полягає, серед іншого, в його нотатках про консерваторію та Комеді Франсез. Мемуари перевидані у 1935 році, вона все ще працювала над коректурою остаточної версії за день до своєї смерті.

Не лише грамотна, але й відкрита до всіх видів мистецтва, вона зібрала чудову колекцію картин та дрібничок, які вона продала, коли вирушила на пенсію до рідної країни, де й жила до смерті..

Автопортрет

Іконографія

Художник Бенджамін-Констан виконав «Портрет мадемуазель Емілі Леру в ролі Аталії», який зараз знаходиться в Женевському музеї мистецтв і історії. Публікації

Примітки