Лінійні кораблі типу «Вірібус Унітіс» (), або Лінійні кораблі типу «Тегетгофф» () — лінійні кораблі ВМС Австро-Угорщини періоду Першої світової війни.

Історія створення Звістка про те, що Італія розпочала будівництво нового лінкора «Данте Аліг'єрі», який переважав броненосці типу «Радецький», змусила командування австро-угорського флоту вимагати асигнувань на розробку нового лінкора. 05.10.1908 морський департамент видав фірмі «Stabilimento Tecnico Triestino» завдання на розробку нового корабля, якою керував інженер Зігфрід Поппер.

Було запропоновано декілька варіантів, зокрема як з двокаліберним озброєнням (305 мм і 240 мм), так і однокаліберним (305 мм), з різною кількістю башт та їх розташуванням. Навесні 1909 року австрійська делегація відвідала Німеччину, де ознайомилась з конструкцією найновіших німецьких лінкорів типу «Кайзер». В результаті був вибраний варіант з чотирма тригарматними баштами калібру 305 мм.

Будівництво кораблів було включене в бюджет 1910 року. Він мав затверджуватись у вересні 1909 року, проте фінансові міністерства відмовлялись виділити необхідні суми, посилаючись на великі витрати у зв'язку з анексією Боснії і Герцеговини у 1908 році. Оскільки затримка з фінансуванням загрожувала фірмі «Stabilimento Tecnico Triestino» банкрутством, то командувач австро-угорським флотом адмірал Рудольф Монтекукколі взяв кредит на будівництво двох кораблів під власну відповідальність. Це змусило уряд виділити кошти, але Монтекукколі відправили у відставку.

У ході голосування за бюджет делегація Угорщини стала вимагати квоти на участь у будівництві нових престижних кораблів. Тому один з кораблів (майбутній «Сент Іштван») був замовлений фірмі «Ganz Works» у Фіуме, і будувався з використанням лише матеріалів угорського виробництва (за винятком артилерії та броні). Якість його будівництва виявилась суттєво нижчою, ніж у перших трьох кораблів.

Конструкція Корпус та бронювання Корпус кораблів був гладкопалубним, з таранним форштевенем та компактними надбудовами, чим нагадував пре-дредноути типу «Радецький». На кораблях було встановлене так зване броньоване днище - подвійне дно висотою 1220 мм з двошаровим внутрішнім дном товщиною 25+25 мм. Це рішення виявилось зовсім неефективним.

При повному завантаженні у кораблів утворювався диферент на ніс, що призводило до заривання кораблів у хвилі і неможливості використання носової башти.

Головний 280-мм броньовий пояс йшов по ватерлінії між осями кінцевих башт і замикався 160-мм траверзами. Поверх нього до рівня середньої палуби йшов верхній 180-мм пояс, який закінчувався 120-мм траверзом на носі і 180-мм траверзом на кормі. Вище розташовувався каземат 150-мм гармат товщиною 180 мм. У носовій частині 280-мм пояс переходив у 150-мм, а потім у 130-мм і 110-мм. У кормовій частині 150-мм пояс перегороджувався 130-мм траверзом.

Горизонтальне бронювання було двошаровим. Нижня палуба у межах цитаделі мала товщину 36 мм (18+18) в плоскій частині і 48 мм (18+30) на скосах. В носовій частині її товщина становила 43 мм (18+25), в кормовій - 48 мм (18+30). Середня палуба та дах каземату мали 30-мм бронювання.

Барбети та борти башт мали бронювання товщиною 280 мм, лоб башти - 200 мм, дах - 150 мм (плоска частина) і 60 мм (скісна). Стінки бойових рубок мали товщину 250-280 мм, дах - 60 мм (носова) і 50 мм (кормова). Бортові пости керування вогнем 150-мм гармат мали бронювання товщиною 180 мм.

Озброєння

Головний калібр складався з 12 305-мм гармат «Škoda 30.5 cm /45 K10», розміщених по три гармати у чотирьох баштах. Башти розташовувались по дві у носовій та кормовій частинах, лінійно-підвищено. Таке розміщення дозволяло зробити корабель компактнішим. При максимальному куті підвищення у 20° гармати могли стріляти 450-кг снарядами на відстань у 20 км.

Допоміжне озброєння складалось з 12 150-мм гармат «Škoda 15 cm K10», розміщених у казематах під верхньою палубою. Протимінна артилерія розміщувалась на верхній палубі або на баштах головного калібру.

Торпедне озброєння складалось з чотирьох 533-мм торпедних апаратів.

Для управління вогнем служили 3,65-мм далекоміри «Barr & Stroud», розміщені в броньованих кожухах на дахах бойових рубок. Кожна башта мала свій 2,7-мм далекомір. Ще два два таких далекоміри встановлювались по бортах у броньованих баштах і призначались для управління вогнем 150-мм гармат.

Силова установка Кораблі «Вірібус Унітіс», «Тегетгофф» і «Принц Ойген» оснащувались 4-вальною паротурбінною установкою «Parsons» і 12 котлами «Yarrow» (робочий тиск 18,5 атм.). «Сент Іштван» мав 2-вальну паротурбінну установку «AEG-Curtis» і 12 котлів «Babcock & Wilcox» (робочий тиск 18 атм.). Розрахункова потужність установок була однаковою - 25 000 к.с.

На випробуваннях перших трьох кораблів ніхто з них не досягнув розрахункової швидкості у 20,5 вузлів. Були досягнуті швидкості від 20,2 до 20,4 вузлів. Прийомні випробування «Сент Іштван» в умовах війни не проводились.

Представники Назва Верф Закладений Спущений на воду Вступив у стрій Доля «Вірібус Унітіс»SMS Viribus Unitis «Stabilimento Tecnico Triestino», Трієст У 1918 році переданий ВМС ЮгославіїПідірваний італійськими плавцями 1 листопада 1918 року «Тегетгофф»SMS Tegetthoff «Stabilimento Tecnico Triestino», Трієст Переданий ВМС Італії у 1920 роціРозібраний у 1924 році «Принц Ойген»SMS Prinz Eugen «Stabilimento Tecnico Triestino», Трієст Переданий ВМС Франції у 1920 роціПотоплений як мішень у 1922 році «Сент Іштван»SMS Szent István «Ganz Works», Фіуме Потоплений 10 червня 1918 року

Джерела Conway's All the World's Fighting Ships, 1906–1921. — London: Conway Maritime Press, 1986. — ISBN 0-85177-245-5 Все дредноуты Первой Мировой войны. Самая полная энциклопедия / Сергей Патянин, Александр Дашьян. - Москва :Эксмо: Яуза, 2016. - 384 с.:ил. ISBN 978-5-699-91690-0

Посилання