Миха́йло Дми́трович Мінчак (, 8 листопада 1894, Солець Дрогобицького повіту, нині мікрорайон Стебника Львівської області — 11 лютого 1976, Філадельфія, США) — український військовик, хорунжий Легіону Українських січових стрільців (УСС), поручник, командир «пробоєвої» сотні 1-ї бригади УСС Української галицької армії (УГА), командир 7-ї сотні 1-го полку 1-ї ЧУСС Червоної Української Галицької армії (ЧУГА), інженер-лісівник, громадський діяч, мемуарист. Був активним у громадському житті української діаспори, член Братства УСС.
Народившись у селянській родині та здобувши гімназійну освіту, Мінчак був одним із організаторів українського патріотичного молодіжного руху в Дрогобичі на базі філії товариства «Пласт», чим сприяв вихованню національно свідомої молоді. З початком воєнних дій 1914 року він добровільно вступив до Легіону УСС, пройшов випробування бойовими рейдами та командуванням підрозділів, а згодом служив у Українській Галицькій Армії, командуючи сотнями та долучаючись до важливих операцій у боротьбі за українську державність.
Після поразки визвольних змагань та завершення бойової кар'єри Мінчак продовжив активну діяльність у громадському житті української діаспори в Північній Америці, брав участь у діяльності Братства Українських Січових Стрільців і сприяв збереженню пам'яті про історію українських військових формувань через мемуарну творчість і спілкування з молодшим поколінням.
Життєпис
Походження Народився 8 листопада 1894 року в селі Солець (Сілець) поблизу Дрогобича в багатодітній родині селянина середнього достатку Дмитра Мінчака (1853—1943). Михайло Мінчак здобув початкову освіту в сільській школі в Сольці, будівля якої збереглася донині та розташована в центральній частині села. Ця школа належить до найстаріших шкільних споруд у Галичині, що дійшли до нашого часу. Наприкінці XIX — на початку XX століття у школі працювала відома поетеса та діячка українського жіночого руху Уляна Кравченко. За спогадами молодшого брата Михайла Мінчака — Євстахія Мінчака, вона активно заохочувала батьків здібних учнів дбати про їхню подальшу освіту. За версією Н. Юрчишина, Уляна Кравченко була однією з учительок Михайла Мінчака.
Під час навчання в Дрогобицькій гімназії Михайло Мінчак ознайомився з ідеями скаутингу, який на початку XX століття набував поширення в Європі та світі. Він придбав підручник зі скаутингу польською мовою, з якого запозичив основні організаційні та виховні засади цього руху. На основі цих ідей Мінчак заснував перший український скаутський гурток у Дрогобичі — «Пласт „Лев“ імені Богдана Хмельницького». У 1911—1913 роках він налагодив контакти з іншими скаутськими та пластовими осередками, сприяючи поширенню організованого українського скаутського руху в регіоні. У 1914 році взяв участь у крайовому здвизі у Львові, присвяченому 100-річчю з дня народження Тараса Шевченка.
Перша світова війна В УСС Відразу після закінчення гімназії в червні 1914 року Мінчак та його гімназійні колеги-випускники Ілько Кузан, Лука Луцівим, Михайло Матчак, Михайло Стецюк зголосилися добровольцями до лав Легіону Українських Січових Стрільців, де були приділені до 5-ї сотні Сеня Ґорука. Ще інші товариші з гімназійного випуску були приділені до інших сотень легіону, зокрема Василь Коссак до 1-ї сотні Гриця Коссака.
Як командир чети сотні Дмитра Вітовського воював на російському фронті, разом із Андрієм Мельником, Михайлом Матчаком відзначився як один із найкращих провідників стеж у Карпатах. Влітку 1915 року вістун Михайло Мінчак брав участь у визволенні Галича від російських військ. За його свідченням, підрозділ УСС вибив російські війська з міста, після чого сотник Вітовський направив частину стрільців, зокрема й Мінчака, на розвідку за Дністер у район села Семаківці, де проходила лінія австро-угорського фронту. Тим часом командир сотні організував вивішення українського прапора на будівлі міської ратуші в Галичі. Восени 1915 року був поранений у боях поблизу села Семиківці. За хоробрість уперше нагороджений похвальною грамотою командувача 15-го корпусу австро-угорської армії генерала Петера Гофмана. Наприкінці жовтня 1915 року відзначений своєю першою бойовою нагородою — бронзовою медаллю за «За хоробрість» за проявлену відвагу в боях з ворогом. На той час він обіймав посаду десятника в ранзі вістуна (капрала).
Наприкінці 1915 — на початку 1916 року навчався у старшинській школі поблизу села Слов'ятин. Командував «Мисливською стежою» УСС, що здійснювала розвідку та захоплення ворожих «язиків». Навесні 1916 року, коли УСС разом із мадярським 310-м піхотним полком та 35-м піхотним полком перебували між лінією оборони, що тягнулася від мостового причілка села Соснів до села Бенева, вони застали оборонні позиції лише частково укріпленими. Тому підрозділи були змушені самостійно їх дообладнати, витративши на це значний час. У цей проміжок для стежної служби зорганізували при полку один ловчий загін, який спершу проводив четар Богдан Гнатевич, а опісля нього вже Михайло Мінчак. Всеною того ж 1916-го року Михайло Мінчак завершив навчання у Дрогобицькій гімназії.
3 вересня 1916 року, воюючи у складі 1-го куреня УСС, Михайло Мінчак був важко поранений у бою на горі Лисоня. За даними Осипа Думіна був одним з небагатьох старшин, які уникнули загибелі або полону під час битви за г. Лисоня. 29 жовтня 1916 року підвищений у званні до хорунжого. Наприкінці 1916 року проходив вишкіл у «пробоєвому» курені 55-ї австро-угорської дивізії, де знову зазнав поранення під час навчальних штурмових вправ. 1 липня 1917 року поранений у бою поблизу села Конюхи, потрапив у російський полон. Утримувався в таборі для австро-угорських військовополонених на Дарниці (Київ), а згодом був переведений до міста Тетюші (Казанська губернія). 27 липня 1918 року, в рамках офіційного обміну військовополоненими між Австро-Угорщиною та Росією, був звільнений як військовий інвалід. Опісля того як його справу розглянула військова комісія і вивчила обставини полону, 4 вересня 1918 року Михайло Мінчак був виправданий і уже 7 вересня був направлений у дислокацію Коша УСС в Єлисаветграді.
В УГА Листопадовий чин (1918) 1 листопада 1918 року хорунжий УСС Михайло Мінчак взяв участь у встановленні української влади на Гуцульщині під час Листопадового чину. Разом із четарем І. Іванцем він очолив дві чети Українських січових стрільців, які прибули з Вижниці до містечка Кути. Озброєні стрільці розпочали акцію перебрання влади вранці на міському ринку, де було оголошено про створення української держави у Львові та встановлення української адміністрації на місці. Того ж дня в Кутах за участю місцевих українських діячів, зокрема священника Володимира Стефановича, було сформовано міський комісаріат, який перебрав функції влади та встановив зв’язок із центральними органами Західноукраїнської Народної Республіки у Львові. Для забезпечення порядку в містечку залишилися обидві чети січових стрільців під проводом старшин, серед яких був і хорунжий Михайло Мінчак.
2 листопада 1918 року спільно з відділом сотника Осипа Семенюка забезпечив перехід під український контроль ключових об'єктів залізничної станції Снятин. 5 листопада 1918 року в Снятині склав присягу на вірність українському війську.
Бої за Львів (1918) Учасник Листопадового чину та вуличних боїв у Львові в листопаді 1918 року. У першій декаді листопада, коли устійнився бойовий фронт у Львові, по українському боці витворилося п'ять груп, що ділились на основі внутрішньої організації військ і окремих територіальних завдань. Тоді Мінчак перебував у IV-й групі як командувач поліцейської касарні, що згодом отримала нову назву — пробоєва сотня. Вже 9 листопада задля встановлення забезпеченості лінії оборони між вул. Казимирівською (нині — Городоцька) і Замарстинівською було встановлено одну пробоєву сотню Мінчака на вул. Корженьовского. Через чотири дні його сотня була задіяна в уличних боях на Гицлівській горі, старому єврейському цвинтарі та міській газівні. Тоді сотня відбивала напади польських стеж. У цей день полковник Гнат Стефанів видав наказ хорунжому Мінчаку, щоби його група об'єдналася з козаками та сусідніми відділами і вдарили з вул. Шпитальної поза єврейський цвинтар на Гицлівську гору. Далі вони мали встановити зв'язок праворуч із півкуренем поручника Григоряка з Ляшок Мурованих, який у цей час за наказом Стефаніва мав завдати удару на Дім інвалідів і клепарівську рогачку. В наступі пробоєвої сотні мала співділати залога поліційної касарні при вул. Казимирівській, вдаряючи на Гицлівську гору як крайнє ліве крило офензивного фронту проти Гицлівської гори, що мав тягнутись концентричним півколесом від клепарівської рогачки до Янівської вулиці (нині — вул. Шевченка).
У проміжку наступу, пробоєва сотня зайняла єврейський цвинтар на вул. Клепарівській, а також вул. Шпитальну, бровар і газівню. Однак через сильний вогонь польського війська, напрямок до Гицлівки мусили були завернути. Хорунжий Мінчак у своєму звіті командуванню також вказував на слабку оборонну лінію, вказуючи, що «тут вдержати довго не можу, бо городи і паркани не дають охорони перед ворожим острілом. Як помочі не дістану, буду приневолений завернути на давне місце». На завершення він зазначив що втрати у його сотні значні. Станом на 21 листопада стан сотні Мінчака в школі Чацького (нині — Львівський технологічний ліцей) був таким: харчевий (пайковий) стан — 5 старшин, 77 стрільців (загалом 82); проте бойовий відрізнявся від харчевого: 4 старшин, 62 стрільців (загалом 66). 17 листопада 1918 року, близько 7-ї години ранку, хорунжий Мінчак повідомив з району школи Чацького, що з 6-ї години перестав вести вогонь, проте продовжує зазнавати обстрілів. За його словами, польські війська намагалися поліпшити своє тактичне становище й у цьому районі намагалися просунути фронт у бік центральної частини Львова. За інформацією Мінчака, ці дії розпочалися ще в попередній день унаслідок бойових сутичок із єврейською міліцією.
Після прибуття 20 листопада 1918 року до Львова значних підрозділів польських військ під командуванням підполковника Міхала Токаржевського українське військове керівництво, побоюючись оточення, в ніч на 22 листопада ухвалило рішення про відступ зі Львова та зайняття оборонних позицій у приміських селах. Серед них була і сотня Михайла Мінчака, яка утримувала ділянку фронту поблизу села Ляшки Муровані. Саме ж село перебувало під контролем польських сил.
8 грудня 1918 року Мінчак разом із так званою Пробоєвою сотнею, що нараховувала близько 80 вояків, здійснив раптову атаку на позиції польського куреня (батальйону) під командуванням сотника Штарка. У результаті бою українським підрозділам вдалося вибити противника з села, однак вони зазнали значних втрат. Під час кульмінаційної фази бою в будівлі місцевої школи, де розташовувався штаб польського підрозділу, Мінчак вступив у рукопашний бій із командиром противника. Обидва офіцери зазнали поранень. Згодом Штарк помер від отриманих ран, а важко поранений в живіт Михайло Мінчак був відправлений у шпиталь. Цей епізод був відзначений у польській пресі, зокрема в газеті «Wiek Nowy», яка звернула увагу на особисту хоробрість і коректну поведінку українського командира під час бою. Після повернення зі шпиталю Михайло Мінчак відновив службу на фронті. У ході подальшої військової кар'єри він був двічі підвищений у званні: спочатку до четаря, а згодом до поручника.
Сутички в Дрогобичі (1919)