Історія Польщі в 1918—1939 роках — історія Польщі у міжвоєнний період, із моменту відновлення польської державності до завершення регулярних військових дій польської армії проти вермахту та Червоної армії після агресії нацистської Німеччини та СРСР проти Польщі та перенесення місця перебування уряду Другої Польської Республіки за межі країни з причини окупації її території агресорами.

Жовтневий переворот у Російській Республіці та Листопадова революція в Німецькій імперії привели до більшого ослаблення цих держав-поневолювачів польської нації, чим збільшили шанси на появу незалежної Польщі. Подальшим кроком до її створення стали приїзд у Варшаву Юзефа Пілсудського та передача йому військової влади від Регентської ради. З 1918 до 1921 року на землях, де історично проживали поляки, вирувало шість збройних конфліктів, із яких тільки один становив загрозу незалежності — польсько-радянська війна.

Часті зміни урядів, що спиралися на часом хитку парламентську більшість, призвели до державного перевороту в травні 1926 року, вчиненого маршалом Юзефом Пілсудським. Після цієї події Польща змінила свою систему правління з парламентської на президентсько-авторитарну. Встановився політичний режим, відомий як «санація». 1 вересня 1939 року на Польщу напав Третій Райх. 17 вересня 1939 року до Польщі вдерся Радянський Союз. Вторгнення стало втіленням у життя положень таємного протоколу до пакту Молотова-Ріббентропа. Територія Другої Польської Республіки опинилася під окупацією німецьких і радянських військ, яка переросла в анексію з порушенням міжнародного права (радянська сторона повністю анексувала захоплений нею обшир території міжвоєнної Польщі, Німеччина — частково, утворивши на неанексованій частині окупованих нею польських земель Генерал-губернаторство, відоме на картах також під назвою «область державних інтересів Німеччини»). Анексія польської території та оголошення з боку окупантів про припинення її існування міжнародно визнані не були. Під час Другої світової війни тяглість польської державності уособлював польський уряд у вигнанні, підпорядковані йому польські збройні сили та дипломатія, а на окупованій території — цивільні та військові структури Польської підпільної держави, які безперервно діяли з 27 вересня 1939 року і до кінця війни.

Друга Польська Республіка межувала з Німеччиною (Веймарською республікою в 1918—1933 рр. і Третім Райхом у 1933—1939 рр.), Чехословаччиною (з 1938 року Словаччиною та Угорщиною), Румунією, СРСР, Латвією, Литвою та німецьким ексклавом Східна Пруссія. Площа Другої Польської Республіки становила 389 720 км². Валютою, що використовувалася по всій країні з 1920 року, була польська марка, а з квітня 1924 року — польський злотий. Населення Другої Польської Республіки становило 34,8 млн осіб.

Формування кордонів та устрою Другої Польської Республіки

1918—1919 роки На тлі неминучої поразки Центральних держав виникали місцеві центри влади (приміром, Польська ліквідаційна комісія в Кракові, Тарнобжезька республіка, Закопанська Республіка тощо), які встановлювали польське державне управління, роззброювали ворога та захоплювали майно іноземного капіталу.

Під час Листопадової революції в Німеччині з тюрми у Магдебурзі було звільнено групу політичних в'язнів, серед яких був Юзеф Пілсудський. 10 листопада 1918 року він прибув у Варшаву. Днем пізніше йому передали командування військом і доручили створення національного уряду. 14 листопада Регентська рада розпустилася, і Пілсудський перебрав на себе повну владу над країною. Тимчасовий народний уряд Польської Республіки в Любліні оголосив про суспільні реформи (восьмигодинний робочий день, націоналізацію великих маєтків, демократичні свободи та скликання Законодавчого сейму). Цілей цього уряду так і не було досягнуто, оскільки він пішов у відставку після переговорів із Тимчасовим начальником держави. Уряд Ігнація Дашинського, як і наступний прем'єр-міністр Єнджей Морачевський, який здійснив деякі суспільні реформи його попередника та запровадив соціальне забезпечення, був визнаний «занадто лівим» і не мав міжнародної підтримки. Згідно з декретом, виданим урядом Морачевського, Тимчасовий начальник держави призначав підзвітний йому уряд і затверджував закони. 28 листопада 1918 року запроваджено демократичні виборчі правила для Законодавчого сейму, завданням якого було ухвалення конституції.

З 4 на 5 січня 1919 року націонал-демократичні кола влаштували невдалий державний переворот, метою якого було повалення уряду Єнджея Морачевського. Ініціаторами перевороту були, зокрема, полковник Мар'ян Янушайтіс-Жегота і князь Евстахій Сапега. Змовники заарештували урядових міністрів, яких, однак, через кілька годин відбили урядові сили. Організаторів перевороту лише відсторонили на деякий час від армії, після чого вони відновили свою кар'єру. 16 січня 1919 року до влади прийшов уряд Ігнація Падеревського. Він мав сильну підтримку всіх політичних сил, включно з Польським національним комітетом у Парижі.

26 січня уряд Падеревського провів вибори до Законодавчого сейму, згодом Падеревський відвідав Паризьку мирну конференцію. Новостворену Польську Республіку на Паризькій мирній конференції представляли Роман Дмовський, Владислав Грабський та Ігнацій Падеревський. Роман Дмовський уперше представив свою концепцію кордонів 29 січня 1919 року. У своїй п'ятигодинній промові Роман Дмовський означив внутрішні і міжнародні проблеми Польщі та окреслив обсяг її територіальних претензій до трійці колишніх поневолювачів. Представники Другої Польської Республіки висловили думку, що Польща повинна мати достатньо велику територію та населення, щоб змогти захиститися як зі сходу — від Радянської Росії — так і з заходу — від Німеччини.

Перед урядом Ігнація Падеревського стояло важке завдання відновлення та об'єднання польських земель. Польське військо ліквідувало створену в 1918 році комуністично налаштованими народними діячами Тарнобжезьку республіку..

10 лютого 1919 року відкрилася робота Сейму (нижньої палати парламенту). У виборах до Сейму взяла участь більшість політичних партій. Комуністична партія Польщі (КПП) бойкотувала їх, вважаючи, що світова війна переросте в робітничу революцію. Сейм ухвалив Малу конституцію, яка мала діяти до ухвалення нової конституції. Владу в Польщі формально мав здійснювати Начальник держави Юзеф Пілсудський, а дійсна влада мала перебувати в руках сейму, якому були підзвітні уряд і Начальник держави.

Польська комуністична робітнича партія Заснована за дорученням Москви в 1918 році, Польська комуністична робітнича партія була утворена шляхом злиття СДКПіЛ та ППС-Лівиця. На об'єднавчому з'їзді партія прийняла програмну платформу, яка передбачала: недопущення визволення прусських надбань від поділів Польщі (Сілезія, Познанщина і Померанія), оскільки це послабило б Німеччину, де мала перемогти більшовицька революція. Вона виступала за захоплення Рад робітничих депутатів для створення центру революційної влади, що суперничав би з польським урядом, який із Конгресової Польщі та, можливо, Західної Галичини утворив би одну з радянських республік, яка б увійшла до Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки. Рекомендувалося поглиблювати в країні стан бурління і безладдя, вести пропаганду проти виборів до Сейму та земельної реформи. Вони виступали проти створення Війська Польського, позаяк це б утруднило перемогу революції в Німеччині та перешкоджало б Червоній армії «визволяти» Литву, Білорусь та Україну..

У перші роки становлення польської держави змінилося становище євреїв, яких націоналісти звинувачували у пробільшовицьких симпатіях. Під час боїв проти Росії та Радянської України трапилися погроми, зокрема, у Львові, Вільні та Пінську. У звіті Моргентау відзначено, що на рубежі 1918/1919 років унаслідок антисемітських інцидентів загинуло 280 осіб.

Польща на міжнародних конференціях

Польські представники пропонували визнати за Польщею землі прусської частини першого поділу та ті, де населення усвідомлювало себе польським, за винятком тих, де національна самосвідомість ослабла після поділів. Між делегатами існували деякі розбіжності в думках щодо східного кордону. Група представників виступала за створення федерації з Литвою, Білоруссю, а в майбутньому і з Україною. Однак Роман Дмовський домагався приєднання до Польщі стільки земель, скільки вона буде в змозі поглинути. Він рішуче виступав проти створення федерації, вважаючи, що це послабить Польську Республіку. Прем'єр-міністр Великої Британії поставив під сумнів передачу Польщі Верхньої Сілезії та відірвання від Східної Пруссії Гданська вкупі з чотирма повітами на правому березі Вісли — так званого Квідзинського округу. Девід Ллойд Джордж нібито сказав, що швидше віддав би «мавпі годинник», ​​ніж Польщі Верхню Сілезію. Кінець кінцем, як це засвідчив Версальський договір, у Верхній Сілезії провели плебісцит, а Гданськ оголосили вільним містом.

Оскільки Версальський договір значною мірою визначав лише західний кордон, східну межу належало сформувати протягом наступних трьох років після здобуття незалежності. Концепція Юзефа Пілсудського (програма федерації) передбачала утворення федерації з Литвою, Білоруссю та, в майбутньому, Україною. Ці держави мали виступати заслоном від нашестя більшовицьких військ. Концепція Романа Дмовського (інкорпораційна) вибудовувалася на поглинанні Польською Республікою земель із корінним польським населенням і тих, де воно переважало кількісно. Національні меншини мали бути асимільовані. Обидві концепції зазнали невдачі після підписання Ризького договору, який завершив польсько-радянську війну. Позаяк Білорусь і Україна були розчленовані між Польщею та Радянською Росією, утворення з ними федерації стало неможливим, а визнані за Польщею території не відповідали положенням інкорпораційної концепції.

Боротьба за західний кордон 27 грудня 1918 року в Познані спалахнуло повстання у відповідь на німецьку демонстрацію, під час якої палили польські та союзницькі прапори. Виступ німецького населення стався через приїзд у місто керівника Польського національного комітету в Парижі Ігнація Падеревського. Повстання тривало до 16 лютого 1919 року, завершившись Трірським перемир'ям. Спочатку, згідно з цим перемир'ям, а пізніше за Версальським договором, майже вся Великопольща увійшла до складу Польщі.

У серпні 1919 року розпочалася серія сілезьких повстань. Перше сілезьке повстання спричинила різанина на шахті у Мисловицях. Наступні повстання ясно продемонстрували «польськість» Верхньої Сілезії. Останнє повстання спалахнуло внаслідок спроби несправедливого поділу регіону, після чого поділ охопленої Верхньосілезьким плебісцитом території відбувся з більшою вигодою для польської сторони. Зайнята ситуацією на сході польська влада офіційно не підтримала повстань, незважаючи на економічне значення краю для Польщі. Це донині викликає суперечливість у Верхній Сілезії.

Польсько-чехословацький конфлікт розпочався 23 січня 1919 року з чеського нападу на Цешинську Сілезію. 26 січня чехи зайняли Цешин. Польські війська відступили на лінію Вісла, влаштувавши там свої позиції. З 28 по 30 січня чехи вели наступ на Скочув, де розташувалося командування польського Сілезького фронту. Польські загони під командуванням Францішека Латиніка, чисельно значно менші за чеські сили, відбили атаку. Після провалу наступу на чеське прохання домовилися про припинення вогню. Спочатку в Цешинській Сілезії мав відбутися плебісцит, але зрештою, 28 липня 1920 року, спір розв'язали шляхом арбітражу союзних держав (Рада послів). Польща одержала 44 % земель (1002 км2 — 139 600 мешканців), а Чехословаччина — 1280 км2, де проживало 295 200 осіб, у тому числі 150 тис. польської меншини. Дрібні конфлікти у Спиші та Ораві тривали до 1925 року.

Боротьба за східний кордон Східний кордон Польщі не обумовлювався у Версальському договорі, його поляки встановлювали шляхом збройної боротьби.