Стибієплавильний завод у Віллазальто – колишній виробничий майданчик на італійському острові Сардинія.
Завод заснували в 1882 році для роботи з стибієвою рудою сусідньої копальні Су-Суергіу. На той час в останній шляхом ручного сортування відбирали певний обсяг цільового мінералу, проте залишкова порода все ще містила 20% – 25% стибніту (трисульфіду стибію). З метою монетизації цього ресурсу у Віллазальто встановили ретортні печі, що продукували стибінові зливки, які далі відправляли на завод у Понте-Розайо поблизу Сієни для перетворення на металевий стибій (сієнський майданчик належав одному із трьох співвласників заводу у Віллазальто). У 1883-му додали дві відбивні печі та отримали 191 тонну рідкого стибніту, а в 1885 році його випуск досягнув 435 тисяч тонн.
У 1886 та 1887 роках виробництво скоротилось до 277 та 135 тонн відповідно, а в 1888-му завод взагалі не працював через банкрутство двох співвласників. З огляду на ці події майданчик перейшов до франко-генуезької компанії Società Miniere e Fonderie d’Antimonio (яка ще у 1885-му викупила в третього співвласника його частку та завод у Понте-Розайо). Виробництво відновили в 1889-му, коли змогли отримати 30 тонн рідкого стибіну та 2 тонни , а вже наступного року ці показники склали 110 та 5 тонн відповідно, при цьому припинили використовувати невдалі відбивні печі, натомість побудували вітрову піч. В 1897-му виробництво становило 564 тонни рідкого стибніту та 36 тонн триоксиду, всього ж за останні 5 років ХІХ століття у Віллазальто видали 2853 та 166 тонн цих матеріалів. При цьому варто відзначити, що провадили переробку лише високосортної руди, оскільки використана на майданчику технологія не дозволяла переробляти руду з вмістом стибніту менше за 20%.
З 1907-го заводом володіла компанія Monteponi, відома передусім як власник однієї з найбільших сардинських свинцево-цинкових копалень Монтепоні. Вона спробувала поширити коло замовників, пропагуючи використання стибію для виробництва літер типографських машин (традиційним використанням цього металу було його домішування до свинцю у виробництві шрапнелі, що робило попит на стибій нестабільним та залежним від воєних конфліктів). При цьому прийняли рішення сконцентруватись на випуску триоксиду, для чого встановили два бессемерівські конвертери, що плавили шихту з шарів руди, вапняку та коксу. Враховуючи високу вартість транспортування оксиду до заводу на материку, у Віллазальто встановили відбивну піч, де відбувалось відновлення стибію із суміші триоксиду та деревного вугілля, що давало металевий стибій з чистотою понад 90%. У 1908 році виробили лише 13 тонн сурми та 51 тонну рідкого стибніту, проте проведена в 1913-му модернізація (що, зокрема, включала встановлення невеликої власної електростанції) дозволила довести проєктну потужність до 1,5 тонн стибію та 1,5 тонн рідкого стибніту на добу.
У 1914-му виплавили 135 тонн стибію, а у наступні роки на тлі Першої світової війни виробництво стрімко зросло – 415 тонн стибію та 67 тонн рідкого стибніту в 1915-му, 412 тонн стибію в 1916-му. Далі виробництво пішло на спад – 371 тонна стибію, 36 тонн рідкого стибніту та 13 тонн триоксиду в 1917-му, 185 тонн стибію та 67 тонн рідкого стибніту в 1918-му. Також відомо, що під час Першої світової війни на Віллазальто припало 86% італійського виробництва стибію, при цьому завод також плавив концентрат з сусідньої копальні Марталай (у підсумку була об’єднана з Су-Суергіу) та копальні Корті Росас (менш ніж за десяток кілометрів на північ від Віллазальто). У 1919 році по завершенні війни завод видав лише 10 тонн рідкого стибіну. Всього ж за періш два десятиліття ХХ століття у Віллазальто виплавили 1742 тонни металевого стибію, 1543 тонни рідкого стибніту та 1276 тонн триоксиду стибію.
Виробництво відновилось в 1921-му та поступово зростало. В 1925-му, коли завод продали компанії Montevecchio (володіла на Сардинії іншою великою свинцево-цинковою копальнею Монтевеккьо), у Віллазальто виплавили 281 тонну металевого стибію, 115 тонн рідкого стибніту та 125 тонн триоксиду. Далів темпи виробництва зменшились, так що в 1926 – 1929 роках сукупно видали 666, 235 та 324 тонни зазначених продуктів.
В 1930-му запустили муфельну піч, що нагрівалася нафтою та дозволила додати до асортименту оксид особливої чистоти та білизни, якого того ж року його виробили 31 тонну. Надалі на тлі світової фінансової кризи виробництво сильно скоротилось (до рівня по півсотні тонн стибію та рідкого стибніту), проте по її завершенні почалось відновлення і в 1935-му вже видали 402 тонни металевого стибію, 94 тонн рідкого стибніту та 195 тонн триоксиду.
Ще одним наслідком світової кризи став перехід Montevecchio під контроль компанії montecatini (починала колись як гірничодобувна, а в першій половині XX століття також стала найбільшим хімічним концерном Італії), при цьому Società Miniere e Fonderie d’Antimonio була виділена та в 1936-му включена до державної Azienda Minerali Metallici Italiani (AMMI), створеної для підтримки та розвитку проблемних гірничодобувних та металургійних виробництв. У випадку з Віллазальто AMMI, зокрема, організувала переробку відвалів та хвостосховищ копальні Су-Суергіу, при цьому в 1936 – 1938 роках виробили 1190 тонн металевого стибію, 299 тонн рідкого стибніту та 351 тонну триоксиду. Всього ж за періjl з 1920 по 1939 роки у Віллазальто виплавили 3657 тонни металевого стибію, 1586 тонн рідкого стибніту та 1151 тонн триоксиду стибію.
На тлі подій Другої світової війни в 1943 році виробництво скоротилось до 299 тонн металевого стибію та 32 тонн рідкого стибніту, а в 1944-му ціною надзусиль вдалось отримати лише 131 та 4 тонни відповідно. По завершенні війни в цілому вдалось відновити рівень виробництва, хоча протягом 1946 – 1949 років могли відбуватись сильні коливання, наприклад, по металевому стибію від 104 тонн (в 1948) до 426 (в 1946) тонн.
За 1950 - 1959 роки у Віллазальто виплавили 2033 тонни металевого стибію, 89 тонн рідкого стибніту та 601 тонну триоксиду стибію, тоді як для десятиліття 1960 – 1969 років сукупний показник склав 4154, 416 та 851 тонн зазначених продуктів відповідно. Зростання в 1960-х роках вдалось досягнути за рахунок переробки руди з Тоскани, Туреччини та Китаю, при цьому обладнання майданчику підсилили обертовою піччю, що переплавляла стибніт на металевий стибій.
Тим часом гірничодобувна та металургійна промисловість Сардинії все більше занурювалась у кризу через виснаження запасів та неконкурентоздатність, і в 1979-му завод у Віллазальто закрили.
Примітки