Копальня Су-Суергіу — колишній гірничовидобувний майданчик на італійському острові Сардинія.
Дослідження сибієвого родовища Су-Суергіу почалось ще в 1854 році, проте його освоєння затрималось через віддалене місцезнаходження. Нарешті, в 1880-му два підприємці відкрили тут копальню, а в 1882-му вони ж із залученням третього партнера заснували за кілька кілометрів від копальні у Віллазальто плавильний завод. Первісно він приймав залишок після ручного сортування (під час якого відбирали певний обсяг цільового мінералу) зі вмістом стибніту (трисульфід стибію) не менше ніж 20 %, а після модернізації зміг працювати і з менш багатою рудою.
Невдовзі перші власники рудника збанкрутували і в 1889-му його придбала франко-генуезька компанія Società Miniere e Fonderie d'Antimonio. Відомо, що в 1906-му вдалося довести виробництво до 1 тисячі тонн руди з середнім вмістом стибніту 15 %, а вже у 1907-му копальня отримала нового власника в особі компанії Monteponi (відома передусім як власник одного з найбільших сардинських свинцево-цинкових рудників Монтепоні), який на тлі падіння попиту в 1908-му звільнив більшість працівників, але розпочав масштабну модернізацію гірничо-металургійного комплексу.
Після кількарічного фактичного простою копальня відновила розробку і в 1911-му видала 2,4 тисячі тонн руди (проти всього 0,2 тисячі тонн у 1910-му). Протягом двох наступних років вдавалось утримувати рівень у 1,8—1,9 тисячі тонн, але вже у 1914 році рудник показав поганий результат у 0,6 тисячі тонн. Втім, початок Першої світової війни створив особливий попит на стибій, оскільки традиційним напрямом використанням цього металу було його домішування до свинцю у виробництві шрапнелі, що робило попит нестабільним та залежним від воєнних конфліктів. З 1916-го через виснаження найбільш багатих розвіданих жил довелось звернутись до розробки менш привабливих покладів, а наступного року, попри важливість продукції Су-Суергіу, копальня почала відчувати нестачу робочої сили (варто відзначити, що саме на 1917 рік припала важка поразка італійської армії при Капоретто, що змусило мобілізовувати нові контингенти). Як наслідок, якщо в 1915 та 1916 роках видобули 4,2 та 4,7 тисячі тонн руди відповідно, то в 1917-му 3,6 тисячі тонн, а в 1918-му взагалі лише 1,9 тисячі тонн. Також у другій половині війни на Су-Суергіу велись певні роботи з видобутку шеєліту — мінералу вольфраму.
1919 рік копальня фактично простоювала, далі протягом трьох років вилучали по кількасот тонн руди, а в період з 1923 по 1935 роки виробництво стибієвої руди коливалось в діапазоні від 1,5 до 2,6 тисячі тонн. Також на початку 1930-х як допоміжний продукт з'явився мінеральний барвник на основі наявного в Су-Суергіу чорного графітового сланцю.
Ще в 1925-му Società Miniere e Fonderie d'Antimonio продали компанії Montevecchio (володіла на Сардинії іншою великою свинцево-цинковою копальнею Монтевеккьо), яка невдовзі під час світової економічної кризи потрапила у скрутну фінансову ситуацію. Як наслідок, в 1933-му її придбали Montecatini (починала як гірничодобувна, а в першій половині XX століття також стала найбільшим хімічним концерном Італії) та все та ж Monteponi, що діяли на паритетних засадах. Втім, нових власників не зацікавив непрофільний стибієвий напрям і в 1936-му Società Miniere e Fonderie d'Antimonio була включена до державної Azienda Minerali Metallici Italiani (AMMI), створеної для підтримки та розвитку проблемних гірничодобувних та металургійних виробництв.
З наближенням нового воєнного періоду видобуток збільшився і з 1937 по 1942 роки не опускався нижче за 3 тисячі тонн (з піком у 3,8 тисячі тонн в 1939 та 1940 роках). Далі в 1944—1946 роках він ледве перевищував 2 тисячі тонн на рік, але до кінця десятиліття виріс на третину.
Розробка Су-Суергіу велась переважно підземним способом за допомогою рознесених по схилу гори штолень, які охоплювали 8 рівнів в діапазоні від 278 до 429 метрів НРМ (9 рівнів з урахуванням закладеної на позначці 260 метрів розвідувальної штольні. Також на висоті 434 метри НРМ знаходився розвідувальний кар'єр Мандорлі, а на позначці 367 метрів НРМ висхідні розкопи рівня Санта-Барбара. Ще в 1906 році на рівні Маргарита (301—320 метрів НРМ) почалось прокладання тунелю у напряму сусідньої копальні Марталай, роботи над чим активізувались в середині 1910-х та в 1917-му завершились об'єднанням рудників. Після Першої світової війни розробку сконцентрували на Су-Суергіу, проте в другій половині 1930-х відновили роботи і на Марталай.
З плином часу гірничодобувна та металургійна промисловість Сардинії все більше занурювалась у кризу через виснаження запасів та неконкурентоздатність, так що в 1968-му на Су-Суергіу припинили роботи з розробки та розвідки, хоча й продовжували технічне обслуговування. Згодом ліцензіями на Су-Суергіу володіли компанії SAMIM (належала до групи Eni та в 1979-му поглинула AMMI) та SIM (виникла у 1986-му, коли Eni розділила SAMIM на металургійну та гірничодобувну компанії), втім, відновлення розробки так і не відбулось.
Примітки