Українська діаспора Киргизстану (, ) – одна з етнічних громад на території Киргизстану. За статистичними даними 2019 року чисельність киргизстанських українців склала 10 600 осіб. Однак з урахуванням всіх громадян Киргизстану, що мають українське походження (в т.ч. часткове в міжнаціональних сім’ях), включаючи носіїв споконвічно українських прізвищ, це число, щонайменше втричі перевищує офіційні дані.
Історія
Російська імперія Історія українського етносу в Киргизстані складалася протягом півтора століть, починаючи з другої половини XIX століття. Поява українців у Киргизії сягає початку переселенського руху, що виник у процесі колонізації Середньої Азії після включення її до складу Російської імперії. Із змінами політичної ситуації в Середній Азії і Казахстані, на початку 50-х рр. XIX ст. з’явились об’єктивні можливості для задоволення давнішнього бажання багатьох киргизів перейти у підданство Російської імперії. 17 січня 1855 р. вперше було офіційно проголошено і юридично закріплено у формі письмової присяги ідею єднання іссик-кульських киргизів з Росією. Наприкінці 1862 р. частина киргизів Чуйської долини і кочуючі киргизи з центрального Тянь-Шаню теж виявили бажання перейти у російське підданство. Приєднання південної частини Киргизстану відбулося значно пізніше – у 1876 р., після розгрому Кокандського ханства. По завершенні входу краю до складу Російської імперії почалось освоєння його царизмом, пожвавлення економічного життя, що величезною мірою спричинило переселенський рух.
Першими українськими селянами-переселенцями, були переважно вихідці з південних і чорноземних районів України та Росії (Воронезької, Курської, Харківської, Полтавської, Чернігівської і Київської губерній), найбільш пограбованих за «визвольною» реформою 1861 року. Переселенням частини селян на колоніальні околиці царське самодержавство розраховувало пом'якшити, аграрні протиріччя в центральних областях і тим самим послабити селянський рух, що набирав обертів. Г.М. Хлипенко – професор, дослідник киргизько-українських літературних зв’язків:
«Чи легко було нашим пращурам залишати рідну землю? Тяжко, ой як тяжко! Почитайте про це, наприклад, у Михайла Стельмаха у романі “Хліб і сіль”. Вам відкриються страшні картини соціального гніту, який змушував подільських селян залишати рідні гнізда в пошуках кращої долі на краю світу – такими їм уявлялися тоді Сибір і Середня Азія.
Земля для селянина - не тільки умова добробуту, а й саме життя. Однак навіть ті, хто мав землю "тільки під нігтями, та й то не свою, а панську", у кого з даху дощова вода падала вже на сусідську земельку; хто не хату продавав, а злидні свої – навіть ті впадали у відчай при думці про переселення в далекі краї». Розміщення переселенців здійснювалося в трьох регіонах Киргизстану: північному – Пржевальський повіт (нині Іссик-Кульська область), центральному – Пішпекський (нині Чуйська область) і південному – Ошський повіт (нині Ошська область). Це було пов'язано зі сприятливими природно-кліматичними умовами і доброю якістю ґрунту. Землі ці являли собою незаймане багатство великої цінності, і тут можливе було ведення поліпшеного хліборобського господарювання із застосуванням високих культур, як: садівництво, виноградарство, сівба буряків і т.п. Крім того на переселенських ділянках, зрошуваних ріками з великим падінням було можливе улаштування штучного зрошення.
За даними Першого загального перепису населення Російської імперії 1897 р. у якому немає розподілу за національністю, а тільки за мовною ознакою, на українську як рідну мову вказали 6 777 осіб, із них: у Пішпекському повіті – 4 656 осіб (2 388 чоловічої статі і 2 268 – жіночої), у Пржевальському повіті – 1 812 осіб (931 і 881) і в Ошському повіті – 309 осіб (239 + 70).
Більшість українських сіл на киргизькій землі з'явилося на рубежі XIX і XX ст., серед них – Липенка, Михайлівка, Теплоключенка, Покровка (Іссик-Кульська область), Полтавка, Петропавлівка, Петрівка, Білогірка, Червона Річка, Ново-Покровка, Садове (Чуйська область).
Українці швидко пристосувалися до місцевих умов і за короткий період домоглися значних успіхів у вирощуванні багатьох сортів сільськогосподарських культур.
Українські переселенці сприяли прогресивним змінам у господарстві Киргизстану (впровадження нових технологій обробітку землі, знарядь праці, сучасних сортів рослин, поява нових галузей господарства), що сприяло переходові місцевого населення до осілості.
У традиційній для киргизів галузі господарства – скотарстві теж відбувалися зміни. Наприклад, шляхом схрещування з’явилися нові різновиди великої рогатої худоби, почалося будівництво критих загонів для худоби. Так, в щоденних турботах, обмінюючись досвідом, встановлювалися ділові і міцні дружні взаємини між киргизами і українцями. Тому, коли багато переселенців були втягнуті у події повстання киргизів 1916 р., було чимало фактів співчуття і прояву добросусідства трудового люду з обох сторін. Так, нерідко рядові киргизи таємно попереджали своїх сусідів, знайомих і друзів з переселенців про біди, що загрожували, переховували жінок і дітей від розправи, а селяни, ризикуючи своєю головою, рятували киргизькі сім'ї. Історики повстання наводять приклади виступу на боці повстанців окремих селян, серед яких і українець М.Власенко, який очолював загін киргизів у Приіссиккул’ї.
СРСР У XX ст., в часи перебування Киргизії у складі СРСР перелік причин, через які українці стали поселятися на киргизькій землі, значно розширився. Ними стали: Оргнабори, Друга світова війна, кадрові ротації, особисті людські долі, а також меншою мірою – репресії і голодомор в Україні 1932–33 років.
Вперше у переписі 1926 р. українці, які проживали в Киргизстані, були виділені окремим рядком, і їх чисельність склала 63 тис. чол. (6,4% від усього населення).
Українці, як і росіяни, зосереджувалися переважно в містах – Бішкеку, Токмаку, Караколі, а також у долині річки Чу та Іссик-Кульській улоговині. Фактор індустріалізації збільшив частку українців – у 1939 – 137,3 тис. (9,4 % населення). Це був максимальний показник кількості українців за всю їхню історію проживання на киргизькій землі.
У зв'язку з будівництвом в 40-і рр. Великого Чуйського каналу стала можливою реалізація планів радянського уряду з освоєння зрошуваних земель. З цією метою до червня 1941 р. на нових землях влаштувалося 4 тис. господарств, з них 2500 сімей з інших республік СРСР. Так, 4 квітня 1941 р. на залізничній станції Біловодськ (41 км. від столиці м. Бішкеку) відбулася зустріч 840 колгоспників та членів їх сімей з України.
Спроба українізації в Киргизстані на початку 1930-х років 7 серпня 1931 року постановою ВЦВК Киргизької АРСР було затверджено «Взаємне зобов’язання народних комісаріатів освіти Української РСР та Киргизької АРСР», в якій вказувалося на те, що
«Наркомос УРСР зобов’язується протягом серпня-вересня 1931 року мобілізувати на педагогічну роботу в Киргизстан 30 освітян. Відрядити в розпорядження Наркомосу Кирг. АРСР трьох товаришів в органи освіти Киргизстану у райони з українським населенням. Наркомос УРСР на вимогу Киргизстану забезпечує школи, що обслуговують українців Киргизстану, підручниками і літературою для термінів 1-ї та 2-ї групи, які підлягають українізації в поточному 1931–32 році…». 1932 року відбувся пленум Киргобкому ВКП(б) і по доповіді тов. Чистякова – наркома народної освіти Киргизької АРСР – було прийнято резолюцію: «Пленум засуджує спроби штучної українізації окремих районів Киргизії, що є на руку куркульським та петлюрівським елементам...».
За браком необхідних умов для національно-культурного розвитку етнічна ідентичність українців втрачалася. Внаслідок цього частка осіб, які вважають українську мову своєю рідною, неухильно скорочувалась: якщо в 1926 р. вона становила 97,1 %, то в 1959 – вже 49,2 %, у 1989 – 34,1 %, а у 2009 – 24, 5 %.
Під час Другої світової війни до Киргизії з України прибули тисячі українців разом з евакуйованими заводами, фабриками та інститутами. У їх числі з Харкова – швейна фабрика, інститути: інженерів комунального господарства, ветеринарний, медичний і
стоматологічний; з Бердянська – завод сільськогосподарського машинобудування; Луганська – верстатобудівний завод, а також Миколаївський кораблебудівний інститут з 597 студентами.
У повоєнній (після 1945 року) історії Киргизстану немає, мабуть, такої сфери професійної діяльності, хоч де працювали і не досягали вражаючих результатів представники українського народу: промисловість і сільське господарство, геологія і транспорт, медицина і освіта, наука і журналістика, спорт і музична культура. Так, в 60-і рр. багато українців брали участь в грандіозних будівельних проєктах, здійснюваних в Киргизстані: будівництвах тунелю Туя-Ашу на автомагістралі Бішкек – Ош, Токтогульскої ГЕС.
Українці відбулися в Киргизстані як організатори і керівники великих промислових і сільськогосподарських підприємств; як видатні вчені, серед яких десятки кандидатів і докторів наук; багато удостоєні почесних звань – заслужених артистів, вчителів, журналістів, діячів науки, культури і працівників охорони здоров'я, майстрів спорту.
У 80-ті – на початку 90-х рр. важливу роль відігравали українці і в політичному житті країни. Так серед депутатів Верховної Ради Киргизької РСР 12 скликання, т. з. "легендарному" парламенті 11 були українці, а серед депутатів усіх рівнів – 286.
Один лише перелік прізвищ українців відомих керівників, промисловців і аграріїв Киргизстану зайняв би не одну сторінку. Назвемо деяких з них: Ф.Моргун, А.Новак, М.Паришкура, С.Гайко, О.Савицький, Ю.Павленко, М.Іванченко, А.Бойко, М.Мірошниченко, В.Неродюк, В.Макаренко, А.Гребенюк, В.Козаченко, П.Паталаха, Г.Хорт, Г.Давиденко, В.Скринник, П.Тищенко, Н.Бабенко, А.Хоменко, М.Іванченко, С.Олейнич, С.Посмітний, З.Черкащенко, А.Мироненко.
Киргизька Республіка Зменшення абсолютної чисельності українців Киргизстану, що почалося в радянські часи, перетворилося на стійку тенденцію після 1991 р. Якщо в 1989 р. їх налічувалося 108 тис. 27 осіб, то в 2019 р. – 10 тис. 600 осіб. Причини цього – природний неприріст українців, які за демографічними мірками є одним з найбільш «старих» етносів в країні, часткова втрата національної ідентичності в результаті процесів русифікації та асиміляції, а також еміграція, викликана соціально-політичними потрясіннями кінця ХХ – початку XXI ст.
В сучасному Киргизстані у класовому відношенні українська діаспора мало чим відрізняється від інших етносів Киргизії і вбирає в себе: робітників, службовців, колгоспників (фермерів) та підприємців. З 1991 року в соціальній структурі зайнятості українців збільшилася кількість безробітних, домогосподарок, підприємців, працівників сфери обслуговування, а зменшилась кількість зайнятих на керівних посадах, в сільськогосподарському виробництві, в фіскальних органах. В українській діаспорі велика кількість людей з вищою освітою, але похилого віку.
Починаючи з радянських часів, у незалежній Киргизькій Республіці етнічні українці продовжують робити значний внесок у геологію країни, як у розвиток геологічної науки, так і у видобуток корисних копалин.
Стан забезпечення політичних, соціальних, культурних, інформаційних та інших прав і потреб українців Киргизстану