Сатурн є одним із найвиразніших об’єктів Сонячної системи, що відіграє помітну роль у формуванні культурних уявлень різних епох. Його образ інтерпретувався в межах міфологічних, астрологічних і філософських систем, а згодом став предметом осмислення в художній літературі, кінематографі, коміксах та ігрових медіа. Культурна репрезентація Сатурна відображає еволюцію наукових знань про планету й демонструє зміну символічних значень, які людство надавало космічному простору.

Міфологія Сатурн названо на честь римського бога землеробства та багатства, який також був батьком Юпітера. У римській міфології Сатурн є богом хліборобства, рільництва та часу. Сатурна ототожнювали з грецьким богом Кроносом. Кронос був богом сівби і жнив, початку і кінця. Пізніше, в еліністичний період, ототожнювався з богом часу Хроносом.

Астрологія В астрології Сатурн асоціюється з цілеспрямованістю, точністю, шляхетністю, етикою, ввічливістю, високими цілями, кар’єрою, великими досягненнями, відданістю, авторитетністю, стабільністю, чеснотами, продуктивністю, долею, захистом, рівновагою і кармою, але водночас і з песимізмом, труднощами та фаталізмом.

Література

XVIII – середина XX століття

Раніше довгий час помилково вважалося, що Сатурн є планетою земної групи і має тверду поверхню, яка могла би бути придатною для життя. Це породило багато фантастичних історій про жителів Сатурна.

Найдавніше зображення Сатурна в художній літературі зустрічається у філософській повісті Вольтера «Мікромегас» (1752). В ній на Землю прилітають дві істоти: одна з Сатурна, та інша з планети, що обертається навколо Сіріуса. Двоє інопланетян відправляються з Сатурна в пошуках знань, відвідуючи кільця Сатурна, його супутники, супутники Юпітера, сам Юпітер, Марс і зрештою прибувають на Землю.

У романі Гамфрі Деві «Втішні подорожі» (1830) далекий мандрівник описує Сатурн і його гігантських мешканців.

Сатурн є однією із зупинок у подорожі на повітряній кулі, що описана в романі Бенджаміна Ф. Філда «Розповідь про подорожі та пригоди Пола Аермонта серед планет» (1873).

Сатурн ― один із головних світів, представлених у книзі Джона Б. Файєта «Голоси з багатьох пагорбів, відлуння з багатьох долин» (1886).

У творі Джона Джейкоба Астора «Подорож до інших світів: Роман майбутнього» (1894) Сатурн — це домівка духів, існування яких підтверджує правдивість теологічних переконань мандрівників із майбутньої Землі.

У романі Сайруса Коула «Аврорафон» (1890) сатурніанці зіткнулися з повстанням роботів, а в романі Леббеуса Х. Роджерса «Довіра повітряного змія» (1900) вони побудували єгипетські піраміди.

До серії юнацьких міжпланетних романів Роя Роквуда входила книга «Космічним кораблем до Сатурна» (1935). Ще один відомий твір для підлітків, у якому на Сатурні є життя, — «Загублені люди Сатурна» (1953) Філіпа Летама.

Сатурніанці зазвичай зображуються більш розвиненими, ніж люди Землі, зокрема в романі 1886 року «Роман двох світів» Марі Кореллі. Жителів Сатурна час від часу зображують войовничими, але іноді доброзичливими, наприклад, в оповіданні «Падіння Меркурія» (1935) Леслі Ф. Стоуна, де вони допомагають людству у війні проти Меркурія і в оповіданні «Люди без тіні» (1933) Стентона А. Кобленца, де вони приходять на Землю як завойовники, щоб перетворити її на утопію. В інших творах вони злі й жорстокі, наприклад, у оповіданні Кліфтона Б. Круза «Загроза від Сатурна» (1935) та його продовженні «Барабани» (1936).

Винятками із цієї загальної тенденції є роман 1886 року «Алеріель, або Подорож до інших світів» В. С. Лах-Шірми, де в екосфері планети домінують гриби та безхребетні, і роман 1901 року «Медовий місяць у космосі» Джорджа Ґріффіса, де вона населена морськими водоростями, рептиліями і примітивними гуманоїдами.

Друга половина XX – XXI століття Після того як було встановлено, що Сатурн є газовим гігантом, випадки зображення подібного життя на ньому значно зменшилися. Натомість почали більше розглядатися атмосфера і кільця Сатурна.

Кільця Сатурна відіграють ключову роль у повісті Айзека Азімова «Марсіанський шлях» (1952) як джерело льоду для спраглого Марса, також автор повернувся до цього місця у своїй історії для підлітків «Щасливчик Старр і кільця Сатурна» (1958). В іншому його романі, «Фундація та Земля» (1986) кільця Сатурна підтверджують ідентифікацію нашої давно втраченої Сонячної системи, яка в тексті часто вважається міфічною.

У повісті Джона Варлі «Рівнодення» (1977) релігійний культ задіяний у тому, щоб пофарбувати одне з кілець Сатурна в червоний колір. Також він написав серію книг «Титан» (1979), «Чарівник» (1980) і «Демон» (1984), яка починається з місії з дослідження малих супутників Сатурна. Штучний світ або Макроструктура, прихована серед супутників Сатурна, є головною локацією цієї трилогії.

У романі Сеселії Голланд «Літаючі світи» (1976), міста ширяють над Сатурном і Ураном. Люди живуть у цих містах в атмосфері Сатурна. Подібне зображено і в романі «Хмари Сатурна» (1991) Майкла Макколлума.

Подорож в атмосферу зображено в оповіданні Роджера Желязни «Пісня страху» (1985). А в романі Роберта Л. Форварда «Рукх Сатурна» (1997) зображено інопланетян, які живуть в атмосфері.

Роман Пола Макоулі «Сади Сатурна» (2001) зображує майбутнє, де багато менших супутників Сатурна населені, Титан тераформується, а генний інженер намагається перетворити Епіметей на живий організм.

Пізніша серія Бена Бови «Оповідання про Велику подорож» розповідає про подорож до Сатурна і Титана у романах із відповідними назвами «Сатурн» (2003) і «Титан» (2006).

Фільми Сатурн відвідують люди у фільмі «Бамбукова літаюча тарілка» (1968). Події розгортаються в Китаї, на територію якого падає НЛО. Люди, що знаходять його, відправляються в коротку екскурсію по Сонячній системі, включаючи візит до Сатурна, а потім повертаються на Землю.

Сатурн служить місцем призначення природного заповідника, що містить залишки рослинного життя постапокаліптичної Землі у фільмі 1972 року «Мовчазна втеча».

«Людина, що тане» (1977). Під час космічного польоту на Сатурн троє астронавтів піддаються впливу радіації, внаслідок чого двоє з них гинуть, а третій, полковник Стів Вест, серйозно поранений. Повернувшись у лікарню на Землі, Вест прокидається і з жахом виявляє, що його тіло тане.

У фільмі «Дізнання пілота Піркса» (1978) розповідається про політ космічного корабля «Голіаф» зі змішаним екіпажем з людей і роботів-андроїдів до кілець Сатурна. Проте через примітивні спецефекти кільця Сатурна в фільмі показано досить неправдоподібно: як нерухомі, суцільні, величезні крижані брили, причому непомірно товсті — на відміну від реальних кілець, набагато тонших, що складаються з метеоритного пилу і часточок льоду і обертаються навколо планети з величезною швидкістю.

Ґалактус поглинає Сатурн у фільмі 2007 року «Фантастична четвірка: Вторгнення срібного серфера».

«Інтерстеллар» (2014). Події фільму починаються в недалекому майбутньому — Земля вже не в змозі підтримувати людство. У Сонячній системі вчені виявили червоточину біля Сатурна та єдиний шанс людства на виживання — пройти через неї та колонізувати нові світи в іншій галактиці.

Комікси та ігри Планета також була представлена ​​в кількох коміксах. Герой DC Джемм із Сатурна, і злі Кронани з коміксів Marvel про Тора мають там базу.

Сатурн з'являється як головна локація в іграх Jovian Chronicles, Transhuman Space і Eclipse Phase, а також у відеоіграх System Shock і Dead Space 2.

Примітки