Історичні зв'язки між Францією та Сполученим Королівством, а також країнами, що їм передували, є тривалими та складними, включаючи завоювання, війни та союзи в різні моменти історії. Римська епоха ознаменувала, що обидві території були значною мірою завойовані Римом, чиї укріплення здебільшого зберігаються в обох країнах і донині. Нормандське завоювання Англії в 1066 році, а потім тривале панування династії Плантагенетів французького походження, вирішально сформувало англійську мову та призвело до раннього конфлікту між двома народами.
Протягом Середньовіччя та раннього Нового часу Франція та Англія часто були запеклими суперниками, причому монархи обох країн претендували на контроль над Францією, а Франція регулярно об'єднувалася проти Англії зі своїм іншим суперником Шотландією аж до Унії Корон. Історичне суперництво між двома країнами було започатковано суперництвом Капетингів і Плантагенетів за французькі володіння Плантагенетів у Франції. Після перемоги Франції у Столітній війні Англія більше ніколи не закріплювалася на французькій території.
Суперництво продовжувалося багатьма англо-французькими війнами. Останнім великим конфліктом між ними були Французькі революційні та Наполеонівські війни (1793—1815), у яких коаліції європейських держав, фінансовані Лондоном, вели серію війн проти Першої Французької республіки, Першої Французької імперії та її держав-клієнтів, що завершилося поразкою Наполеона в 1815 році. Протягом кількох десятиліть мир був нестабільним через страх французького вторгнення в 1859 році та під час пізнішого суперництва за африканські колонії. Тим не менш, мир загалом панував з часів Наполеона I, і дружні зв'язки між ними були офіційно встановлені з Антантою 1904 року, і британці та французи були союзниками проти Німеччини як у Першій, так і в Другій світовій війні; в останньому конфлікті британські армії допомогли звільнити окуповану Францію від нацистської Німеччини.
Франція та Велика Британія були ключовими партнерами на Заході під час Холодної війни, послідовно підтримуючи ліберальну демократію та капіталізм. Вони були членами-засновниками оборонного альянсу Організації Північноатлантичного договору (НАТО) та є постійними членами Ради Безпеки ООН. Франція є членом Європейського Союзу (ЄС) та його попередників з моменту створення Європейського економічного співтовариства в 1957 році. У 1960-х роках відносини погіршилися через занепокоєння президента Франції Шарля де Голля щодо особливих відносин між Великою Британією та Сполученими Штатами. Він неодноразово накладав вето на вступ Великої Британії до Європейських співтовариств, попередника ЄС, та вивів Францію з об'єднаного командування НАТО, стверджуючи, що альянс занадто сильно домінує під керівництвом Сполучених Штатів.
У 1973 році, після смерті де Голля, Велика Британія вступила до Європейських Співтовариств, а в 2009 році Франція повернулася до активної участі в НАТО під головуванням Ніколя Саркозі. Відтоді дві країни мають тісні стосунки, особливо з питань оборони та зовнішньої політики; проте вони розходилися в думках з кількох інших питань, зокрема щодо напрямку розвитку Європейського Союзу.Britain and France: the impossible, indispensable relationship , The Economist, 1 Dec 2011 Велика Британія вийшла з Європейського Союзу 31 січня 2020 року після референдуму щодо Brexit, проведеного 23 червня 2016 року. Відносини з того часу погіршилися, через розбіжності навколо Brexit та міграційну кризу в районі Ла-Маншу.
У 21 столітті Францію та Велику Британію, хоча вони обрали різні шляхи та мають багато спільних рис, які майже не помічають (приблизно однакове населення, економічний розмір, відданість демократії, дипломатичний вплив та є главами колишніх світових імперій.), часто досі називають «історичними суперниками», між якими сприймається вічне суперництво.«The two countries are forever comparing one against the other.[…]», Britain-France ties: How cordial is the entente?, BBC News, 30 January 2014 Французький письменник Жозе-Ален Фралон охарактеризував стосунки між країнами, назвавши британців «нашими найдорожчими ворогами».
За оцінками, близько 350 000 французів проживають у Великій Британії, а приблизно 200 000 британців — у Франції. Обидві країни є членами Ради Європи та НАТО. Франція є членом Європейського Союзу, а Велика Британія — колишнім членом Європейського Союзу.
Історія
1945—1956 Велика Британія та Франція зблизилися після Другої світової війни, оскільки обидві країни побоювалися, що американці виведуть свої війська з Європи, що зробить їх вразливими перед розширюючимся комуністичним блоком Радянського Союзу. Велика Британія успішно виступала за те, щоб Франції було надано зону окупації Німеччини. Обидві держави були серед п'яти постійних членів нової Ради Безпеки ООН, де вони часто співпрацювали. Однак Франція була обурена, коли Сполучені Штати та Велика Британія відмовилися поділитися з нею атомними секретами. Американська операція із застосування авіаударів (включаючи потенційне використання тактичної ядерної зброї) під час кульмінації битви при Дьєнб'єнфу у травні 1954 року була скасована через опір британців. У результаті Франція розробила власну ядерну зброю та системи її доставки.
Холодна війна розпочалася в 1947 році, коли Сполучені Штати, за сильної підтримки Великої Британії, оголосили доктрину Трумена для стримування комуністичної експансії та надали військову та економічну допомогу Греції та Туреччині. Незважаючи на свою численну прорадянську комуністичну партію, Франція приєдналася до союзників. Першим кроком став франко-британський союз, реалізований у Дюнкеркському договорі в березні 1947 року.
Суецька криз У 1956 році Суецький канал, який раніше належав англо-французькій компанії, був націоналізований єгипетським урядом. Британці та французи були твердо налаштовані повернути канал силою. Президент Ейзенхауер та Радянський Союз вимагали відсутності вторгнення та чинили сильний тиск, щоб скасувати вторгнення, коли воно відбулося. Відносини між Британією та Францією не були цілком гармонійними, оскільки французи не повідомляли британцям про участь Ізраїлю аж до самого початку військових операцій. Невдача в Суеці переконала Париж, що йому потрібна власна ядерна зброя.
Спільний ринок
Відразу після Суецької кризи англо-французькі відносини знову почали погіршуватися, і лише з останніх десятиліть 20-го століття вони покращилися до піку, якого досягли між 1900 і 1940 роками.
Невдовзі після 1956 року Франція, Західна Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург утворили те, що згодом стане Європейським економічним співтовариством, а пізніше Європейським Союзом, але відхилили британські запити на членство. Зокрема, спроби президента Шарля де Голля виключити британців з європейських справ під час ранньої П'ятої республіки у Франції зараз багато хто у Великій Британії розглядає як зраду міцного зв'язку між країнами, а виключення Франції зі Співдружності Ентоні Іденом сприймається у Франції в подібному світлі. Французи частково побоювалися, що якби британці приєдналися до ЄЕС, вони спробували б домінувати в ньому.
Протягом багатьох років Велика Британія та Франція часто обирали різні курси в рамках Європейського Співтовариства. Британська політика сприяла розширенню Співтовариства та вільній торгівлі, тоді як Франція виступала за тісніший політичний союз та обмеження членства в Співтоваристві ядром західноєвропейських держав.
Де Голль
У 1958 році, коли Франція загрузла у, здавалося б, невиграшній війні в Алжирі, Шарль де Голль повернувся до влади у Франції. Він створив П'яту Французьку Республіку, поклавши край повоєнній парламентській системі та замінивши її сильною президентською системою, в якій домінували його послідовники — голлісти. Де Голль вніс амбітні зміни у французьку зовнішню політику — спочатку поклавши край війні в Алжирі, а потім вивівши Францію з командної структури НАТО. Останній крок був переважно символічним, але штаб-квартира НАТО переїхала до Брюсселя, і французькі генерали відігравали набагато меншу роль.
Французька політика, що блокувала вступ Великої Британії до Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), була мотивована переважно політичними, а не економічними міркуваннями. У 1967 році, як і в 1961—1963 роках, де Голль був рішуче налаштований зберегти домінування Франції в ЄЕС, що було основою міжнародного статусу країни. Його політика полягала в тому, щоб зберегти Співтовариство шести, водночас забороняючи Велику Британію. Хоча Франції вдалося виключити Велику Британію в короткостроковій перспективі, у довгостроковій перспективі французам довелося скоригувати свою позицію щодо розширення, щоб зберегти вплив. Де Голль побоювався, що введення Великої Британії до Європейського співтовариства відкриє шлях для «англосаксонського» (тобто США та Великої Британії) впливу, який міг би придушити коаліцію Франції та Західної Німеччини, яка зараз домінувала. 14 січня 1963 року де Голль оголосив, що Франція накладе вето на вступ Великої Британії до Спільного ринку.
З 1969 року
Коли де Голль пішов у відставку в 1969 році, новий французький уряд на чолі з Жоржем Помпіду був готовий розпочати більш дружній діалог з Великою Британією. Він вважав, що під час економічної кризи 1970-х років Європа потребувала Британії. Помпіду вітав членство Великої Британії в ЄЕС, відкривши шлях для приєднання до нього Сполученого Королівства в 1973 році.
Відносини між двома країнами значно загострилися напередодні війни в Іраку 2003 року. Велика Британія та її американський союзник рішуче виступали за застосування сили для усунення Саддама Хусейна, тоді як Франція (разом з Китаєм, Росією та іншими країнами) рішуче виступала проти таких дій, а президент Франції Жак Ширак погрожував накласти вето на будь-яку резолюцію, запропоновану Раді Безпеки ООН. Однак, незважаючи на ці розбіжності, Ширак і тодішній прем'єр-міністр Великої Британії Тоні Блер підтримували досить тісні стосунки протягом своїх років перебування на посаді навіть після початку війни в Іраку. Обидві держави наголошували на важливості союзу Антанта та ролі, яку він відігравав протягом 20 століття.
Президентство Саркозі Після обрання у 2007 році президент Ніколя Саркозі спробував налагодити тісніші відносини між Францією та Сполученим Королівством: у березні 2008 року прем'єр-міністр Гордон Браун заявив, що «між Францією та Великою Британією ще ніколи не було такої великої співпраці, як зараз». Саркозі також закликав обидві країни «подолати наше давнє суперництво та разом побудувати майбутнє, яке буде сильнішим, тому що ми будемо разом». Він також сказав: «Якщо ми хочемо змінити Європу, мої дорогі британські друзі, — а ми, французи, справді хочемо змінити Європу, — нам потрібні ви всередині Європи, щоб допомогти нам у цьому, а не стояти осторонь». 26 березня 2008 року Саркозі мав честь виступити з промовою перед обома палатами британського парламенту, де він закликав до «братерства» між двома країнами та заявив, що «Франція ніколи не забуде воєнних жертв Британії» під час Другої світової війни.
У березні 2008 року Саркозі здійснив державний візит до Великої Британії, пообіцявши тіснішу співпрацю між урядами двох країн у майбутньому.
Президентство Олланда В останні місяці, ближче до кінця терміну президентства Франсуа Олланда, Велика Британія проголосувала за вихід з ЄС. Його реакція на результат була такою: «Я глибоко шкодую про це рішення Сполученого Королівства та Європи, але вибір за ними, і ми повинні його поважати».
Тодішній міністр економіки та нинішній президент Еммануель Макрон звинуватив Велику Британію у тому, що вона взяла ЄС у «заручники» шляхом проведення референдуму, призначеного для вирішення внутрішньополітичної проблеми євроскептиків, і що «провал британського уряду [відкрив] можливість розпаду Європи».
Натомість, євроскептичні політичні лідери та кандидати в президенти Марін Ле Пен та Ніколя Дюпон-Еньян сприйняли це голосування як перемогу «свободи».
Президентство Макрона