Війна Босі́н (; босін сенсо, ) — громадянська війна в Японії, яка тривала з 27 січня 1868 року по 27 червня 1869 року між новоствореним урядом Імператора Мейдзі та прихильниками реставрації старого сьоґунату Токуґави.

Війна стала наслідком низки соціальних, економічних та політичних негараздів, які спіткали Японію в першій половині XIX століття.

Альянс самураїв із західно-японських володінь та імператорського двору дав змогу молодому імператору Мейдзі оголосити ліквідацію сьоґунату. Військові дії імператорських сил та діяльність партизан у місті Едо змусили сьоґуна Токуґаву Йосінобу розпочати військову кампанію з метою захопити імператорський палац у Кіото.

Від самого початку бойових дій перевага була на боці нечисленної, але модернізованої імператорської армії. Після кількох перемог урядових військ та капітуляції Едо, головної ставки опозиціонерів, екс-сьоґун Токуґава Йосінобу здався. Його колишні прибічники перебазувалися на північ острова Хонсю, а звідти — на острів Хоккайдо, де заснували сепаратистську Республіку Едзо. Після поразки сепаратистів у битві при Хакодате та ліквідації їхньої держави в 1869 році, імператор відновив свій суверенітет на всій території Японії, що ознаменувало закінчення війни.

В арміях обох сторін брало участь близько 120 тисяч вояків. Із них загинуло 4 тисячі.

Після перемоги імператорський уряд відмовився від політики ізоляції від Заходу та направив свої зусилля на модернізацію та вестернізацію Японії. Багато з колишніх лідерів сьоґунату були помилувані та зайняли посади в новому уряді.

Під впливом японської монархічно-націоналістичної історіографії XIX–XX століть війна Босін ідеалізується в японському мистецтві, літературі та кіно.

Передісторія

Невдоволення сьоґунатом

З початку XVII століття самурайський уряд Японії — сьоґунат Токуґава — проводив політику ізоляціонізму з метою отримання тотального контролю над населенням та ослаблення опозиції на південному-заході країни. Японці мали обмежені відносини із закордоном, за винятком Кореї, Китаю, Голландії, Рюкю та земель айнівThe technology of Edo (見て楽しむ江戸のテクノロジー), 2006, ISBN 4-410-13886-3. Проте з кінця XVIII століття передові держави Заходу почали гонитву за колоніями в Азії і їхні кораблі стали частіше турбувати японські береги. 1854 року під тиском США японський уряд був змушений покінчити з ізоляцією країни, а в 1858 році уклав із західними державами низку нерівноправних договорів.На 1858 рік вони були укладені з Російською імперією, Великою Британією, Голландією та Францією. За умовами цих договорів, західні держави отримували дозвіл відкрити на японській території свої консульства та торговельні представництва, а також здобували право недоторканності для всіх своїх громадян. Втручання цих держав у внутрішні справи Японії та прибуття на острови іноземців, створило реальну загрозу колонізації країни. У відповідь на неї в середовищі японських інтелектуалів і самураїв виник суспільно-політичний рух «Шануймо Імператора, виженемо варварів!»Hagiwara, Kōichi (2004). 図説 西郷隆盛と大久保利通 ст. 34.

На тлі зростання популярності цього руху, Імператор Японії, який згідно з законодавством традиційно виконував лише церемоніальні функції, став активно втручатися в політику. 1863 року він наказав скасувати усі угоди з «варварами», а їх самих вигнати з країни. Відмова сьоґунату виконувати Імператорський указ ще більше дискредитувала самурайський уряд. 1864 року почастішали напади на іноземцівНайвідомішим з нападів було вбивство англійського купця Чарльза Річардсона, чия смерть коштувала самурайському уряду 100 000 фунтів стерлінгів. Jansen, Marius B. (2002). The Making of Modern Japan ст. 314—315., у відповідь на які, західні держави провели на території Японії низку військових операцій: обстріл Каґосіми британським військових флотом та обстріл Сімоносекі об'єднаних флотом Британії, Франції, США та Голландії.

Водночас члени руху «Шануймо Імператора, виженемо варварів!» і війська західнояпонського володіння Тьосю-хан здійняли повстання та зробили спробу захопити місто Кіото, де знаходився Імператорський палац. Урядові війська на чолі з Токуґавою Йосінобою розбили повстанців, але вже наступного року він не зміг утримати під контролем всю країну. Багато провінційних володарів почали ігнорувати накази з ЕдоJansen, Marius B. (2002). The Making of Modern Japan ст. 303—305..

На додаток до зовнішньополітичних проблем додалися соціальні та економічні. В 1832–1833 роках в Японії стався голод, найбільший за всю її історію, від якого померло декілька мільйонів чоловік. Голод став наслідком інтенсивного, архаїчного та малоефективного сільського господарства. В додаток до цього уряд не знизив податки в голодні роки, що ще більше погіршило ситуацію. Чимало селян втратили свої господарства та переселились в міста. Соціально-економічний стан самураїв, які вважалися елітою суспільства, різко погіршав, більшість з них збідніла.

Всі ці події призвели до різкого падіння престижу сьоґунату та популярності ідеї реставрації прямого Імператорського правління.

Іноземна військова підтримка

У ході збройних конфліктів з західними державами керівники південно-західних японських володінь зрозуміли, що політика «вигнання варварів» веде до відкритого збройного конфлікту, в якому японцям не перемогти, і тому таємно перейшли на позиції «відкриття країни» іноземцям. Так, Тьосю-хан і Сацума-хан, продовжуючи традиційну критику сьоґунату, почали закуповувати новітню зброю за кордономHagiwara, Kōichi (2004). 図説 西郷隆盛と大久保利通 ст. 34-35 і наймати для тренування власних військ військових експертів з Британії та США.

Сьоґунат також готувався до майбутнього конфлікту і модернізував власну армію. Токуґава переважно покладався на французьких військових радників, яких після успіхів французьких армій в Кримській війні 1853–1856 років та Австро-італо-французькій війні 1859 року, вважали найкращими військовими спеціалістами того часуPolak, Christian (2002). 日仏交流の黄金期 ст. 53-55. Крім цього, самурайський уряд робив кроки в напрямку модернізації флоту, ядро якого складали дев'ять пароплавних військових кораблів, що були найкращими в Азії.

У 1865 році в місті Йокосуці французьким інженером Леонсом Верні був збудований перший сучасний японський морський арсенал, а в січні 1867 року французькі експерти почали створювати елітні флотилії, укомплектовані броненосцями, які планували закупити в США. Проте американці бажали підтримували нейтралітет і продали тільки один корабель цього типуKeene, Donald (2005). Emperor of Japan: Meiji and His World ст. 165—166..

Ліквідація сьоґунату Токуґави

У 1864 році сили сьоґунату разом з військами володінь Айдзу-хан та Сацума-хан здійснили каральний похід проти лідера антиурядових сил у Західній Японії — Тьосю-хану. Останній капітулював, але невдовзі знову почав підтримувати невдоволених режимом. В той же час на антисьоґунатівські позиції перейшов союзник уряду — Сацума-хан, який очолили нові керівники Сайґо Такаморі та Окубо Тосіміті. 1866 року Сацума та Тьюсю уклали таємний союз, головною метою якого було повалення сьогунату.

Наприкінці 1866 року Японія отримала нового Імператора Мейдзі та сьоґуна Токуґава Йосінобу. Останній вважав сьоґунат застарілим і планував створити новий колегіальний уряд з усіх японських регіональних володарів на чолі з Імператором, в якому голови роду Токуґава продовжували би утримувати реальну владу як прем'єр-міністри. У жовтні 1867 року Йосінобу повернув Імператорському двору посаду сьоґуна і повноту політичної влади Імператору Японії, сподіваючись стати прем'єромSatow, Ernest (1968). A Diplomat in Japan ст. 282. Проте антисьоґунатівські кола вирішили скористатися цим та запропонували монарху заслати Йосінобу, конфіскувавши усі землі роду ТокуґавиSatow, Ernest (1968). A Diplomat in Japan ст. 286.. Внаслідок цього, наприкінці 1867 року було видано «Указ про реставрацію Імператорського правління», за яким проголошувалась ліквідація сьоґунату, усунення роду Токуґава від управління країною і створення нового уряду на чолі з ІмператоромKeene, Donald (2005). Emperor of Japan: Meiji and His World Keene, ст. 120—121. 3 січня 1868 року війська Сацума-хану, Тьосю-хану та Тоса-хану зайняли Кіото та здобули контроль над імператорським палацом.

17 січня 1868 року Йосінобу заявив, що не визнає цього указу, та попросив Імператора скасувати йогоKeene, Donald (2005). Emperor of Japan: Meiji and His World ст. 124.. 24 січня сьоґун почав готуватися до захоплення Кіото.

Наступного дня війська екс-сьоґуна захопили та спалили резиденцію Сацума-хану в Едо. Багато прихильників Імператора було вбито під час цього інциденту чи страчено потімKeene, Donald (2005). Emperor of Japan: Meiji and His World ст. 125.

Початок конфлікту

Битва при Тоба-Фусімі

Наприкінці січня вірні екс-сьоґуну війська вирушили на Кіото. Вони складалася з 15 тисяч вояків Кувана-хану, Айдзу-хану та окремих підрозділів Сінсенґумі. Деякі загони були вишколені французами і мали новітнє озброєння, але більша частина війська була самурайським ополченням з холодною зброєю та гнотовими рушницями. Їм протистояли сили Сацуми, Тьосю і Тоси, що складалася з 3 тисяч добре озброєних та навчених солдат. Вони були озброєні найновішими гаубицями, гвинтівками та кулеметами Ґатлінґа.

27 січня 1868 року обидві армії зійшлися біля містечок Тоба та Фусімі на півдні Кіото. В перший же день битви виявилася помітна перевага військ Сацуми, Тьосю і Тоси. Самурайське ополчення не зуміло скористатися своєю чисельністю і відступило після серії безуспішних атак. 28 січня Імператор визнав сили Сацуми, Тьосю і Тоси Імператорською урядовою армією і призначив її командувачем принца Комацу Акіхіто; водночас Йосінобу та всіх його прибічників було офіційно проголошено ворогами трону. Це значно деморалізувало стан військ екс-сьоґуна, які відтепер були проголошені поза закономKeene, Donald (2005). Emperor of Japan: Meiji and His World ст. 126—127.. Опівдні 29 січня Імператорська урядова армія почала загальний наступ і розбила противника. Відступаюче самурайське ополчення збиралося укріпитися в замку Уодо, але 5 лютого володар Уодо-хану, який раніше підтримував Йосінобу, перейшов на бік Імператорського уряду. 6 лютого на сторону Імператора перейшов також господар Цу-хануHagiwara, Kōichi (2004). 図説 西郷隆盛と大久保利通 ст. 42.

7 лютого Токуґава Йосінобу покинув свій штаб в Осаці та перебрався до Едо. Наступного дня Імператорські війська практично без бою взяли Осацьку фортецю. Це ознаменувало втрату контролю екс-сьоґуна та його сил над Західною ЯпонієюHagiwara, Kōichi (2004). 図説 西郷隆盛と大久保利通 ст. 43-45..

Морська битва при Ава

Після перемоги в битві при Тоба-Фусімі війська Сацуми планувалося переправити назад в Каґосіму. З цією метою в гавань містечка Хьоґо, розташованого біля Осаки, прибули транспортні кораблі «Хохо», «Хейун» та військовий корабель «Касуґа»J., David (1997). Japan. A documentary history: The late Tokugawa period to the Present.

Рано вранці 28 січня кораблі сацумської флотилії покинули гавань. «Хейун» вирушив до містечка Акасі, а «Хохо» та «Касуґа» на південь, де вони потрапили у засідку, підготовлену флотом екс-сьоґуната під командуванням адмірала Еномото Такеакі. Після короткої перестрілки, «Касуґа», скориставшись своєю перевагою в швидкості, втік з бою та направився до Каґосіми. «Хохо» був затоплений своєю командою біля містечка УїдзакіSchencking, J. Charles (2005). Making Waves: Politics, Propaganda, And The Emergence Of The Imperial Japanese Navy ISBN 0-8047-4977-9. Попри перемогу флоту екс-сьоґуна, битва при Ава практично не мала стратегічного значення і не вплинула на перебіг війни Босін.