Самурай або Самураї (, さむらい, самурай, «слуга»; , ぶし, буші, «воїн») — представники військового стану в Японії X—XIX століття. Впродовж середньовіччя самураї витіснили японську аристократію з місця провідної політичної сили країни і створили власну систему керування суспільством — сьоґунат. Зміст поняття «самурай» змінювався згідно з обставинами конкретної історичної епохи, однак його складова, яка асоціювала самураїв із війною чи військовою службою, залишилася непорушною.
Етимологія
Самурай Слово «самурай» (侍,さむらい) походить від японського слова «сабурай» (侍, さぶらひ, «слуга»), що є похідним від дієслова «сабурау» (侍ふ, さぶらう, «служити»).
Один з перших записів про сабураїв міститься у «Збірнику пісень давнини і сьогодення» (901—914). У ньому вони згадуються як прості слуги у господарстві вельмож. Однак у джерелах XI століття сабурай — це вже озброєна прислуга, завданням якої є охорона сюзерена — принца, чиновника, аристократа, настоятеля буддистського храму чи священика синтоїстського святилища 日本国語大辞典、全14巻 (Великий словник японської мови. У 14 томах) 小学館、2001、— 第6巻、P．159.
На середину XII століття сабураями почали називати не озброєних слуг, а знатних військовиків, які посідали високі 5 і 6 чиновницькі ранги у всеяпонській 12 ранговій системі. Наприкінці XII століття словом «сабурай» позначали вже винятково елітних воїнів — полководців знатного роду або прославлених солдатів-шибайголов.
У XIII столітті сабурай складали окремий стан, характерними рисами якого було наявність земельного володіння та прислуги, а також виконання військової служби вершника. Вояки, які не відповідали зазначеним критеріям не мали права називатися сабураями. Однак криза японської центральної влади у 14 столітті стала причиною розширення поняття «сабурай», яке почали використовувати для означення воїнів-вершників у яких забрали землю, а, згодом, і їхніх васалів.
На XV — XVI століття, коли Японія поринула в епоху безперервних міжусобних війн, «сабураями» почали називати будь-якого вояка. Ним міг бути і родовитий полководець, і озброєний селянин, і, навіть, розбійник-головоріз. У цей же час мала місце фонетична зміна слова «сабурай» (侍, さぶらい) — його почали вимовляти як «самурай» (侍, さむらい). Ця зміна була остаточно закріплена на письмі на початку XVIII століття.
У період Едо (1603—1867) з'являється перше законодавче визначення «самураїв». Під ними розуміли елітних слуг шьоґуна, провінційних володарів і їхніх найзначніших васалів . Решта колишніх військовиків і солдатів країни, які входили до найпривілейованішого стану «мужів» (士)Станова система Японії пізнього середньовіччя — «ші-но-ко-шьо» (士農工商, «мужі — селяни — ремісники — торгівці». Часто помилково перекладається як «самураї — селяни — ремісники — торгівці»)., називалися не «самураями», а «вояками» — буші (武士).
Сьогодні самураями часто називають усіх військовиків Японії середньовічної і нової доби. Такий підхід можна зустріти у науково-популярній або художній літературі. Однак у професійних наукових працях використання терміна самурай є більш виваженим, оскільки враховується змістове навантаження слова «самурай» у конкретний історичний період.
Буші Часто синонімом поняття «самурай» виступає слово «буші» (武士, «військовий муж», «вояк»). Однак ці терміни не є абсолютно тотожними.
Перше використання слова «буші» міститься у «Продовженні Анналів Японії» (続日本紀, 721) і немає відношення до феномену самурайства. Термін «буші» вживається як антонім до слова «цивільний чиновник» 日本国語大辞典、全14巻 (Великий словник японської мови. У 14 томах) 小学館、2001、— 第11巻、P．825. Лише з кінця XI століття слуг-сабураїв почали асоціювати із військовими — «буші».
У середині XII століття смислові навантаження слів «самурай» і «буші» збігалися. Проте вже наприкінці того ж століття, у зв'язку із оформленням законодавства першого шьоґунату, сфера застосування даних понять була чітко розмежована. Терміном «самурай» позначали елітного воїна, а словом «буші» решту японського воїнства.
У XV — XVI століттях ці два слова знову стали синонімами, однак після встановлення шьоґунату Токуґава і створення нового законодавства, поняття "самурай "знову було атрибутовано до найзаможніших верств японського суспільства. Тобто, у XVII — XIX столітті кожен вояк зі стану «мужів» (士) належав до буші, але не кожен буші міг бути самураєм.
На сьогодні обидва поняття — «самурай» і «буші» — часто використовуються як взаємозамінюючі, але така практика є недостатньо виправданою з огляду на історію і смислове навантаження обох термінів.
Інші слова Слово «самурай» має також ряд інших синонімів. Серед них: Буґейшя (武芸者, «людина бойових мистецтв») — поетична назва вояка; Буке (武家, «військовий дім») — поняття для позначення самурайського (військового) роду або члена цього роду; Ші (士, «муж») — скорочення від «буші»; Мононофу (物部, «військовий», «вояк») — стародавнє японське слово для позначення військового; Мушя (武者, «вояк») — скорочення від «буґейшя» (武芸者); Цувамоно (兵, «воїн», «солдат») — стародавнє японське слово для позначення солдата.
Історія Походження Генеза самурайства остаточно не з'ясована, оскільки в науці немає загальноприйнятого визначення терміна «самурай». Питання, чи можна вважати всіх військовиків стародавньої Японії до-хейанського періоду самураями, залишається дискусійним. Японські радикальні історики виводять початки самурайства з IV — V століття від військових родів Мононобе і Отомо, однак згадок власне про «самураїв» у джерелах цього періоду немає.
Традиційною є теорія, яка датує появу самураїв кінцем X — початком XI століття. В цей час японський уряд відмовився від державної армії, а проблеми які необхідно було вирішувати збройним шляхом успішно розв'язував силами «приватних військ» членів того ж уряду. Ці «приватні війська», які становили гвардію того чи іншого аристократа, складалися з синів повітових урядників або дітей заможних сільських родин. Аристократ і його гвардійці перебували у системі лояльностей, яка нагадувала сюзеренсько-васальну систему середньовічної Європи. За вірну службу вояк такого «приватного війська» отримував наділ землі, а його господар-аристократ — відданого підлеглого-слугу. Воїни таких гвардій називалися «служаками» — тобто «сабураями» або «самураями» (від японського слова 侍ふ сабурау, самурау — служити). Вони утворювали разом із сюзереном самурайський рід (家), який тримався переважно на кровно-споріднених зв'язках.
Голова роду переважно проживав у столиці, а більшість його самураїв — у підконтрольних йому землях. Інколи столичні аристократи добровільно або, переважно з політичних причин, примусово полишали столицю і оселялися у власних приватних володіннях, чим укріпляли свої позиції у провінції та ставали справжніми самурайськими ватажками «на місцях». Із занепадом центральної влади наприкінці XI століття саме ці ватажки змогли зосередити важелі реальної влади у регіонах, і захопити лідерство у країні.
Оскільки обов'язками самураїв було виконання наказів сюзерена і охорона його володінь, їх життя було нерозривно пов'язане з політичними розбірками і війною. Розвал виконавчої вертикалі у пізню епоху Хей'ан став причиною частих міжусобиць столичної аристократії і, як наслідок, загострення конфліктів у провінції. Політичні інтриги у Кіото відгукувалися кровопролитними внутрішніми війнами і бунтами, серед яких найвідомішими були повстання самурайських лідерів Тайри но Масакадо у регіоні Канто (931—940) та Фуджівари-но Сумітомо у регіоні Внутрішнього японського моря (931—941), смути років Хоґен (1156—1158) і Хейджі (1159).
Окрім міжусобиць самураї постійно брали участь у зовнішніх війнах проти аборигенних жителів Східної Японії — прото-айнських племен еміші. Від останніх японці запозичили кінну тактику ведення бою, головну зброю — лук і стріли, шаблевидний «кавалерійський» меч та ритуал самогубства сеппуку. Більшість з цих атрибутів стали невід'ємними символами самураїв майбутнього, а сполучення «лучник-вершник» (弓馬) перетворилося на синонім слова «самурай».
Перша самурайська диктатура
Якщо на початку своєї появи у X столітті самураї були знаряддям аристократів куґе для вирішення власних проблем, то з середини XII століття вони стали самостійною силою і почали втручатися у придворну політику. Наймогутніших самурайських родів було два — Тайра і Мінамото. Їх лідери були далекими нащадками японських монархів, що вивищувало їхні роди серед інших військовиків. Придворні чиновники неодноразово використовували загони Тайра і Мінамото для боротьби з опонентами та придушення самурайських повстань один одного. За вірну службу вони отримували чималі земельні наділи від центральної влади і урядовців. Накопичення земель дало змогу самураям цих родів підготувати економічну базу у регіонах і вступити у боротьбу за владу у країні.
Столичні міжусобиці аристократів років Хоґен (1156) і Хейжі (1160) переросли у війну між самураями Тайра і Мінамото. Вона закінчилася перемогою перших на чолі з Тайра но Кійоморі, який, фактично, захопив владу у Кіото. Він був призначений радником, а потім і головним міністром імператора. Завдяки протекції Кійоморі, чимало самураїв його роду отримали чиновницькі посади. У Японії було встановлено першу самурайську диктатуру.
Проте, Тайра не вигадували власної системи управління країною, а лише витіснили аристократів з вже існуючої — імператорського уряду з центром у Кіото. Саме це стало причиною їхнього занепаду. Країна потребувала всеяпонських радикальних реформ, які не можливо було здійснювати у рамках існуючої системи влади. Самураї Тайра переймалася лише справами столиці і нехтували проблемами регіонів.
Камакурський шьоґунат Бездіяльність столичних самураїв спонукала регіональні сили до дії. Їх очолив інший самурайський рід Мінамото, який за підтримки імператорського двору розпочав у 1180 році війну проти диктаторів Тайра. Вона тривала до 1185 року і закінчилася повним розгромом останніх. Голова роду Мінамото, Мінамото но Йорітомо, заснував у східнояпонському місті Камакура, де знаходилась його резиденція, перший самурайський уряд — шьоґунат.
Цей уряд був першою спробою військових створити власну систему управління країною, відмінну від існуючої аристократичної. Тривалий час обидві системи співіснували, однак самурайська модель виявилася більш пристосованою до вимог часу і згодом витіснила цивільну модель. Хоча формально шьоґун був підлеглим імператора і членом його уряду, шьоґунат поступово відбирав реальні важелі влади у імператорського двору. Повстання невдоволених імператора і аристократів проти самурайського уряду у 1221 році закінчилося їхньою поразкою і лише укріпило позиції шьоґунату в країні.
У першій половині XIII століття лінія шьоґунів Мінамото обірвалася. Цією ситуацією скористався рід Ходжьо, члени якого виконували обов'язки шіккенів — шьоґунівських регентів. Посадивши на чолі самурайського уряду маріонеток з імператорського дому, Ходжьо захопили реальну владу. Під їхнім керівництвом було укладена перша збірка самурайських законів «Звід покарань» (1232), яка заклала основи для подальшого розвитку політичних та економічних інституцій військовиків. У 1274 та 1281 роках, за регентства Ходжьо, були відбиті монгольські навали до Японії. Однак, незважаючи на цю перемогу, популярність Камакурського шьоґунату серед самураїв почала падати через невдалу політику у сфері землеволодіння. Цим загальним невдоволенням скористався імператор Ґо-Дайґо, який, виношуючи план по відновленню влади і впливу свого двору у країні, підняв у 1333 році війська проти шьоґунату. До нього приєдналися сили самураїв на сході країни, які того ж року захопили Камакуру і знищили тамтешній уряд.
Муромачівський шьоґунат