Курт Гіллер (нар. 17 серпня 1885 року в Берліні; помер 1 жовтня 1972 року в Гамбурзі) — німецький письменник, публіцист-пацифіст та один з перших активістів ЛГБТ-руху. Все своє життя боровся за шопенгауерівський та антигегельський соціалізм, за мир та права сексуальних меншин.
Життєпис
Курт Гіллер народився в Берліні у сім'ї єврейського виробника краваток Гартвіга Гіллера (1854–1897) та його дружини Елли Гіллер, уродженої Зінгер (1862–1936); його двоюрідним дідом по материнській лінії був депутат Рейхстагу від СДПН . Гіллер закінчив в Берліні в 1903 році, отримавши звання Primus Omnium у своєму класі (найкращий випускник). Вивчав право у Франца фон Ліста та філософію у Георга Зіммеля в Берлінському університеті. У листопаді 1907 року Гіллер отримав докторський ступінь в Гейдельберзькому університеті під керівництвом юриста , захистивши дисертацію Кримінологічне значення самогубства (Die kriminalistische Bedeutung des Selbstmordes). Дисертація була частиною праці з юридичної філософії під назвою Право над собою, за яку Гіллер не отримав визнання в Берліні та в якій він стверджував, що кримінальне право повинно більше враховувати самовизначення людини.
З 1904 року Курт Гіллер дружив з , студентом-медиком, який також займався літературою, через якого він познайомився з мисленням геттінгенського філософа Леонарда Нельсона. Саме завдяки Кронфельду Магнус Гіршфельд познайомився з Гіллером в липні 1908 року. Як наслідок, Гіллер взяв інтенсивну участь в Науково-гуманітарному комітеті (WhK) протягом наступних двадцяти п'яти років. Гіллер також активно співпрацював з Volkmar Sigusch: Geschichte der Sexualwissenschaft. Campus, Frankfurt 2008, S. 362 f..
Курт Гіллер став піонером берлінського літературного експресіонізму. У 1909 році він разом із став співзасновником асоціації Der Neue Club (Новий клуб), до якої невдовзі приєдналися Георг Гайм та Ернст Бласс. Разом з ними, за підтримки більш відомих митців, таких як Тілла Дюрьє, Ельза Ласкер-Шюлер та Карл Шмідт-Ротлуф, вони організували так звані неопатетичні кабаре. Пізніше Гіллер і Бласс заснували літературне кабаре GNU. Гіллер писав численні статті для журналів PAN та Штурм, а також для журналу Франца Пфемферта , який допоміг заснувати в 1911 роціEgon Günther: . In: Jungle World. Nr. 32, 9. August 2006 – u. a. über Hiller und die Gründung der Zeitschrift Die Aktion.. Після того, як Гіллер – ймовірно, за посередництва Кронфельда, який жив у Гейдельберзі з 1908 року – надрукував Die Jüngst Berliner (Наймолодші берлінці) у додатку Literatur und Wissenschaft регіональної газети Heidelberger Zeitung в 1911 році, він опублікував першу експресіоністську антологію поезії Der Kondor (Кондор) у 1912 році у гейдельберзькому видавництві Ріхарда Вайсбаха.
Під час Листопадової революції як голова Політичної ради інтелектуальних працівників, співзасновником якої він був, намагався вплинути на політикуAxel Weipert: Die Zweite Revolution. Rätebewegung in Berlin 1919/1920. Bebra Verlag, Berlin 2015, S. 319–328.. Його ідеї ґрунтувалися на ідеалі логократії, задуманої як скоригована модель демократії, яка — спираючись на ідею Платона про епістократію — мала на меті розділити політичну владу між обраним парламентом та комітетом інтелектуальної еліти (еліптична конституція).
У 1917 році гомосексуаліст Курт Гіллер одружився зі своєю дівчиною Еллою Лізою Готтхайл, з якою, як кажуть, він домовився утримуватися від подружнього сексу. Протягом усього життя Гіллер приховував свій сексуальний досвід з чоловіками і зізнався в ньому лише у другому томі своєї автобіографії, коли йому було понад 80 років. Однак він обмовився, що ці записи можуть бути опубліковані лише після його смерті.
У 1919 році Курт Гіллер разом з Арміном Вегнером заснував Лігу відмовників від військової служби за переконаннями (BdK), до якої у 1926 році також приєдналася пацифістка Гелене Штекер. У 1920 році він вступив до Німецького товариства миру (DFG ). Там він виступав за те, щоб німецький пацифізм орієнтувався на Радянський Союз, хоча й дуже критично ставився до його ленінізму. Однак, оскільки більшість залишалася прихильником буржуазно-демократичної Франції, всередині DFG виникли запеклі конфлікти. Вони загострилися, коли Гіллер звинуватив буржуазних пацифістів Фрідріха Вільгельма Ферстера та Фріца Кюстера в комуністичних публікаціях у тому, що їм платять французи — звинувачення, яке дало достатньо аргументів численним правим опонентам німецького руху за мир. Карл фон Осецький прокоментував це в журналі Das Tage-Buch у жовтні 1924 року: У 1926 році Гіллер заснував групу Революційних пацифістів, за допомогою якої він безуспішно намагався посилити свій вплив у Німецькому товаристві миру (DFG). Виступав за нове, ненасильницьке та соціально справедливе суспільство, для досягнення якого капіталізм мав бути подоланий — мета, заради якої радикальний пацифіст не виключав прогресивного насильства.
Не лише такі суперечності турбували близьких до Гіллера: ще наприкінці 1918 року виникли розбіжності із Зігфрідом Якобсоном, редактором газети Weltbühne, до якої Гіллер регулярно дописував з 1915 року, що перервало їхню журналістську співпрацю на наступні шість років. Приводом до сварки стала стаття Якобсона Курт Гіллер, опублікована в розділі Відповіді 12 грудня 1918 року, в якій він пояснив свою відставку з Ради інтелектуальних робітників. Гіллер відновив свою роботу в Weltbühne в 1924 році; однак навіть після цього стосунки не завжди були без напруженості. Наприклад, у 1926 році Якобсон скаржився в листі до Курта Тухольського: На початку того ж року Гіллер опублікував у Weltbühne есе, яке він спочатку написав для іноземної щоденної газети, в якому висловив захоплення впливовою силою Муссоліні (Mussolini und unserein, 12 січня 1926 р.). Його захоплювала смілива естетика публічних виступів дуче та, перш за все, його потужна політична наполегливість, яка зовсім не нагадувала часто нудну політику компромісів Веймарської республіки під час її розквіту. Наступного року він пожартував: «Принаймні, у фашизма в крові вино, у німецького республіканізма — пиво» (Das Ziel entscheidet, 12 липня 1927 р.). Незважаючи на своє захоплення Муссоліні, яке ніколи не було некритичним, Гіллер невдовзі розпочав кампанію агітації за КПН на виборах до Рейхстагу. Розчарований СДПН, яку він раніше підтримував, він написав у Weltbühne у травні 1928 року, що тепер, попри всі застереження, доводиться вкусити комуністичне яблуко… Воно кисле, але соковите.
У Weltbühne він неодноразово дивував читачів своїми аналізом та судженнями, зокрема щодо Нового націоналізму: «Новий націоналізм, — цитував він Франца Шаувекера у статті, опублікованій 20 вересня 1927 року, — не може мати бажання зґвалтувати чужу націю». Коментар Гіллера з цього приводу:
У своїй статті 1932 року Ліві з правих він запитував про національних революціонерів, таких як Карл Отто Патель та Отто Штрассер: Також варто відзначити двочастинний аналіз Гіллера причин успіху націонал-соціалістів у Weltbühne від 23 та 30 серпня 1932 року: Коли Гіршфельд, голова WhK, після внутрішніх суперечок щодо подальшої тактики, пішов у відставку у листопаді 1929 року, Гіллера було обрано другим головою, і він обіймав цю посаду до розпуску WhKhttp://me.in-berlin.de/~magnus/institut/de/personen/pers_20.html.
Після захоплення влади нацистами Гіллера, якого вони ненавиділи як пацифіста, соціаліста, єврея та гомосексуаліста, неодноразово ув'язнювали. Спочатку його тримали у фортеці Шпандау у квітні та травні 1933 року, потім з липня по жовтень 1933 року в , терористичному таборі гестапо в Берліні, з жовтня 1933 року по лютий 1934 року у старій в'язниці в Бранденбурзі, і, нарешті, до квітня 1934 року він був ув'язнений у концтаборі Заксенгаузен-Оранієнбург, де щоразу з ним жорстоко поводилися. Його звільнили з концтабору завдяки втручанню Рудольфа Гессаhttps://onlinelibrary.wiley.com/doi/abs/10.1111/j.1600-0730.1983.tb01123.x.
Гіллер утік до Праги. Там він зустрів Вальтера Д. Шульца, якого він уже знав з часів свого ув'язнення в Німеччині та з яким залишився друзями на все життя. Гіллер написав численні любовні вірші, які він присвятив Вальтеру та які були приватно опубліковані в 1965 році під назвою Das Buch Archangelos. Ein GrabmalKurt Hiller: Das Buch Archangelos. Ein Grabmal. Hrsg.: K. Hiller. Privatdruck, Hamburg 1965.. Між 1934 і 1936 роками Гіллер опублікував численні статті в журналі Die neue Weltbühne, який редагували Вільям С. Шламм та Герман Будзіславський. Під час свого перебування в Празі він також став співавтором Празької декларації, маніфесту проти нацистської фашистської Німеччини, разом з націонал-революціонером Отто Штрассером. 11 червня 1935 року нацистська влада наказала денатуралізувати Гіллера.
У 1938 році, побоюючись неминучого вторгнення нацистів, Курт Гіллер емігрував до Лондона. Перебуваючи у вигнанні в Лондоні, він заснував Лігу німецьких соціалістів та Групу незалежних німецьких авторів. З червня 1940 року по лютий 1941 року Гіллера інтернували як ворожого іноземця в таборі для інтернованих Ончан поблизу ДугласаAlexander Gallus: Heimat „Weltbühne“. Eine Intellektuellengeschichte im 20. Jahrhundert. Wallstein-Verlag, Göttingen 2012, ISBN 978-3-8353-1117-6, S. 128.. Гіллера переконали доповісти британській внутрішній розвідувальній службі MI5 про діяльність Вільної німецької культурної асоціаціїCharmian Brinson, Richard Dove, Anna Müller-Härlin: Politics by other means. The Free German League of Culture in London 1939–1946. Vallentine Mitchell, London 2010, ISBN 978-0-85303-862-7, S. 158. а також про численних біженців з Німеччини та Австрії. Він зневажливо оцінив Джона Хартфілда (Гельмут Герцфельд), порівняно схвально – Юргена Кучинського, а також виніс нищівний вердикт Себастіяну ГаффнеруAlexander Gallus: Heimat „Weltbühne“. Eine Intellektuellengeschichte im 20. Jahrhundert. Wallstein-Verlag, Göttingen 2012, S. 129–130..
Коли Ганс Гізе хотів заснувати нове WhK у 1949 році, а потім заснував Товариство реформи сексуального кримінального права, Гіллер працював з ним кілька місяцівBernd-Ulrich Hergemöller: Mann für Mann. Ein biographisches Lexikon. ISBN 3-518-39766-4, ISBN 3-928983-65-2, Einträge für Hans Giese S. 278 und Kurt Hiller S. 357.. У 1955 році Гіллер повернувся до Німеччини, оселився в Гамбурзі та спробував у 1962 році відновити там WhK. Однак він залишався в ізоляції, і спроба провалилася. Він також заснував Нову Соціалістичну Лігу. Декларацію Нової Соціалістичної Ліги проти агресивних війн підтримали, серед інших, Оссіп К. Флехтхайм, Карлгайнц Дешнер та Мартін Німеллер. Гіллер опублікував близько десятка віршів та стільки ж статей у швейцарському журналі Der Kreis, переважно під анаграматичним псевдонімом Keith Llurr.
Курт Гіллер був удостоєний Премії німецьких критиків у 1955 році.
Навіть у 75 років Гіллер все ще боровся за права гомосексуалістів і на початку 1960-х років надрукував нову петицію про скасування статті 175 Кримінального кодексу Німеччини. Однак ця кампанія зазнала невдачі.
Курт Гіллер помер 1 жовтня 1972 року в гамбурзькій лікарні та був похований поруч зі своїм близьким другом і співредактором Вальтером Шульцем, який помер раніше за нього, на Ольсдорфському цвинтарі у Гамбурзі, у квадраті Bm 59 на південь від Прекельмортайха.
Товариство Курта Гіллера
Товариство Курта Гіллера, засноване в Гамбурзі в 1998 році, присвячене збереженню та розвитку спадщини Гіллера та науковому вивченню його творчості. Видає інформаційний бюлетень та серію публікацій Твори Товариства Курта Гіллера. У 2003 році разом із Георгом Фюльбертом організувало конференцію, присвячену Гіллеру, в Марбурзькому університеті.
Курт-Гіллер-Парк