Жинетт Колінка (уроджена Жинетт Черкаськи; 4 лютого 1925) — французька письменниця, що пережила Голокост. Батька та брата Жинетт відправили на вбивство у газових камерах, невдовзі після прибуття поїзду з депортованими до Аушвіцу. Її саму відібрали для роботи на фабриці та перевели до жіночого табору. Після звільнення в травні 1945 року вона протягом півстоліття не розповідала про свій досвід часів війни. Вона пояснює це тим, що не хотіла дратувати людей. Якою б не була правда, після смерті чоловіка та на початку нового століття вона стала енергійним «послом пам'яті» тих подій, подорожуючи країною та ділячись знаннями про Голокост із школярами та студентами. Завдяки подальшому висвітленню в медіа, в перші десятиліття XXI століття, її діяльність підвищила обізнаність про Голокост не лише серед дітей та студентів.

Біографія

Походження та ранні роки Жинетт Черкаськи народилася в сімейному будинку в Парижі в нерелігійній єврейській родині, наймолодшою з шести доньок у батьків. У липні 1931 року в родині з'явився ще один молодший брат. Останні десятиліття XIX століття та перші десятиліття XX століття стали свідками масштабних міграцій населення зі сходу на захід Європи, спричинених різницею рівнів заробітної плати та, у випадку єврейських родин, погромами та чутками про них. Її батько, Леон, мав невеликий швейний бізнес, виготовляючи дощовики. Він народився в Парижі. Родина її дідуся по батькові, Черкаськи, приїхала з України (на той час, з точки зору основного французького чи англійського сприйняття, частини Російської імперії, хоча місцеві реалії були знатно різноманітнішими й складнішими). Її мати, уроджена Берта Ферстін, народилася в Пітешті, Румунія. Перші роки життя Жинетт пройшли в центрі Парижа, після чого родина переїхала до Обервільє, на північ від міста. Близько 1935 року вони повернулися до центру Парижа, оселившись у сімейній квартирі при майстерні її батька.

Війна Жинетт Черкаськи було 14, коли французький уряд оголосив війну Німеччині в той двотижневий період між німецьким вторгненням до Польщі з заходу та радянським вторгненням з півдня та сходу. На початку літа 1940, коли Німеччина захопила Францію здебільшого з півночі, Жинетт було 15 років. Паризький регіон перебував у північній половині Франції, яка разом з атлантичним узбережжям опинилася під прямим управлінням німецької військової адміністрації, тоді як південна половина країни контролювалася менш безпосередньо через маріонетковий уряд. Тисячі парижан втекли на південь. На цьому етапі родина Черкаськи, однак, залишалася в паризькому регіоні. Упродовж 1941 року було заарештовано її дядька та шваґра, ймовірно у зв'язку з їхнім єврейським походженням.

Втеча на південь Майже напевно у липні 1942 року Жинетт Черкаськи разом із батьками та молодшим братом поспішно вирушила до південної частини Франції, яку на той час ще можна було без надмірної іронії назвати «вільною зоною». Напередодні ввечері у дверях з'явився чиновник з префектури. Службовець натрапив у матеріалах префектури на згадку про родину й прийшов попередити їх про запис у цих документах: «Ви євреї та комуністи, вам слід залишити Париж!» Леон Черкаськи лише кивнув: незрозуміло, чи він взагалі впізнав цього несподіваного відвідувача. Пізніше того ж вечора він попрямував до кафе біля «Карро-дю-Тампль» (критого ринку), відомого місця зустрічей, де можна було знайти людей, готових і здатних допомогти біженцям. Він дістав підроблені посвідчення особи й перед від'їздом зранку подбав, щоб усі діти завчили свої нові імена. Черкаськи наполіг, щоб родина розділилася на менші групи по три-чотири особи, кожна з яких вирушила окремо різними маршрутами. Є свідчення, що спочатку діти — принаймні наймолодші з них, які подорожували з батьками, — сприймали цю подорож як своєрідні «великі канікули»; утім, реальність виявилася значно похмурішою. Маючи підроблені документи, вони оселилися в Авіньйоні.Serge Klarsfeld: Le Mémorial de la déportation des Juifs de France. Hrsg.: Fils et filles de déportés juifs de France. 2012

Арешт Під час обідньої перерви 13 березня 1944 року, Жинетт, її батько Леон Черкаськи, дванадцятирічний брат Жільбер та чотирнадцятирічний племінник, ще в шкільній формі, були заарештовані групою гестапівців та колабораціоністських міліціянтів. Хтось доніс на них владі. Схоже, що офіцери, які проводили арешт, прийшли лише за чоловіками, але Жинетт також заарештували, бо вона протестувала проти того, що відбувається. Жинетт залишалася на вулиці та майже пропустила обід, насолоджуючись чудовою погодою, але сестра переконала її приєднатися до сімейної трапези, вказавши, що на обід готують смажене теляче м'ясо. Її мати не стала свідком арештів, оскільки на той час була хвора й лежала в ліжку на верхньому поверсі.

Спочатку їх утримували в слідчому ізоляторі в Авіньйоні, а потім, «протягом десяти-чотирнадцяти днів», у нещодавно збудованій тюрмі Ле-Бомет (Марсель). Вона помітила, що всі пасажири автобуса, який перевозив їх між двома установами, були, очевидно, євреями. Хлопець, який сидів поруч із нею, також мав помітні шрами від нещодавніх тортур. Долоні його рук були обпечені, а нігті вирвані. Виявилося, що він був і євреєм, і активістом Руху опору. Жахи Аушвіцу ще були попереду і Жинетт відчула полегшення, що її єдиним «злочином» було єврейське походження. У Ле-Бомет її розлучили з батьком, братом і племінником й помістили до камери з трьома іншими дівчатами.

Потім її доправили на сусідній залізничний вокзал, де вона побачилася зі своїми чоловіками-родичами. Її батька й молодшого брата скували між собою кайданами, а племінника — зі Шламою Розенбергом, батьком Марселін. (Марселін Розенберг, відома нащадкам під шлюбним прізвищем Марселін Лорідан-Івенс, була співув'язненою, яка згодом стала її близькою подругою на все життя.) Однак жінок утримували окремо від чоловіків — і на пероні, і в поїзді, — а вагон, у якому вони їхали, перебував під пильним наглядом поліції та німецьких солдатів. Подорож потягом з Марселя до Ліона здавалася довгою, але під час неї їх не приковували. У Ліоні їх пересадили на автобус до Дрансі — передмістя в розлогій агломерації на північ від Парижа; ця поїздка здавалася (і була) ще довшою.

Дрансі «Сіте-де-ла-Мюет» був великим модерністським житловим комплексом, будівництво якого після тривалих обговорень і планування розпочалося 1932 року. Проект передбачав розгалужену спортивну, соціальну й культурну інфраструктуру, зокрема організовані дитячі заклади та школи, кінотеатр, бібліотеку, продуктовий магазин і, за наполяганням діоцезії, церкву. Однак у 1930-х роках французька економіка після Великої депресії відновлювалася значно повільніше, ніж у Німеччині чи Англії, де розвиток підтримувався державним фінансуванням. Проект «Сіте-де-ла-Мюет» часто стикався з призупиненням фінансування. У 1940 році, коли північна Франція опинилася під контролем Німеччини, до використання були більш-менш готові лише величезний житловий комплекс у формі літери «U» з пов'язаних між собою шестиповерхових «веж» (завершений ще у 1934 році) та школа.

У 1941—1944 роках комплекс використовували як концентраційний табір Дрансі, спочатку під управлінням поліції, а згодом під безпосереднім контролем німецьких нацистських парамілітарних формувань. Автобус із Жинетт Черкаськи прибув до цього суворого закладу 31 березня 1944 року, коли в таборі вже діяла налагоджена система, пов'язана з Голокостом: Дрансі став транзитним табором для сортування євреїв із усієї Франції перед подальшим перевезенням до таборів смерті на сході Німеччини.

Аушвіц 13 квітня 1944 року, з вокзалу Бобіньї, поблизу табору Дрансі, вирушив поїзд із 1499 або 1500 євреями (дані джерел відрізняються). Поїзд складався з вагонів призначених для перевезення худоби. Цей транспорт у документах фігурує як «Конвой № 71». У поїзді було 624 чоловіки, 854 жінки та 22 особи, стать яких не була зазначена. 16 квітня 1944 року поїзд прибув на колишній вантажний вокзал біля концентраційного табору Аушвіц. 165 чоловік з цього поїзда відібрали для примусової праці та нанесли їм татуювання з послідовно присвоєними номерами. Також для примусової праці відібрали 91 жінку. Жинетт отримала татуювання з номером «78599». Інших відправили до табору знищення, щоб вбити газом. Її батько, Леон Черкаськи, 61 року, та брат Жільбер Черкаськи, 12 років, були серед тих, кого відразу відправили на вбивство. На пероні чекала вантажівка для тих, кого вважали занадто слабкими, щоб дійти до газових камер. Не знаючи на той час призначення вантажівки, Жинетт закликала батька та молодшого брата зайняти в ній місця. Вони так і вчинили, тож опинилися серед перших, хто прибув до місця знищення. Доля чотирнадцятирічного племінника Жинетт залишається невідомою.

Серед молодих жінок відібраних з «Конвою № 71» для примусової праці, Жинетт Черкаськи була не єдиною, хто пережила війну й згодом стала відомою широкому загалу. Серед інших — Сімона Вейль, Марселін Лорідан-Івенс, Анн-Ліз Штерн, Одетта Спінґарн та Леа Фельдблум.

Одним із перших шоків у таборі стала повна відсутність будь-якої особистої приватності. Дев'ятнадцятирічна Жинетт раніше ніколи не бачила навіть своїх сестер оголеними. Тепер її змусили стояти разом із десятками повністю оголених, незнайомих жінок. Війна спричинила в Німеччині гострий брак працездатного населення, тож значну частину адміністративної роботи та обслуговування в концентраційному таборі виконували довірені в'язні. Саме співв'язні нанесли їй татуювання з номером і поголили голову. Після цього їй видали одяг — лише старий светр і спідницю, без жодної спідньої білизни. Після цього їх відправили до душу. Звідти витікло лише кілька крапель води: «Ми дивилися одна на одну — оголені, принижені, з поголеними головами, тремтячі й зневажені.»

На новоприбулих чекали подальші знущання, коли їх привели до барака, де мали розмістити. Дисципліну забезпечували наглядачі та «капо» — співв'язні, які здобули довіру охоронців і таким чином отримали підвищення в табірній ієрархії. Вони били «молодших» в'язнів при кожній нагоді. Насильство стало частиною повсякденного життя. Якщо хтось не став рівно в шеренгу на перекличку, захворів або був занадто ослаблений для роботи, або просто через садистські примхи катів, результатом ставало фізичне побиття. Півстоліття потому, коли вона змогла все записати, Колінка згадувала: «Мене били весь час, протягом усього дня, ні за що, ні за що, ні за що». Іншим нестерпним спогадом був постійний сильний голод. Шматок хліба був на вагу золота, і, якщо його не з'їсти одразу, його треба було добре заховати. «Всі крали у всіх».

Берген-Бельзен Через шість місяців, у жовтні або листопаді 1944 року, Жинетт Черкаськи перевели до концентраційного табору Берген-Бельзен, на північ від Ганновера. Після дводенної подорожі потягом довжиною 800 км вони прибули до табору, де на одному кінці величезної території за великими ґратами стояли французькі жінки з дітьми. Першою реакцією французьких жінок, які прибули з Аушвіцу, була сильна заздрість. Вонп вигукували: «Як так, що ви тут разом із дітьми? Які ж ви щасливі!». Припущення жінок з Аушвіцу — майже напевно правильне — полягало в тому, що дітей, яких у них відібрали, одразу ж убили. Саме під час ув'язнення в Берген-Бельзені Жинетт Черкаськи працювала на фабриці з виробництва авіаційних деталей. У міру просування радянської армії, табори на сході країни евакуйовували і перенаселеність Берген-Бельзена неухильно зростала. Зрештою вона захворіла на висипний тиф, хоча на момент, коли симптоми сягнули піку, вона вже залишила табір.

Останнє транспортування