Ісламізація Суданського регіону — тривалий історичний процес поширення ісламу та поступової ісламізації населення регіону Судану (історично відомого як Білад ас-Судан — «країна чорних»)«Суданський регіон» охоплює не лише історію Республіки Судан (кордони якої відповідають кордонам англо-єгипетського Судану, проведеним у 1899 році), а й ширший Сахель, арабською мовою відомий як білад ас-судан, «країна чорношкірих»., що охоплював території сучасного Судану, Південного Судану (до його відокремлення), північних частин Чаду, Нігеру, Малі, Мавританії та Сенегалу. Цей процес розтягнувся від VIII до XVI століття і тривав у деяких аспектах аж до XIX століття, який відбувався через військові завоювання та торговельні відносини.

Після мусульманського завоювання Єгипту у VII столітті та мусульманського завоювання Північної Африки у VIII столітті, арабські мусульмани почали очолювати торговельні експедиції до країн Африки на південь від Сахари, спочатку до Нубії, а пізніше через Сахару до Західної Африки. Значна частина цих контактів була мотивована інтересом до транссахарської торгівлі, зокрема работоргівлі.

Поширення ісламського впливу було значною мірою поступовим процесом. Починаючи з VII століття першими вторгнення арабів зазнали християнські королівства Нубії. Вони протрималися протягом Середньовіччя, поки на початку XIV століття не розпалися королівства Мукурра та Стара Донгола. Значну роль у поширенні ісламу з IX по XIV століття відіграли суфійські ордени. Вони займалися прозелітизмом на торговельних шляхах між Північною Африкою та королівством Малі на південь від Сахари. Вони також були відповідальні за створення завій на берегах річки Нігер.

Малійська імперія пережила період внутрішньо мотивованого навернення після паломництва Манси Муси 1324 року. Згодом одним із найважливіших ісламських культурних центрів у Сахарі став Тімбукту. Алва, останній оплот християнської Нубії, була зруйнована султанатом Фундж у 1504 році. Протягом ХІХ століття орден Санусі брав активну участь у місіонерській роботі, а їхні місії були зосереджені на поширенні як ісламу, так і текстової грамотності на південь аж до озера Чад.

Відповідно, значна частина сучасного Суданського регіону є мусульманською. Сюди входять Республіка Судан (після відділення Південного Судану з християнською більшістю), північні частини Чаду та Нігеру, більшу частину Малі, Мавританія та Сенегал. Проблема рабства в сучасній Африці залишається особливо гострою в цих країнах, де значна частина конфліктів зумовлена глибоким розколом між арабізованим населенням півночі та темношкірими африканцями півдня. Ці держави зберігають багатовікову модель спадкового рабства, що сформувалася ще після перших мусульманських завоювань.«Мобілізація місцевих уявлень про расові відмінності відіграла важливу роль у породженні та посиленні громадянських війн, що відбулися з кінця колоніального правління в усіх країнах, що розташовані на південному краю пустелі Сахара. […] сучасні конфлікти часто повертають до давнішої історії, в якій чорношкіру расу можна було ототожнити з рабством, а нечорношкірість – з хижацьким та нецивілізованим бандитизмом» (cover text), Hall, Bruce S., A History of Race in Muslim West Africa, 1600—1960. Cambridge University Press, 2011. Етнічна ворожнеча між арабізованим та неарабським чорношкірим населенням призвела до різних внутрішніх конфліктів у Суданському регіоні, зокрема до Дарфурського конфлікту, війни в Малі та релігійних війн у Нігерії.

Араби

Контакти між нубійцями та арабами виникли задовго до появи ісламу, але арабізація долини Нілу була поступовим процесом, який відбувався протягом майже тисячі років. Арабські кочівники постійно блукали регіоном у пошуках свіжих пасовищ, а арабські мореплавці та торговці торгували в портах Червоного моря спеціями та рабами. Арабізації також сприяли змішані шлюби та асиміляція. Після того, як початкові спроби військового завоювання зазнали невдачі, арабський полководець у Єгипті Абдаллах ібн Саад уклав перший із серії регулярно поновлюваних договорів з нубійцями, які регулювали відносини між двома народами протягом понад шестисот років з незначними перервами. Цей договір був відомий як Бакт. Відносини між Єгиптом і Нубією залишалися мирними, поки Єгипет перебував під арабським контролем, проте напруженість зросла, коли до влади в Єгипті прийшли мамлюки.

Араби усвідомлювали комерційні переваги мирних відносин із Нубією і використовували Бакт для того, щоб подорожі та торгівля через кордон відбувалися безперешкодно. Угода також містила безпекові домовленості, згідно з якими обидві сторони зобов'язувалися не виступати на захист одна одної у разі нападу третьої сторони. Бакт зобов'язував обох учасників до щорічного обміну дарами як символу доброї волі: нубійці надсилали рабів, а араби — зерно. Ця формальність була лише символом торгівлі, що розвивалася між ними. Йшлося не лише про рабів і зерно, а й про коней та ремісничі вироби, які араби привозили до Нубії, а також про слонову кістку, золото, дорогоцінне каміння, гуміарабік та худобу, які вони везли назад до Єгипту або відправляли до Аравії.

Прийняття Бакту не означало підпорядкування Нубії арабам; однак договір встановлював умови для дружби з арабами, які зрештою дозволили арабам досягти привілейованого становища в Нубії. Арабські купці створювали ринки в нубійських містах для полегшення обміну зерном і рабами. Арабські інженери контролювали роботу шахт на схід від Нілу, де використовували рабську працю для видобутку золота та смарагдів. Мусульманські паломники, що прямували до Мекки, перетинали Червоне море на поромах з Айдхаба та Суакіна, портів, які також приймали вантажі з Індії до Єгипту.

Традиційні генеалогії простежують походження змішаного населення долини Нілу до арабських племен, які мігрували в цей регіон протягом цього періоду. Навіть багато неарабськомовних груп заявляють про своє походження від арабських предків. Дві найважливіші арабськомовні групи, що з'явилися в Нубії, були джаалін і джухайна. Обидві групи демонстрували фізичну спадкоємність з корінним доісламським населенням. Перші стверджували про своє походження від курайшитів, племені пророка Мухаммеда. Історично джаалі брали участь у работоргівлі, складаючи важливу підгрупу кочового рабовласницького племені джаллаба, разом з іншими племенами, такими як данагла. Кочове плем'я джухайна складалося з родини племен, до якої входили кабабіш, баккара та шукрія. Вони походять від арабів, які мігрували після ХІІІ століття на територію, що простягалася від савани та напівпустелі на захід від Нілу до абіссінських передгір'їв на схід від Блакитного Нілу. Обидві групи утворили низку племінних шейхдомів, що прийшли на зміну занепалим християнським нубійським королівствам, і часто конфліктували одна з одною та з сусідніми неарабами. У деяких випадках, таких як-от беджа, корінне населення поглинало арабських мігрантів, які оселилися серед них. Правлячі родини беджа пізніше отримали свою легітимність від своїх заяв про арабське походження.

Хоча не всі мусульмани в регіоні були арабомовними, прийняття ісламу сприяло процесу арабізації. Однак політики прозелітизму не було. Іслам проникав у цей регіон протягом тривалого періоду часу через змішані шлюби та контакти з арабськими купцями та поселенцями.

Фундж

Одночасно з тим, як османи захопили північну Нубію, у південній Нубії з'явилася нова держава, Фундж, яка витіснила залишки старого християнського королівства Алодія. У 1504 році лідер Фунджі Амара Дункас, заснував королівство Сеннар. Цей султанат зрештою став ключовим каменем Імперії Фундж. До середини XVI століття Сеннар контролював Аль-Джазіру та мав підпорядкування васальних держав та племінних округів аж до третього порогу Нілу на півночі та аж до тропічних лісів на півдні.

Держава Фундж включала в себе вільну конфедерацію султанатів і залежних племінних вождів, об'єднаних під сюзеренітетом мека (султана) Сеннара. Як верховний правитель, мек отримував данину, стягував податки і закликав своїх васалів надавати війська в часи війни. Васальні держави, у свою чергу, покладалися на мека у вирішенні місцевих заворушень та внутрішніх суперечок. Фунджі стабілізували регіон і створили військовий блок між арабами на півночі, абіссінцями на сході та немусульманськими чорношкірими на півдні.

Економіка султанату залежала від ролі, яку народ Фундж відігравав у работоргівлі. Землеробство та скотарство також процвітали в Аль-Джазірі та південних тропічних лісах. Сеннар розподіляв підвладні йому території на племінні володіння, кожне з яких називалося дар (мн. дур), де мек надавав місцевому населенню право на користування орними землями. Різноманітні групи, що населяли кожен дар, з часом почали ідентифікувати себе як окремі племінні одиниці. Перехід з одного дару до іншого тягнув за собою зміну племінної приналежності (сучасний племінний поділ у цих районах Судану бере свій початок саме з цього періоду). Для управління кожним даром мек призначав вождя — назіра (мн. навазір). Назіри керували територіями згідно зі звичаєвим правом, сплачували данину меку та збирали податки. Мек також отримував дохід від коронних земель, виділених для його потреб у кожному дарі

На піку своєї могутності в середині XVII століття Сеннар відбив просування нілотського народу шилуків на північ вгору по Білому Нілу та змусив багатьох з них підкоритися владі Фунджа. Після цієї перемоги мек Баді II Абу Дукн (1642—1681) прагнув централізувати уряд конфедерації Сеннар. Для реалізації цієї політики Баді запровадив постійну армію рабів-солдатів, яка звільнила б Сеннара від залежності від васальних султанів щодо військової допомоги та надала б меку засоби для виконання його волі. Цей крок відчужив династію від войовничої аристократії Фунджа, яка скинула правлячого мека і в 1718 році посадила на трон Сеннара одного зі своїх. Середина XVIII століття стала свідком ще одного короткого періоду розширення, коли Фундж відбили абіссінське вторгнення, перемогли форів та взяли під контроль більшу частину Кордофана. Але громадянська війна та вимоги захисту султанату перевантажили ресурси військового суспільства та підірвали його сили.

Ще однією причиною занепаду Сеннара, можливо, було зростання впливу його спадкових візирів (канцлерів), вождів племені, яке не було данником Фунджа, які керували судовими справами. У 1761 році візир Мухаммад Абу аль-Кайлак, який очолював армію Фунджа у війнах, здійснив палацовий переворот, звівши султана до ролі номінального глави. Вплив Сеннара на своїх васалів зменшився, і до початку ХІХ століття більш віддалені райони перестали визнавати навіть номінальну владу мека.

Хутро Дарфур був батьківщиною фор. Відомі як вершники, клани фур часто об'єднувалися зі своїми родичами канурі з Борно, що на території сучасної Нігерії, або виступали проти них. Після періоду безладу в XVI столітті, протягом якого регіон недовго підпадав під владу імперії Борну, лідер клану Кейра, Сулейман Солонг (1596—1637), витіснив клан-суперника і став першим султаном Дарфура. Сулейман Солонг проголосив іслам офіційною релігією султанату. Однак масштабні релігійні навернення не відбулися до правління Ахмада Бакра (1682—1722), який імпортував вчителів, будував мечеті та змушував своїх підданих ставати мусульманами. У XVIII столітті кілька султанів зміцнили владу династії в Дарфурі, заснували столицю в Аль-Фаширі та боролися з Фунджем за контроль над Кордофаном.

Султани перетворили работоргівлю на свою монополію. Вони обкладали торговців податками, стягували експортне мито за рабів, яких відправляли до Єгипту, і забирали собі частку невільників, що потрапляли до Дарфуру. Деякі домашні раби досягали високих посад при султанських дворах, і влада, яку вони зосереджували у своїх руках, наприкінці XVIII століття спровокувала бурхливий протест серед традиційної знаті з народу фур. Суперництво між елітою з-поміж рабів та традиційною аристократією спричиняло постійні заворушення протягом усього наступного століття.

Див. також

Арабське завоювання Північної Африки Мусульманське завоювання Єгипту