Поширення ісламу розпочалося майже 1400 років тому. Арабські завоювання, що відбулися після смерті Магомета в 632 році н. е., призвели до створення халіфатів, які розширилися на велику територію; навернення до ісламу було стимульоване арабами, які з часом захоплювали нові території та будували імперські структури. Найзначніше розширення відбулося під час правління праведних халіфів (rāshidūn) з 632 по 661 рік н. е., які були першими чотирма наступниками Магомета. Ці ранні халіфати, разом зі стрімким розвитком мусульманських економіки та торгівлі, золотою добою ісламу та початком епохи ісламських порохових імперій, призвели до поширення ісламу з Мекки в бік Індійського, Атлантичного та Тихого океанів та створення мусульманського світу. Арабські завоювання, які завершилися створенням Арабської імперії на трьох континентах (Азія, Африка та Європа), збагатили мусульманський світ, створивши економічні передумови для виникнення цієї інституції завдяки акценту на ісламських ученнях. Торгівля відіграла важливу роль у поширенні ісламу в деяких частинах світу, таких як ІндонезіяGibbon, ci, ed. Bury, London, 1898, V, 436Berkey, pg. 101-102 . Протягом перших століть ісламського правління навернення на Близькому Сході було переважно індивідуальним або маломасштабним. Хоча масові навернення сприяли поширенню ісламу за межами мусульманських земель, політика на мусульманських територіях зазвичай була спрямована на індивідуальні навернення, щоб послабити немусульманські громади. Однак були й винятки, як-от примусове масове навернення самарян.
З часом були засновані мусульманські династії, а наступні імперії, такі як Омеядський халіфат, Аббасидський халіфат, Мамлюки, Сельджукіди та Аюбіди, були одними з найбільших і наймогутніших у світі. Аджуранський та Адальський султанати, багата імперія Малі в Північній Африці, Делійський, Деканський та Бенгальський султанати, імперії Моголів та Дуррані, князівство Майсур та Гайдарабад на Індійському субконтиненті, Газневіди, Гуріди, Саманіди в Персії, Тимуриди та Османська імперія в Анатолії суттєво змінили хід історії. Ісламський світ створив численні витончені центри культури та науки, підтримувані далекосяжними торговельними мережами, мандрівниками, вченими, мисливцями, математиками, лікарями та філософами. та ісламська експансія в Південній та Східній Азії сприяли розвитку космополітичних та еклектичних ісламських культур на Індійському субконтиненті, в Малайзії, Індонезії та Китаї. Османська імперія, яка контролювала значну частину Близького Сходу та Північної Африки на початку Нового часу, також офіційно не схвалювала масові навернення до ісламу, але дані свідчать про те, що вони відбувалися, особливо на Балканському півострові, часто для ухилення від податку джизія. Аналогічно, християнські джерела згадують про прохання про масові навернення до ісламу, як-от на Кіпрі, де османська влада відмовила, побоюючись економічних наслідків.
Станом на 2016 рік у світі налічувалося 1,7 мільярда мусульман, причому кожна четверта людина у світі є мусульманином, що робить іслам другою за чисельністю світовою релігією. З дітей, що народилися з 2010 по 2015 рік, 31% народжено у мусульман, і наразі іслам є релігією, яка найшвидше розвивається.
Термінологія Поряд із терміном поширення ісламу використовують також терміни ісламізація, ісламіцизація та ісламіфікація (). Ці терміни використовуються одночасно з терміном поширення ісламу для позначення процесу, через який суспільство переходить до релігії іслам та стає переважно мусульманським. Соціальна ісламізація історично відбувалася протягом багатьох століть з моменту поширення ісламу за межі Аравійського півострова через арабські завоювання, з помітними зрушеннями, що відбулися в Леванті, Ірані, Північній Африці, на Сомалійському півострові, у Західній Африці , Центральній Азії, Південній Азії (в Афганістані, на Мальдівах, у Пакистані та Бангладеш), Південно-Східній Азії (в Малайзії, Брунеї та Індонезії), Європі (в Албанії, Боснії та Герцеговині, Косово, на Кавказі, в Криму, Іспанії, Португалії та Сицилії до реконкісти). У сучасному вжитку термін ісламізація та його варіанти також можуть використовуватися з неявними негативними конотаціями для позначення уявного нав'язування ісламістської соціальної та політичної системи суспільству з корінним відмінним соціальним та політичним підґрунтям.
Синонім слова Muslimization (мусульманізація), що використовується в англомовних країнах з 1940 року (наприклад, є у словнику Waverly Illustrated Dictionary), має подібне значення до слова ісламізація. Термін мусульманізація також використовувався для опису відверто мусульманських практик навернення до релігії, бажання зміцнити свою щойно набуту релігійну ідентичністьLindley-Highfield, M. (2008) '"Muslimization", Mission and Modernity in Morelos: the problem of a combined hotel and prayer hall for the Muslims of Mexico'. Tourism Culture & Communication, vol. 8, no. 2, 85–96. .
Халіфати Рашидунів та Омеядів (610–750)
Протягом століття встановлення ісламу на Аравійському півострові та подальшого розширення під час арабських завоювань була сформована одна з найважливіших імперій у світовій історіїGoddard, pg.126-131 . Для підданих імперії, раніше Візантійської імперії та держави Сасанідів, на практиці мало що змінилося. Мета завоювань мала здебільшого практичний характер, оскільки родючих земель і води на Аравійському півострові було мало. Тому справжня ісламізація відбулася лише протягом наступних столітьHourani, pg.22-24 .
Іра М. Лапідус розрізняє дві окремі групи новонавернених того часу: анімісти та політеїсти племінних суспільств Аравійського півострова та Родючого Півмісяця, а також корінні християни та євреї, які існували до приходу мусульманLapidus, 200-201 .
Імперія простягалася від Атлантичного океану до Аральського моря, від Атлаських гір до Гіндукушу. Вона була обмежена здебільшого «поєднанням природних бар'єрів та добре організованих держав».
Для політеїстичних та язичницьких суспільств, окрім релігійних та духовних причин, які могли мати окремі люди, навернення до ісламу «було реакцією племінного, скотарського населення на потребу в політичній та економічній інтеграції, стабільнішій державі та більш образному та всеосяжному моральному баченні для подолання проблем бурхливого суспільства». На противагу цьому, для племінних, кочових, монотеїстичних суспільств «іслам замінював візантійську або сасанидську політичну ідентичність та християнську, єврейську або зороастрійську релігійну приналежність». Спочатку навернення не було обов'язковим: «(Арабські завойовники) не вимагали навернення стільки, як підпорядкування немусульманських народів. Спочатку вони вороже ставилися до навернення, оскільки нові мусульмани розмивали економічні та статусні переваги арабів».
Лише в наступні століття, з розвитком релігійної доктрини ісламу та, відповідно, розуміння мусульманської умми, відбулося масове навернення. Нове розуміння з боку релігійного та політичного керівництва в багатьох випадках призводило до ослаблення або руйнування соціальних та релігійних структур паралельних релігійних спільнот, таких як християни та юдеї.
У цей час була заснована перша в імперії школа, де викладали арабську мову та ісламознавство. Крім того, халіфи розпочали амбітний проєкт будівництва мечетей по всій імперії, багато з яких збереглися донині як-от Велика мечеть у Дамаску. Наприкінці правління Омеядів менш як 10% населення Ірану, Іраку, Сирії, Єгипту, Тунісу та Іспанії були мусульманами. Лише на Аравійському півострові частка мусульман серед населення була вищоюHourani, pg.41-48 .
Аббасидський халіфат (750–1258)
Аббасиди замінили розширювану імперію та «племінну політику» згуртованої арабської еліти космополітичною культурою та дисциплінами ісламської науки. Філософія, теологія, шаріат (право) та суфізм (містика) ставали більш поширеними, і відбувалося поступове навернення населення імперії до ісламу. Значне поширення ісламу також відбувалося за межами імперії, зокрема серед тюрків в Центральній Азії та народів, що жили в регіонах на південь від Сахари та на північ від Сахелю в Африці, через контакти з мусульманськими торговцями та тарикатами. В Африці іслам поширювався трьома шляхами: через Сахару та Сахель торговими містами, такими як Тімбукту, вгору по долині Нілу через Судан до Уганди та через Червоне море, а також униз Східною Африкою через міста Момбаса та Занзібар. Початкові навернення мали гнучкий характер.
Причини, через які до кінця X століття значна частина населення прийняла іслам, різноманітні. За словами британсько-ліванського історика , однією з причин може бути те, що
«Іслам став чіткіше визначеним, а межа між мусульманами та немусульманами — більш різкою. Мусульмани тепер жили в рамках складної системи ритуалів, доктрин та законів, яка явно відрізнялася від системи немусульман. (...) Статус християн, євреїв та зороастрійців був чіткіше визначений, і в деяких аспектах він був нижчим. Їх вважали людьми Писання, тими, хто володів одкровенням, або людьми Завіту, з якими були укладені договори про захист. Загалом, їх не примушували до навернення, але вони страждали від обмежень. Вони сплачували спеціальний податок; їм не належало носити певні кольори; вони не могли одружуватися з мусульманками»Hourani, pg.41-48.Більшість цих правил щодо немусульман (зіммії) базувалися на Корані, який не дає багато деталей щодо правильної поведінки з немусульманами, але в принципі визнає релігію людей Писання (євреїв, християн, а іноді й інших) та закріплює з них окремий податок, який замінює закят, що стягується з мусульман.
Іра Лапідус вказує на «взаємопов'язані умови політичних та економічних вигод, а також витонченої культури й релігії» як привабливі для масLapidus, 271. . Він зазначив:
«Питання про те, чому люди навертаються в іслам, завжди викликало сильні почуття. Попередні покоління європейських вчених вважали, що навернення в іслам відбувалося на вістрі меча, і що завойованим народам надавався вибір між наверненням і смертю. Зараз очевидно, що навернення силою, хоча й не було невідомим у мусульманських країнах, насправді було рідкістю. Мусульманські завойовники зазвичай хотіли панувати, а не навертати в іслам, і більшість навернень в іслам були добровільними. (...) У більшості випадків мирські та духовні мотиви навернення поєднувалися. Більше того, навернення в іслам не обов'язково означало повну відмову від старого заради абсолютно нового життя. Хоча це передбачало прийняття нових релігійних вірувань та членство в новій релігійній громаді, більшість навернених зберігали глибоку прихильність до культур та громад, з яких вони походять»Lapidus, 271..Результат, зазначає він, можна побачити в різноманітності мусульманських суспільств сьогодні, з різними проявами та практиками ісламу.
Навернення до ісламу також сталося унаслідок розпаду історично-релігійно організованих суспільств: наприклад, з ослабленням багатьох церков, а також сприянням ісламу та міграцією значного мусульманського турецького населення в райони Анатолії та Балкан, «соціальна та культурна значущість ісламу» посилилася, і велика кількість людей була навернена в іслам. Це спрацювало краще в деяких районах (Анатолія) і менше в інших (наприклад, на Балканах, де «поширення ісламу було обмежене життєздатністю християнських церков»)Lapidus, 200-201.
У період правління Аббасидів економічні труднощі, соціальні заворушення та тиск з боку мусульманських нападників призвели до масового навернення самарян в іслам.
Разом з ісламом, по всій імперії поширилися арабська мова, арабські цифри та арабські звичаї. Почуття єдності зростало серед багатьох, хоча й не всіх, провінцій і поступово формувало свідомість арабо-ісламського населення. Те, що можна було впізнати як ісламський світ, виникло до кінця X століттяHourani, pg.54 . Протягом цього періоду, а також у наступні століття, виникали розбіжності між персами та арабами, сунітами та шиїтами, а заворушення в провінціях часом місцеві правителі придушували силою.
Сельджуцька та Османська держави (950–1450)