Спільна (конкурентна) компетенція в праві Європейського Союзу означає , надану Союзу Договорами для певної сфери відповідно до принципу обмеженого надання повноважень, але спільну з державами-членами, щодо законодавчої діяльності та прийняття обов'язкових правових актів (стаття 2(2), перше речення, ДФЄС). Держави-члени здійснюють свою компетенцію тією мірою, якою ЄС не здійснює свою компетенцію або вирішив не здійснювати власну компетенцію (стаття 2(2), друге та третє речення ДФЄС).Aufteilung der Zuständigkeiten in der Europäischen Union. EUR-Lex, 24. Februar 2022.

Основні напрямки Обсяг повноважень Союзу та деталі їх здійснення випливають із положень договорів щодо окремих сфер (ст. 2, п. 6 ДФЄС). Розподілені повноваження є нормою.Rainer Hofmann: Rechtsetzung I – Kompetenzen. Goethe-Universität Frankfurt am Main, 2012, S. 4.

Відповідно до статті 4, пункту 2 Договору про функціонування Європейського Союзу, компетенція, яку Союз ділить з державами-членами, поширюється на такі основні сфери:

Єдиний європейський ринок (статті 26 та 27 ДФЄС) Соціальна політика стосовно аспектів, зазначених у Договорі про функціонування Європейського Союзу (статті 151–161 ДФЄС) економічна, соціальна та територіальна згуртованість ( Art. 174 до Art. 178 ДФЄС), Сільське господарство та рибальство, за винятком збереження морських біологічних ресурсів (статті 38–44 ДФЕС); це питання виключної компетенції (стаття 3(1)(d) ДФЄС) Довкілля (статті 191–193 ДФЄС) Захист прав споживачів (ст. 169 ДФЄС), Рух транспорту (статті 90–100 ДФЄС) Транс'європейські мережі (статті 170–172 ДФЄС) Енергія (ст. 194 ДФЄС), Простір свободи, безпеки та юстиції (статті 67–89 ДФЄС) спільні проблеми безпеки у сфері громадського здоров'я стосовно аспектів, зазначених у Договорі про функціонування Європейського Союзу (ст. 168 ДФЄС). Цей перелік не є вичерпним і формується за залишковим принципом: сфери компетенції ЄС, які не охоплені його виключною та допоміжною компетенцією, є сферами спільної компетенції.

Союз також має повноваження поза цими основними сферами, наприклад, щодо прийняття антидискримінаційних положень. Відповідно до ст. 4, п. 1 ДФЄС, усі повноваження Європейського Союзу належать до розділених повноважень, якщо вони не належать до виключних компетенцій Європейського Союзу відповідно до ст. 3 ДФЄС або якщо відповідно до ст. 6 ДФЄС він уповноважений лише на координацію.Daniel Scharf telc.jura Die Kompetenzordnung im Vertrag von Lissabon – Zur Zukunft Europas: Die Europäische Union nach dem Vertrag von Lissabon

Регуляторні повноваження держав-членів Якщо Союз регулює лише окремі аспекти основної сфери, держави-члени залишаються вільними автономно регулювати всі питання, що не охоплюються цим вторинним законодавством. Таким чином, сфера застосування вторинного законодавства визначає ступінь свободи, яка залишається для держав-членів у сферах спільної компетенції. Наприклад, якщо Союз приймає лише мінімальні вимоги, жодної суперечності не виникає з боку додаткового національного законодавства, тому держави-члени не мають перешкод у прийнятті таких вимог.

Навіть там, де Союз має виключну компетенцію або спільну компетенцію, імплементаційні заходи державами-членами залишаються можливими тією мірою, якою вони вимагаються законодавством Союзу. Це стосується, зокрема, директив, які відповідно до статті 288(3) ДФЄС прямо вимагають транспозиції до національного законодавства.

Визначення того, хто саме (ЄС або держави-члени) буде ухвалювати юридично обов’язкові акти у сферах спільної компетенції, здійснюється на підставі принципу субсидіарності. Це означає, що ЄС буде законодавчо діяти лише за умови, що конкретної мети неможливо досягнути у тому випадку, якби держави-члени діяли окремо. Цей принцип діє перманентно і впливає на зміст законодавства ЄС. Відповідність принципу субсидіарності перевіряється на багатьох етапах процесу ухвалення рішень в ЄС. У процес перевірки залучені не лише інституції ЄС, а й національні парламенти, що мають право контролювати відповідність принципу субсидіарності.

Див. також

Виключна компетенція (Європейський Союз)

Література

Vanessa Hellmann: Der Vertrag von Lissabon. Vom Verfassungsvertrag zur Änderung der bestehenden Verträge – Einführung mit Synopse und Übersichten. Springer-Verlag, 2009, S. 58 ff. : Europarecht. 13. Auflage, München 2011, § 8 V, S. 176 ff.

Примітки